Росія хоче в НАТО?

Російські експерти наразі працюють над концепцією, що передбачає створення альянсу з НАТО або навіть взаємну інтеграцію Росії та Північноатлантичного альянсу. Про це заявив радник президента Росії Дмитра Медведєва та директор Інституту сучасного розвитку Ігор Юргенс у інтерв’ю чеському агентству Aktualne.cz, яке було опубліковано на веб-сайті InoSMI.ru 22 вересня. «Холодна війна має бути закінчена мирним договором. Але цього поки не сталося. Ми були б дуже раді такому мирному договору, який був би договором про союзницькі відносини й співпрацю Росії й НАТО. Але для цього треба, що змінилися й Росія, й Альянс. Це важка робота, і якщо ми не поставимо чітких цілей, ми навряд чи до них прийдемо», — зазначив пан Юргенс. Характерно, що в США не унеможливлюють вступ Росії до Організації Північноатлантичного договору. Напередодні засідання ради НАТО — Росія, що відбулося 22 вересня в Нью-Йорку після дворічної перерви, постійний представник США в НАТО Іво Даалдер назвав відкритим питання можливого членства Росії в НАТО, пославшись на 10 статтю статуту НАТО, яка проголошує, що будь-яка європейська країна може бути запрошена до членства в Альянсі, якщо вона відповідає стандартам вступу до організації.

«Це питання, яке Росія має вирішити сама для себе. НАТО не запрошує країни, країни спочатку висловлюють свою зацікавленість у членстві. У Європі чимало країн, які відповідають стандартам членства в НАТО, проте вступати до організації не хочуть, і навпаки. Росія для себе мусить вирішити, чого хоче вона», — цитує Іво Даалдера «Голос Америки». Наскільки серйозними є наміри Росії вступити до НАТО, «День» попросив прокоментувати заступника директора Московського центру Карнегі Сема ГРІНА.

— Дійсно, певна частина російської політичної й економічної еліти бачить для себе вигоду в зближенні з міжнародними й, у першу чергу — західними інститутами. Це і Європа, і НАТО, і окремо взяті країни, Німеччина це чи США. Це відкриває для них можливість ведення бізнесу, реалізації різних інтересів, знижує рівень відчуття політичного ризику з боку західних партнерів, що відповідно знижує вартість капіталу для російських компаній, які хочуть грати на західних фінансових ринках. Усі ці люди, звісно, відчули певний дискомфорт у зв’язку з тими проблемами, які були в російсько-західних відносинах останні декілька років. Саме вони ратували за так зване «перезавантаження» з Америкою. Звісно, це видно в доповіді ІНСОРа про те, якою може бути майбутня Росія через 20, 30, 50 і 100 років. Зокрема, вони не унеможливили навіть вступ Росії до такої організації як НАТО.

Але я б не розглядав у цьому стійкий рух у напрямку інтеграції до НАТО. У Росії оголошена стратегічна мета — вступ до СОТ, проте ми бачимо, як керівництво може будь-якої миті відступити від цієї мети, відмовитися від цього процесу. Або ж повернутися тоді, коли це зручно. Мета вступу до НАТО або Євросоюзу не стоїть. Тому немає сенсу вичікувати стійких рухів у цьому напрямку. Вони (керівництво Росії. — Авт.) поводитимуться у відносинах з Америкою та Європою, з НАТО позитивним чином тоді, коли це слугує інтересам Росії. Але якщо ж ці інтереси поміняються або йдуть у розріз із цими новими політичними відносинами, керівництво дуже швидко й істотно міняти поведінку. Я не думаю, що конфронтація, яка існувала до приходу до влади Медведєва й Обами, була обумовлена якимись глибинними чинниками, неприязню між Росією і Заходом. Але я не думаю, що нинішнє зближення зумовлене глибоким розумінням загальних довгострокових стратегічних інтересів.

— А що тоді стоїть за словами генсека НАТО Андерса Фог Расмуссена, котрий заявив, що засідання Ради РОСІЯ—НАТО, яке проходило в Нью-Йорку, продемонструвало, що Москва та Північноатлантичний альянс «твердо стали на шлях зміцнення відносин»?

— Це, звісно, оптимістична дипломатична заява. Було б дивно, якби пан Расмуссен сказав, що ми несміливо рухаємося вперед. Звісно, для публічної політики, для публічної дипломатії слід говорити такими грандіозними категоріями. Але за цим ми поки не бачимо якихось реальних дій, які б служили інституалізації цих відносин. Так, ми бачимо, що поновлюється робота комітету РОСІЯ — НАТО. Ми бачимо співпрацю щодо конфлікту в Афганістані. Але всі ці речі мають тимчасовий і ситуативний характер. Якби ми побачили дійсно рух у напрямку створення спільної системи протиракетної оборони, то це була б зовсім інша річ. Тому що це новий інститут, який створюється, який твердо й надовго пов’язує стратегічну безпеку Росії та країн НАТО. Ми чуємо якісь слова про ці речі, але поки не бачимо готовності обговорювати це детально.

— У інтерв’ю чеському виданню Aktualne.cz Юргенс заявив, що холодна війна має бути закінчена мирним договором. Тим часом, державний секретар США Гілларі Клінтон вважає, що переговори про досягнення нових угод із Росією не є найкращим способом забезпечити європейську безпеку. Що ви можете сказати із цього приводу?

— Здається, пані Клінтон і пан Юргенс говорять трішки паралельно, але не один з одним. Вони, взагалі, говорять більше для домашньої аудиторії, ніж одне з одним. А якщо по суті, то мирним договором зазвичай закінчуються оголошені конфлікти. На щастя, холодна війна як війна ніколи ніким не була оголошена. Договір потрібен для того, щоб закріпити ситуацію після закінчення воєнних дій як статус-кво, чи це розташування нового кордону, чи зобов’язання сторін — учасників конфлікту. Немає предмету для такого договору між учасниками холодної війни. Також не зрозуміло, між ким такий договір має бути підписано. Між США і Росією? Формально Росія є правонаступницею Радянського Союзу. Але ні Радянський Союз, ні США не були єдиним учасником холодної війни. Це було протистояння різних таборів, що мало наслідки для всього світу й створювало конфлікти на Африканському континенті. Тому цей договір мав би стосуватися й цього континенту. Але не зрозуміло, яким чином це могло бути приведено в дію. Це гарні слова, але вони, на жаль, ні про що.

Щодо того, про що говорить Клінтон. Оскільки вона хоче добитися ратифікації нового договору СНО й інших угод із Росією в Сенаті, то повинна захистити цей фланг. Вона не мусить показати, що США надто йдуть на поводі в Росії. Клінтон має показати, що Вашингтон не дає Росії всього, що б хотіла отримати Москва. Є й інший момент. Росія могла б підписати договір з такими європейськими гравцями, як Німеччина, Брюссель як столиця НАТО, Велика Британія. Але цей договір не забезпечив би європейської безпеки, бо є такі країни як Україна, Грузія, а також такі місця як Придністров’я, які не відчуватимуть зобов’язання жити за договорами, які були підписані Москвою, Вашингтоном, Брюсселем. Вони живуть своїм суверенним життям. І Європа не буде безпечною поки їхня безпека не забезпечена. А забезпечити їхню безпеку без їхньої участі неможливо. Тому в цьому сенсі Клінтон, напевно, права, що договір між США або НАТО — з одного боку — й Росією — з другого — не створить тієї безпеки, яка все-таки необхідна для євроатлантичного простору.

— Пане Грін, на вашу думку, хто ж із російського тандему Медведєв — Путін може бути послідовнішим у тому, щоб розвивати тісніші відносини між Росією й НАТО, включаючи членство в цій організації?

— Я особливої різниці між ними не бачу. Але проблема навіть не в цьому. Я не думаю, що тандем — як російське керівництво в цілому, чи одноголовий він, чи двоголовий — не зацікавлений у послідовності. В умовах, коли Росія поступається своїм західним, як вони кажуть, партнерам — а іншими словами конкурентам — в економічному, військовостратегічному плані, дуже потужною зброєю в їхніх руках є невизначеність і непередбачуваність. Росія має можливість створювати невпевненість і різного роду сюрпризи для своїх партнерів і співбесідників. Якщо шлях Росії буде пов’язаний з якимись інституціалізованими зобов’язаннями, чи все-таки дотримуватиметься послідовної лінії зовнішньої політики, то цей елемент непередбачуваності зникає. І разом із ним зникає велика частка російської міжнародної влади, потуги.

— А щодо ролі Китаю? Чи може зростання ролі цієї другої в світі супердержави підштовхнути Росію до Заходу, й, зокрема, до вступу в НАТО?

— Усе може бути. Але я думаю, що було б помилкою, якби російське керівництво вирішило, що воно має вибрати між Заходом і Сходом. По-перше, Китай не ставить собі в опозицію США. Ці країни пов’язані економічними й навіть стратегічними інтересами. Процвітання Китаю багато в чому зумовлене процвітанням і добрими відносинами з Америкою, Європою й узагалі з усіма країнами. Китай неабияк інтегрований у світ, він є й залишиться одним із головних рушіїв розвитку планети в цілому. Якби Росія бігла від Китаю в бік Заходу, вона б відрізала собі можливість участі в цьому розвитку й у цьому процвітанні. Це було б недалекоглядно. Але я не думаю, що наразі питання так стоїть.