Росія, Китай та Iндія розпочали демонтаж «однополюсного світопорядку»?
Тристороння зустріч у Делі міністрів закордонних справ Росії Сергія Лаврова, Індії Пранаба Мукерджі і Китаю Чі Чжаосіна вписала нову сторінку блокування держав, котрі висловилися за «збалансовані міжнародні відносини і багатополюсність їхньої архітектури», виглядає, як намагання Кремля провести «міжнародну реформу», після якої б Вашингтон позбувся своєї монополії єдиного світового центру стратегічних впливів.
Все це у завуальованій формі зазначено у комюніке за підсумками переговорів, де відзначається необхідність «формування все більш багатополярного світового порядку, котрий ґрунтуватиметься на принципах рівності націй, великих і малих, повазі суверенітету і територіальної цілісності країн, міжнародного права та взаємоповаги». Формулювання комюніке дивним чином співпадають із положеннями недавньої мюнхенської промови президента Росії Володимира Путіна, у якій він піддав критиці США за «нав’язування своєї системи права іншим державам».
Крім того, «братання» також збіглося з початком року Китаю в Росії, котрий на думку російських експертів, має велике значення для подальшого зміцнення дружби між народами двох країн і активізації співробітництва у всіх областях та є вагомим внеском у розвиток російсько-китайського стратегічного партнерства. І хоча, як підкреслив голова комітету Держдуми з справ СНД і зв’язків зі співвітчизниками Андрій Кокошин, це співробітництво не направлене проти жодних третіх країн, і, безумовно, не носить антиамериканської направленості, «трикутник світової політики» має не лише спільні інтереси у сфері світової економіки. Троє «гігантів» своєю зустріччю фактично проголосили про створення «об’єднаного фронту» проти влади Сполучених Штатів.
Певно, що Москва, котра останнім часом стала дуже активною на міжнародній арені, прагне протиставити «великій вісімці» свою «велику трійку». Й хоча, поки що ця «трійка» не формалізована, і тому не може сприйматися як якась конкретна міжнародна організація, але це саме той випадок, коли цілком можна запитати: «проти кого дружимо»? Втім, найважливіший рушійний мотив подібного об’єднання у підвищенні міжнародної ваги кожної з зазначених країн. Таким чином, можливо, вже можна говорити про намагання запустити «перебудову світопорядку»? Бо, як відомо, Індія вже певний час домагається для себе місця постійного члена Ради Безпеки ООН із правом вето (разом з Німеччиною, Бразилією і Японією). Китай підтримує кандидатуру Індії, але проти надання права вето кому- небудь із нових членів РБ і до того ж взагалі не хоче пускати до Ради Безпеки Японію.
Поза сумнівом, що проблема створення нової структури міжнародних відносин стосується національних інтересів усіх країн сучасного світу. Але, схоже, що Росія, Китай і Індія вирішили самотужки розпочати демонтаж «однополюсного світопорядку». Оскільки «лінія протиріч» полягає у тому, що всі три держави, в більшій чи меншій мірі, не задоволені тим, що з часу розпаду СРСР у 1991 році встановилося домінування Америки. Ідея протидії домінуванню США нині знаходить своїх прихильників не лише серед лідерів таких країн «третього світу», як Венесуела чи Іран, але, навіть, і серед європейців. Варто враховувати і те, що самі держави, котрі США намагаються перетворити на об’єкти своєї політики, не бажають миритися із роллю, котра відводиться їм. Очевидно, що з деяким запізненням, але все-таки виникає рух, котрий ініціює закладення і формування в XXI столітті нової, поліцентричної системи міжнародних відносин.
Зосередивши концентрацію своїх зусиль майже виключно на близькосхідному напрямку, американці приділяли небагато уваги іншим стратегічним для них регіонам світу. А Володимиру Путіну вдалося «приспати» пильність Джорджа Буша. Росія за Путіна значно змінилася від того часу, коли Путін відвідав бушівське ранчо у штаті Техас. Президент Буш хоча й жартував свого часу, що він не мав бажання запрошувати Путіна на своє ранчо, якби не довіряв йому, але думається він би мав заново переглянути це зауваження після недавнього докору президента Росії щодо американського експансіонізму. «Мюнхенські тези» Путіна відбивають «друге пришестя Росії», котра наполегливо, крок за кроком намагається повернути собі статус наддержави, втрачений після закінчення холодної війни. Путінська Росія проводить дієву комбінацію з агресивної національної енергетичної політики і енергійної дипломатії. Фактом залишається те, що Росія за Путіна в сутичках, сварках, перепалках та не завжди чесних іграх на полі енергетичного сектору наполегливо здобуває важелі, котрі націлені служити головному її стратегічному інтересу — поверненню колишнього статусу світової держави.
Китай і Росія наполегливо переслідують свої стратегічні цілі, намагаючись потіснити на світових магістральних напрямках не лише американців, а й інших представників західного світу. Їм вповні вдалося скористатися з прорахунків адміністрації Джорджа Буша, позиції якої у світі дуже ослабила іракська кампанія, і вибравши вдалий момент, зробити спробу відновити рівновагу сил на міжнародній арені.
Щодо Індії, то ця країна, скоріше за все, ще не повністю визначилася зі своїми національними пріоритетами, й її намагання примкнути до «китайсько-російського» симбіозу скоріше виглядають не як прагнення до встановлення багатополярного світового порядку, а як перша спроба подати неофіційну заявку на можливий прийом до клубу майбутніх наддержав. Тому, можливо, передчасно розглядати Індію, як повноцінного учасника цього імпровізованого геополітичного трикутника. Але, у той час, коли стратегічні інтереси Росії і Китаю є досить очевидними, навряд чи сьогодні, навіть, і лідер Індійського національного конгресу Соня Ганді зможе переконливо пояснити якими є раціональні наміри індійської сторони.
Водночас у російсько-китайсько-індійському «трикутнику» зримо присутня ще одна сила — США, і ця тенденція має довгостроковий і об’єктивний характер. Прагматично адаптуючи свою зовнішню політику до реалій третього тисячоліття, бушівська адміністрація прагне ангажувати Індію для стримування гіпотетичної експансії Китаю в Азії. Однак Делі, зав’язуючи стосунки стратегічного партнерства з США і зберігаючи сумніви відносно довгострокових намірів Пекіна, намагається до своєї вигоди використати виниклу «азіатську головоломку» для просування власних інтересів як на регіональному, так і на глобальному рівнях.
Росія зацікавлена у поліпшенні й процвітанні взаємовідносин між Індією і Китаєм, адже це не лише б посилило найслабшу «політичну підпору» цього трикутника, а й і сприяло б також зростанню ролі Індії в Середній Азії. Водночас, за інформацією, що просочується із дипломатичних джерел, у Делі надзвичайно опасаються бути залученими разом з однією чи іншою стороною у протистояння з єдиною супердержавою, бо це б могло порушити відносини, котрі установилися зі Сполученими Штатами.
Концепція нового стратегічного тріумвірату є нічим іншим, як реалізацією у життя президентом Путіним проекту колишнього міністра закордонних справ Росії Євгена Примакова, який деякі аналітики нарекли «братанням павуків у банці». Втім, якби російські власті, котрі перебувають сьогодні в ейфорії протистояння з американцями, намагалися б думати трохи більше, аніж про сьогоднішній день, то вони б мусили розуміти, що поставляючи новітні озброєння китайцям, дуже ризикують, що ця зброя коли-небудь буде використана проти них же самих...
