Росія — не новий Радянський Союз?
Росія встає до лав виникаючих диктаторських держав, а Володимир Путін є катом російської демократії. Правильно? Ні, неправильно. Росія — не диктаторська держава, а політична система, яку намагається перебудувати Путін, не є демократією. Після розпаду Радянського Союзу Росія в перехідний період так ніколи і не прийшла до демократії. Що ще важливіше, перш ніж горювати про кончину російської демократії й звинувачувати в цьому Путіна, розберемося з тим, як ми ставимося до Росії після краху радянської системи, і як самі росіяни можуть сприймати наше ставлення до їхньої країни.
Уявлення про те, що російська демократія вмирає чи вже мертва через запропоновані Путіним реформи, є не більш правильним, ніж ідея, що Росія колись була демократією. Криваве протистояння між Борисом Єльциним і його парламентом 1993 року, відверто нечесна кампанія за своє переобрання, яку вів Єльцин проти свого комуністичного опонента 1996 року, і настільки ж упереджена кампанія з виборів до парламенту 1999 року є лише кількома прикладами російської демократії в дії, що не проходять перевірки «вірю тому, що бачу на власні очі».
Пропозицію Путіна призначати регіональних губернаторів замість того, щоб їх обирати, навряд чи можна вважати великим ударом по російській демократії. Обрані губернатори, яких у середині 90-х років проголошували гарантами російського федералізму і захистом від всемогутньої центральної влади, здобули репутацію феодальних баронів, які готові присягатися своєму суверену в цілковитій відданості в обмін на право безкарно правити своїми вотчинами. Відтоді, як у середині 90-х років було запроваджено виборність губернаторів, губернаторські вибори від Москви до Владивостока почали символізувати несвященний союз між грошима, політикою й, у деяких випадках, злочинністю, а також «адміністративний ресурс», популярний російський термін, який використовують для опису переваг, якими користуються — і зловживають — можновладці.
Західні спостерігачі мають тенденцію бачити історію Росії 90-х років як час прогресу й надії, коли демократія досягала успіхів на федеральному, регіональному та місцевому рівнях, а ринкова економіка міцнішала. У зазначений період західні радники активно втручалися у вироблення політичних рішень і в політику Росії. В усіх ключових урядових відомствах Росії були радники, яких утримувало Агентство США з міжнародного розвитку (USAID), тоді як фінансовані USAID неурядові організації надавали політичним партіям поради щодо будівництва демократії. І західні лідери, і західна громадськість вітали приватизацію й демократизацію як два головних досягнення Росії в 90-х роках. Вони ставилися до болю та страждань російського народу не більш як до сумної, але необхідної ціни переходу (від соціалізму до капіталізму. — Прим. пер. ).
Проте багато росіян інакше дивилися на речі тоді і продовжують дивитися сьогодні. Вони ніколи не приймали політичну систему єльцинської Росії за демократію. Для них це був хаос. Вони з підозрою ставилися до того, що Захід схвалює Єльцина як демократичного лідера Росії. Вони з недовірою сприймали схвалення Заходом економічних змін у Росії в момент, коли країна стояла на межі банкрутства, тоді як дюжина казково розбагатілих олігархів виставляла напоказ свої багатства та вплив. Потім, 1998 року, російська фінансова система, нарешті, зазнала краху.
Відтоді, в уявленні середнього росіянина, Росія йде своїм шляхом. Іноземні радники залишили країну. Держава зміцнила свою керівну руку в стратегічних секторах економіки. І держава консолідувала свій контроль над засобами масової інформації (ЗМІ). Олігархів приструнили. Було відновлено міжнародний престиж Росії, і країна посіла своє законне місце серед глобальних держав. Усе це та щорічний ріст економіки в розмірі 7% привело до того, що багато хто в Росії зробив висновок, що їхня країна знову міцно стоїть на ногах.
Трагедія Беслана вщент зруйнувала імідж стабільності Росії. Попри те, що держава знову взяла під свій контроль ЗМІ, громадськість не залишилася необізнаною про напад терористів. Російські друковані видання, і особливо російський інтернет, публікували повідомлення й аналізи цього нападу, його найближчих і віддаленіших наслідків. Росія не повернулася до часів Радянського Союзу.
Вищесказане ставить перед Сполученими Штатами та їхніми союзниками ряд важких виборів. Ми можемо критикувати Путіна і Росію за те, що та відреагувала на цю кризу в недемократичній манері. Але коли Вашингтон так чинить, йому варто пам’ятати про те, що його власна роль у розумінні та просуванні демократії в Росії є в кращому разі двозначною. Далі, у своїй реакції на терористичні напади 11 вересня 2001 року Вашингтон виявляв тенденцію виправдовувати дії держави, хоча при цьому страждали громадянські свободи — і це в умовах, коли Америка прихильна свободі.
Найгірше, що може зробити Вашингтон, це почати ставитися до Росії як до нового Радянського Союзу. Вона таким не є. Це країна, яка розгублено шукає власний шлях, борючись зі своєю спадщиною і прагнучи — поки безуспішно — знайти власну ідеологію й індивідуальність. Це країна, в якої дуже багато спільних зі Сполученими Штатами інтересів, від боротьби проти тероризму до керівництва мінливим геополітичним становищем в Євразії й аж до енергетичної безпеки. Вашингтону варто вести з російським суспільством й елітою відвертий діалог із цього та інших питань, а не ставити їм ультиматуми.
Юджин РУМЕР — старший дослідник Інституту національної стратегії в Університеті національної оборони США (National Defense Unіvеrsіtу’s Institute for National Strategic Studies).
