Росія в цифрах
Після своєї нещодавньої зустрічі з лідерами країн Євросоюзу Володимир Путін похвалився, що бурхливо зростаюча російська економіка вже випередила італійську, а до 2009 року залишить позаду французьку. Подібні вражаючі заяви стали загальним місцем у виступах російських офіційних осіб, які настирливо запевняють, що до 2020 року Росія посяде п’яте місце в світі за масштабом економіки.
Популярність Путіна в його власній країні, а також його статус за кордоном у значній мірі спираються на успішність економіки, тому ці прогнози заслуговують докладного розгляду. Вони засновані на системі оцінок, званій «паритетом купівельної спроможності» (ПКС): економісти намагаються присвоїти всім товарам і послугам — від рису до вартості однієї поїздки на метро — одну й ту ж ціну в усьому світі (Навпаки, традиційний метод полягає в тому, що беруться ціни на товари місцевого виробництва та конвертуються в доларові ціни за існуючим курсом.) Метод ПКС роздуває величину економік бідних країн, де продовольство та інші товари першої потреби дешеві. У випадку з Росією ВВП роздувається за рахунок чорного хліба, горілки і помешкань, які давно не ремонтувалися.
Ефекти можуть бути вельми драматичними. Якщо обчислювати за традиційним методом, то Росія вкрай далека від того, щоб за два роки випередити Францію: за масштабом російська економіка насправді становить менше за половину французької (1,22 трильйона доларів проти 2,52 трлн. доларів). За нинішніх темпів зростання ВВП цих двох країн, вони зрівняються через 17 років. Всім тим, хто презирливо висловлювався про жалюгідну російську економіку 90-х років — та вона не більша за нідерландську, говорили вони, — потрібно переглянути статистику в бік збільшення, але ненабагато. Після восьми років енергійного зростання російська економіка — якщо обчислювати звичайними методами — тепер така ж велика, як і економіка Нідерландів з доданням бельгійської та люксембурзької.
Звичайно, вибір «правильного» методу вимірів залежить від того, що ви хочете знати. Якщо вас цікавить місце країни в глобальній економіці, виходьте з курсу обміну валюти. Якщо ви хочете отримати уявлення про рівень життя, то принцип паритету купівельної спроможності, використаний з обережністю, стане корисним інструментом. Він придатний не лише для того, щоб вимірювати споживання продовольства: під час холодної війни адміністрація США оцінювала бюджет Збройних сил СРСР, ставлячи перед собою питання, в яку суму Сполученим Штатам обійдеться утримання такої ж армії. Варто було уявити, що солдати Червоної армії, які відбували обов’язкову військову повинність, отримують той же оклад, що й особовий склад добровільної американської армії, як витрати СРСР на оборону починали здаватися набагато страшнішими. Можна сказати, що саме це й намагається зробити Путін, застосовуючи даний метод до всієї своєї економіки.
Проте в тому, як російські офіційні особи поводяться з цими викладками щодо ВВП, закладено дві проблеми. По-перше, вони використовують результати обчислень за принципом ПКС для оцінки того, що традиційні статистичні дані відображають краще, — а саме, місце Росії в глобальній економіці. Досить трохи повозитися зі статистикою міжнародної торгівлі, щоб побачити, якою досі незначною залишається роль Росії в світовій економіці. Наприклад, як ви гадаєте, наскільки великий товарообіг США в комерції з країною, яка, можливо, скоро випередить Францію? 2006 року США експортували до Франції товарів на суму, яка вп’ятеро перевищує суму американського експорту до Росії (відповідно, 24,2 млрд. і 4,7 млрд. доларів). За даними на нинішній рік, Сполучені Штати досі експортують до Домініканської Республіки більше, ніж до Росії. А двосторонній товарообіг між Сполученими Штатами та Малайзією вдвічі перевищує наш двосторонній товарообіг із Росією.
Можливо, скажете ви, торгівля між США і Росією — випадок нетиповий, і якщо розглянути торгівлю Росії з її найближчим сусідом — Європою — картина буде іншою? Так, картина відрізняється, але не настільки, як ви могли б подумати. Як нещодавно висловився комісар ЄС з питань торгівлі Пітер Мандельсон, російський експорт до ЄС, за мінусом енергоносіїв, «приблизно дорівнює експортові Марокко чи Аргентини» і становить трохи менше аніж 3,5% від загального обсягу товарів, імпортованих Європою.
Зрозуміло, що імпорт енергоносіїв із Росії до ЄС приблизно вдвічі перевищує цей показник — тобто становить 7% від загального обсягу імпорту, що вельми чимало. Але це також потрібно розглядати в широкому контексті. За період з 2000 до 2005 року частка російського природного газу в загальному обсязі газу, імпортованого Європою, скоротилася з 50 до 42%. Європейські політики твердять, що хочуть диверсифікувати джерела поставки. Вони мають на увазі процес, який, можливо, вже відбувається і може бути ще більш форсований.
Друга заковика, закладена в заявах російських лідерів про економіку, полягає ось у чому. Якщо ми скористаємося даними, обчисленими за принципом ПКС, за їхнiм прямим призначенням — для зіставлення рівня життя, то нас вразить не лише прогрес Росії на нинішній день, але й думка, який довгий шлях вона ще має проробити. За Путіна доход росіян на душу населення — навіть за перерахунку на паритет купівельної спроможності — підвищився з цифри, яка становила дещо менше третини цього показника у Франції та Італії, до цифри, яка трохи перевищує ту ж третину показника. Це зростання — добра новина для російських споживачів, але вони все одно залишаються «бідними родичами» Європи.
Цікаво, що Путін сам міркував таким чином на початку свого першого президентського терміну. Щоб підкреслити, наскільки бідна його країна та як потрібні термінові реформи, він зазначив: для того, щоб подушовий доход у Росії зрівнявся з тими ж показниками в Португалії, буде потрібний 8-відсотковий темп економічного зростання протягом 15 років. Це порівняння було особливо жорстким, оскільки росіяни відносили Португалію не до багатих, а до бідних європейських країн. (Окрім того, принизливо, коли тебе порівнюють із такою маленькою країною!)
Сьогодні Путін рідше вдається до зіставлення з Португалією — про терміновість реформ він думає менше — тому варто з’ясувати, як справа з урахуванням сучасних даних. Завдяки своєму зростанню Росія наздоганяє Португалію, але абсолютний розрив між вищезгаданими показниками лише злегка скоротився з того часу, коли Путін уперше порівняв ці країни: тоді розрив становив трохи більше 12 тис. доларів, тепер — трохи менше 11 тис. Тим часом розрив між Росією, з одного боку, і Францією чи Італією, з іншого, злегка збільшився. Навіть якщо Росія буде й надалі на всіх парах мчати вперед, вона, ймовірно, наздожене Португалію не раніше 2020 року — а за деякими оцінками, набагато пізніше.
Ці зіставлення не зменшують того факту, що російська економіка зростає екстраординарними темпами. Її перетворення — колосальна сприятлива можливість для всіх, хто в ній зайнятий. Однак причина не в тому, що Росія піднеслася до сонму багатих країн, а в тому, що вона досі досить бідна. Низька лінія старту, відносно якої зростає російська економіка, означає, що енергійне зростання може тривати ще довго, поки не самовиснажиться. (Досить спитати європейських експортерів виробничого обладнання: за період із 2000 до 2006 року обсяг їхнього продажу російським компаніям зріс учетверо.) Точно так само низький рівень життя росіян означає, що зростання особистого споживання в країні триватиме ще декілька десятиріч, поки його обсяги не стабілізуються на одному рівні. У політичному — і, можливо, навіть геополітичному — плані Путін і його колеги чинять розумно, твердячи, що просунулися далі, ніж насправді. Але ми краще розумітимемо сьогоднішню Росію, якщо їм не повіримо.
Стівен СЕСТАНОВИЧ — старший співробітник Council on Foreign Relations, професор міжнародної дипломатії Колумбійського університету.
