Розподiльники чужих територій

Усі надії щодо просування придністровського врегулювання пішли в небуття. Після приходу Путіна на посаду президента вдруге, всі, навіть потенційні, переміщення замінили на агресивний курс утримання сепаратистського регіону під російським протекторатом. Прапороносцем цього процесу став відомий Рогозін. Після його візиту до Молдови та Придністров’я й жорсткої риторики щодо Кишинева все стало гранично ясно.

Придністровське керівництво було поставлене в умови фінансової недостачі, а для отримання московської допомоги мало припинити навіть будь-які розмови про зближення з правим берегом Дністра.

І це не поодинокий факт втілення російської політики відносно сепаратистських регіонів. Не тільки в Грузії та Придністров’ї, а й у Азербайджані. У Білокам’яній навіть не приховують, що ключі від карабахського врегулювання лежать саме там, але, з урахуванням загального становища як в Каспійському регіоні, так і щодо Ірану, Кремль цей ключ не випустить і розпоряджатиметься ним на свій розсуд. Насамперед — як важелем тиску на Баку щодо постачань енергоресурсів і розмежування в акваторії Каспійського моря.

Досить активний рух Молдови в бік Європи дуже непокоїть Москву, й сепаратизм Придністров’я має слугувати природним гальмом у цьому процесі. Але справа не обмежується лише Молдовою. Це — мета ближня, але є й далека. Це — Україна.

Невизначеність і явне небажання українського керівництва приєднуватися до Митного союзу вже не на жарт розлютило російське керівництво. Прямий тиск у вигляді непоступливості в ціні на газ, торговельні війни й інші дії не призводять до бажаного. Тому вдалися до обхідних шляхів, деякі з них настільки екзотичні, що просто не віриться в те, що ними можна слідувати при здоровому глузді. Проте до них потрібно поставитися з усією серйозністю, оскільки вони містять вагомий потенціал руйнування Української держави.

Під приводом відкриття російського консульства в Тирасполі Рогозін заявив лідерові Придністров’я Євгенові Шевчуку, що «...в Кишиневі ми знову порушимо питання відкриття російського консульства в Тирасполі. Або ж ми знайдемо інші шляхи, які дозволять нам видати необхідну кількість паспортів російським громадянам, що проживають в Придністровському регіоні». І далі ще гостріше. «Громадяни з країн колишнього Радянського Союзу мають право самостійно обирати собі громадянство. І більшість із них обирає громадянство Російської Федерації. Росія як спадкоємиця СРСР відповідальна за те, щоб її громадяни жили в достатку й безпеці».

Не слід спокушатися тим, що цей кремлівський яструб в цьому випадку говорив про Придністров’я та Молдову. У його словах є пряме узагальнення щодо всіх республік колишнього СРСР. Зокрема й щодо України. Інакше кажучи, механізм, який було випробувано в Південній Осетії та Абхазії, в будь-який момент може бути поширений на будь-яку сусідню державу під сміховинним приводом, що колись вона входила до складу іншої країни, якої, до речі, не існує. За логікою Рогозіна, й громадянам Польщі теж можна видавати російські паспорти, адже значна частина польської території колись входила до складу Росії. А нинішня — спадкоємиця ще тієї, царської. Звісно, настільки далеко плани Рогозіна та його начальників зараз не йдуть. Можна з упевненістю сказати, що й країни Балтії, незважаючи на спільну з Росією історію, не буде включено в такий план, як і Польщу, через одну причину — вони є членами НАТО, й це значно укорочує довжину загребущих московських рук. Засновник Москви — Ростово-Суздальський князь Юрій Володимирович отримав прізвисько Долгорукий, тому що простягував їх усюди, передусім — у напрямку Києва, де й знайшов свій кінець за нез’ясованих обставин. Мабуть, його лаври все ще не дають спокою декому в Першопрестольній.

Колишній спікер придністровського парламенту часів президента Смирнова — Григорій Маракуца — виступив із планом врегулювання конфлікту. Документ, який називають «планом Маракуци», було передано на розгляд лідерові невизнаної республіки Євгенові Шевчуку, а також статс-секретареві Міністерства закордонних справ Росії Григорію Карасіну.

Суть його полягає в тому, щоб «об’єднати інтереси Тирасполя, Кишинева й Одеси для створення нової територіальної одиниці — єврорегіону «Придністров’я», куди увійшли б: сама невизнана республіка та Одеська область України «за умови формування потужного транзитно-транспортного вузла».

У цей вузол мають увійти: «аеропорт-хаб «Тирасполь» у складі повітряно-транспортного коридору Китай — ЄС (Пекін — Навої (Узбекистан) — Тирасполь — Секешфехервар (Угорщина), Одеський, Ільїчівський, Південний морські порти, автомагістралі Київ — Одеса — Рені. Молдова дає дозвіл на використання свого повітряного простору, а також надає свою територію для транспортування та зберігання транзитних вантажів. Створюється спеціальна вільна економічна зона.

Наприкінці жовтня в Москві відбулася зустріч Григорія Маракуци з Григорієм Карасіним, де ці пропозиції й було озвучено, а потім у листопаді в Тирасполі цю ініціативу було обговорено за участю спецпредставника президента Росії — Дмитра Рогозіна, й, можливо, з цією метою російська делегація й оглянула тираспольський аеродром.

Усе це виглядає, на перший погляд, просто недоречним жартом. Почнемо з кінця цього так званого транспортного коридору. Молдова не межує з Угорщиною, тому буде необхідне надання Румунією повітряного простору та наземного транзиту. І хтось серйозно розраховує, що Бухарест на це піде. Або в укладачів погано з географією, або тут щось інше. Швидше, останнє.

Як розуміти створення нової територіальної одиниці, куди віднесено територію Одеської області. Мало територіального розколу Молдови, так тепер і від України хочуть відколоти частину її території. Цікаво, а думки Києва з цього приводу запитали? Можна точно стверджувати, що — ні, адже відразу кинулися до Першопрестольної отримувати благословення.

Звісно, так званий план Маракуци було складено не ним і не в Тирасполі, а набагато північніше. Тож він несе в собі пряму загрозу територіальній цілісності України. І з нього явно стирчать московські вуха.

У всіх цих іграх із придністровськими сепаратистами значна доля провини лежить саме на нашій дипломатії. Невиразна позиція з важливого для країни питання й дозволяє таким собі іноземним політикам розпоряджатися нашими містами й територією. І доки в Києві не зрозуміють, що саме нам слід активно займатися врегулюванням придністровського конфлікту й не дозволяти втручатися в нього зовнішнім силам, доти з цього боку зберігатиметься загроза цілісності Української держави.