Самовдоволення у світі без лідерів

Щорічний Всесвітній економічний форум у Давосі втратив певний розмах, з яким він проводився до кризи. Врешті-решт, до кризи 2008 року капітани фінансів і промисловості могли сурмити про переваги глобалізації, технологій та фінансової лібералізації, які начебто сповістили про нову еру невпинного зростання. Переваги будуть спільними для всіх, якщо лишень вони робитимуть «правильні речі».

Ті дні минули. Але Давос залишається добрим місцем, щоб дістати уявлення про глобальний дух часу.

Само собою зрозуміло, що країни, які розвиваються, вже не дивляться на розвинуті країни, як це було раніше. Але зауваження одного з виконавчих директорів гірничовидобувної компанії з країни, що розвивається, зловило дух змін. У відповідь на щирий відчай одного експерта з питань розвитку щодо того, що несправедливі торговельні угоди і невиконані обіцянки допомоги коштували розвиненим країнам їхнього морального авторитету, він відповів: «А в Заходу ніколи й не було морального авторитету». Колоніалізм, рабство, розкол Африки на малі країни і довга історія використання ресурсів можуть бути питаннями далекого минулого для винної сторони, але не для тих, хто постраждав у результаті цього.

Якщо і є одна тема, яка стосується керівників, що зібралися, більше за все, то це економічна нерівність. Зрушення в дебатах у порівнянні з торішньою ситуацією здається драматичним: ніхто більше навіть не згадує поняття економіки, що забезпечує просочування благ згори донизу, і лише небагато хто готовий стверджувати, що існує тісний взаємозв’язок між соціальними внесками і приватною винагородою.

Тоді як усвідомлення того, що Америка не є країною можливостей, як вона стверджувала довгий час, приводить у таке ж замішання інших, як і самих американців, нерівність можливостей у глобальному масштабі стає ще більшою. Не можна стверджувати, що світ «плоский», коли типовий африканець отримує інвестиції в свій людський капітал у розмірі декількох сотень доларів, тоді як багаті американці отримують подарунок від батьків і суспільства більш ніж на півмільйона доларів.

Кульмінацією зустрічі став виступ Крістін Лагард, директора-розпорядника Міжнародного валютного фонду, яка підкреслила помітні зміни в своїй інституції, принаймні в її верхівці: глибоку стурбованість з приводу прав жінок; новий акцент на зв’язку між нерівністю і нестабільністю; а також визнання того, що колективні переговори і мінімальна заробітна платня можуть зіграти важливу роль у скороченні нерівності. Якби тільки програми МВФ у Греції і в інших місцях повною мірою відбивали ці настрої!

The Associated Press організувала витверезну сесію з питань технологій і безробіття: чи можуть країни (особливо в розвинутому світі) створювати нові робочі місця — особливо добрі робочі місця — за умов сучасних технологій, які замінили робітників роботами і іншими машинами в реалізації всіх завдань, які можуть бути рутиною?

У цілому, приватний сектор у Європі й Америці не зміг створити багато добрих робочих місць з початку поточного сторіччя. Навіть у Китаї і інших частинах світу зі зростаючою оброблювальною промисловістю на підвищення продуктивності — часто пов’язане з автоматизованими процесами, які вбивають робочі місця, — припадає велика частина зростання обсягів виробництва. Більше за все постраждала молодь, чиї життєві перспективи сильно постраждають від тривалих періодів безробіття, з яким вони стикаються сьогодні.

Але більшість із присутніх у Давосі відклали убік ці проблеми, щоб відсвяткувати виживання євро. Домінантною нотою було самовдоволення — і навіть оптимізм. «Ставка Драги» — явище, коли Європейський центральний банк зі своїми глибокими кишенями буде і зможе робити все необхідне, щоб зберегти євро і кожну країну в кризі — здається, спрацювала, принаймні, на деякий час. Тимчасове затишшя дало певну підтримку тим, хто стверджував, що те, що було потрібне перш за все — це відновлення довіри. Надія полягала в тому, що обіцянки Драги стануть безболісним способом забезпечити таку довіру, оскільки вона ніколи не буде виправданою.

Критики неодноразово зазначали, що основні суперечності не було вирішено і що коли євро хоче вижити в довготерміновій перспективі, то має бути створено фінансовий і банківський союз, який потребуватиме більшого політичного об’єднання, ніж більшість європейців готова прийняти. Але багато що з того, що було сказане на зустрічі і біля неї, відбиває глибоку відсутність солідарності. Один дуже високопоставлений урядовець однієї північної європейської країни навіть не поклав виделку, коли його перервав серйозний компаньйон по вечері, який вказав на те, що багато іспанців тепер їдять зі сміттєвих баків. Вони повинні були реформувати економіку раніше, відповів він, продовжуючи їсти свій стейк.

Прогнози МВФ, випущені під час зустрічі в Давосі, вказують на міру, в якій світ став розрізненим: зростання ВВП у розвинених країнах очікується в розмірі 1,4% цього року, тоді як країни, що розвиваються, продовжують фіксувати зростання на твердих 5,5% на рік.

Тоді як західні лідери говорили про новий упор на зростання та зайнятість, вони не запропонували жодних конкретних політичних заходів для підтримки цих прагнень. В Європі був постійний акцент на суворість, а також привітання самих себе з приводу досягнутого досі прогресу, а також підтвердження рішучості продовжувати йти курсом, який тепер увергнув Європу в цілому до рецесії, — а Сполучене Королівство до W-подібного падіння.

Можливо, найбільш оптимістична нота прийшла з ринків, які розвиваються: тоді як ризик глобалізації був у тому, що вона передбачала нову взаємозалежність, а вади економічної політики в США і Європі могли підірвати економіки країн, що розвиваються, успішніші країни, що розвиваються, змогли впоратися з глобалізацією достатньою мірою для підтримки зростання за умов невдач на Заході.

За умов політичного паралічу США через інфантильні політичні істерики республіканців, а також через спрямованість Європи на забезпечення виживання непродуманого проекту євро, відсутність глобального лідерства є однією з основних скарг у Давосі. За останніх 25 років ми перейшли від світу, в якому домінували дві наддержави, до світу домінування однієї, а тепер і до багатополярного світу без лідерства. Ми можемо говорити про «Велику сімку», або «Велику вісімку», або «Велику двадцятку», але найбільш відповідний опис — це «Великий нуль». Ми повинні навчитися жити і процвітати в цьому новому світі.

Проект Синдикат для «Дня»

Джозеф СТІГЛІЦ — професор Колумбійського університету, лауреат Нобелівської премії з економіки.