Шість і шістдесят

Дивні думки інколи спадають на думку. Дивні образи й картини миготять у свідомості. Звучать немислимі слова.

Учора був день народження Путіна й день убивства Ганни Політковської. 60 років тому народився нацлідер, шість років тому загинула журналістка. І було б доречно, якби найвідоміший у країні політик хоча б словом згадав найбільш знакове вбивство за роки його президентства. Наприклад, у бесіді з Вадимом Такменєвим, де обговорювалося стільки нагальних тем. Усе-таки такий збіг, день у день.

З другого боку, що ж тут дивного або немислимого?

У нормальній країні інтерв’юєр напевно запитав би главу держави, що він думає стосовно цього. Та й сам гарант, не чекаючи запитання, міг би самостійно здогадатися й висловитися. З тією часткою лицемірства, що властива всім політикам. Проте Володимир Володимирович у деяких випадках вважає за краще не лицемірити. До того ж він добре знає країну, якою керує, й розуміє, що людяністю тут мало кого завербуєш. У моді патріотизм, державність і жорстокість. Власне, в цьому й полягає секрет його політичного успіху.

Тому для Путіна так важливо залишатися самим собою. Бути гранично, наскільки дозволяє статус, щирим у бесіді з глядачем НТВ. Не соромлячись.

Перебуваючи не так давно в Лондоні, Володимир Володимирович ще дещо лукавив, міркуючи вголос про те, що дівчат з Pussy Riot не варто «так вже строго судити». Сьогодні з’ясовується, що «двушечка», як він висловлюється, яку «заліпив їм суд» за інцидент у храмі Христа Спасителя, — це саме те, що треба. Оскільки «не можна підривати основи моралі, моральності, руйнувати країну». Напередодні касації вироку, винесеного Хамовницьким судом, це дуже своєчасна заява. Сигнал, якщо використовувати кремлівську російську.

Інший, настільки ж відвертий сигнал, відіслано Ходорковському. З тією лише різницею, що тут президентові не довелося на честь особистого свята уточнювати й посилювати свою позицію. Він і раніше, в ранзі прем’єр-міністра, казав, що готовий розглянути у відповідному порядку прохання про помилування від Михайла Борисовича, й зараз не проти — аби «не на шкоду законності». Щоправда, про «руки в крові» й «доведені вбивства» ювіляр, усупереч традиції, говорити не став. Мабуть, цю домашню заготівку президент береже на той випадок, якщо діждеться прохання від Ходорковського. Хоча навряд чи діждеться.

Нарешті, з тією ж передбачуваною відвертістю президент говорить про опозицію. Про «лушпиння», яке «буде відсіяне», й це вже не той розгублений і озлоблений прем’єр, який у грудні обзивався «бандерлогами» й кидався «контрацептивими», а типу можновладець. Солідний такий, навіть допускає, що в майбутньому деякі «цікаві й солідні люди» з тих, хто нині не дуже захоплено говорить про нього, «зможуть узяти на себе відповідальність за якісь сфери». А може й «за всю країну».

Важко сказати, кого він має на увазі і як уявляє собі процес передання влади якому-небудь солідному незгодному. Швидше, тут той окремий випадок, коли Володимир Володимирович говорить і сам собі не вірить. Як і в той момент, коли, всупереч бажанню, дуже смішить аудиторію: ось, мовляв, віддавав же він владу Медведєву, «всі важелі», й нічого, не помер. І як же ж йому хочеться, щоб усі політики діяли за тією ж методикою, особливо найненависніший. Саакашвілі, передрікає Путін (бесіда з Такменєвим записувалася того дня, коли підсумки грузинських виборів були ще не зовсім зрозумілі), «спробує відіграти програш за списками на одномандатних округах». На жаль, ворог не спробував нічого відіграти й визнав свою поразку, що мало здивувати нашого гаранта. Цілісна за вдачею людина, він, ймовірно, досі не може зрозуміти, що сталося. Лушпиння не відсіяне, опозиція мирним шляхом, на виборах приходить до влади — як це збагнути?

...А про смерть журналістки говорили зовсім інші люди. Числом близько двохсот, що зібралися в Москві в Новопушкінському сквері, після довгих і тяжких переговорів зі столичним начальством. У країні, де її вбили в день народження Путіна, цей нечисленний мітинг не став новиною для центральних телеканалів або хоча б приводом згадати загиблу — для більшості співгромадян. Для жорстокої епохи це нормально, й Путіну, який символізує час, теж немає чого про неї згадувати. Неприємно, непрагматично. Шість років тому він повідомив нам, що вбивство Політковської завдало владі набагато більшої шкоди, ніж її публікації, — й, схоже, назавжди закрив для себе цю тему. Через шість років він її так і не пробачив.

www.grani.ru, 8 жовтня 2012 р.