Сіньцзянське питання

Події у Сіньцзян-Уйгурському автономному районі (СУАР) Китаю не залишила без уваги така організація як «Аль-Каїда», вірніше одне з її угруповань «Ісламський Магріб» (AQIM). У червні терористи з цієї організації напали в Алжирі на конвой солдат та офіцерів, які охороняли китайських інженерів, що будують шосе. Серед китайців постраждалих не було, але це чіткий сигнал, що такі напади відбуватимуться і в майбутньому. Не залишилися осторонь і турецькі керівники, які вважають не без підстав уйгурів спорідненим за мовою і культурою народом. Прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган назвав події в СУАР геноцидом. А міністр промисловості Туреччини закликав співвітчизників бойкотувати китайські товари. Стосовно цих подій офіціозна китайська газета China Daily писала, що з 184 осіб, які загинули під час недавніх подій, 137 — китайці. Це означає, що про геноцид, зокрема, уйгурів, йтися не може.

Сіньцзян, по-китайському — Новий кордон (лінія), завжди був об’єктом підвищеного інтересу сусідніх та великих держав. Стратегічно важливий регіон став об’єктом суперництва Росії та Англії, потім до них приєдналася Японія, в минулому столітті — США.

Після закінчення громадянської війни в Росії Сіньцзян знову став об’єктом пильної уваги московського керівництва. По-перше, туди пішли досить боєздатні частини білих козаків під командуванням отаманів Дутова, Багіча, Аннєнкова, Новікова. По-друге, діючи проти Англії та Японії, радянський уряд виступав проти сепаратизму в Сіньцзяні. Однак розрив із Чан Кайши, після придушення ним комуністичних повстань у Шанхаї та Гуанчжоу (Кантонська комуна) 1927 року, різко змінив політику Москви в регіоні.

1931 року почалося повстання уйгурів. У місті Кумул його очолили ходжа Ніяз Хажі і Юлбарс-хан. У північних районах Алтайського округу піднялися казахи, а в південних — карашарські монголи. 1932 року проти уряду збунтувалася 36-та дивізія китайської національної армії, на чолі з дунганським князем Ма Джуїном. Це значно посилило повстанців, до весни 1933 року вони контролювали майже 90% території Сіньцзяна. У квітні 1933 року внаслідок військового перевороту до влади в регіоні прийшов полковник Шен Шицай, який надав собі звання генерала й проголосив губернатором. У листопаді була проголошена незалежна Східно-Туркестанська ісламська республіка, президентом обраний ходжа Ніяз.

Шен Шицай поводився стосовно Чан Кайши досить незалежно й був налаштований антияпонски, що імпонувало Москві. У жовтні 1933 року та в грудні 1934-го Шен Шицай приїжджав до радянської столиці. Для допомоги йому була направлена Алтайська добровольча армія, сформована з червоноармійців 13-го Алма-Атинського полку ВГПУ. Їх одягли в білогвардійську форму, а офіцери мали звання царської армії. На політзаняття, без них навіть у Сіньцзяні було ніяк не обійтися, рядових вели поручики. За дорученням сіньцзянського губернатора білогвардійський полковник барон Павло Паппенгут сформував із козаків три полки, а потім дивізію. Вчорашні вороги воювали в одному стані, що дуже довго й ретельно приховувалося. Проте, як казав Уїнстон Черчилль, політика часом укладає в ліжко дуже незвичайних партнерів. Коли дунган Ма Джуїна зайняв Кашгар, його люди розстріляли півтори тисячі полонених китайських солдат. Східно-Туркестанська республіка була скасована. Ходжа Ніяз був призначений заступником губернатора. Пізніше його також репресували. Згідно з постановою політбюро ЦК ВКП(б) від 15 квітня 1934 року, Алтайська добровольча армія повернулася до СРСР, але залишилася група інструкторів. Серед них був і майбутній маршал бронетанкових військ Павло Рибалко.

Сіньцзян підкорявся китайському уряду Чан Кайши лише номінально, мав власну валюту, і, що досить примітно, її стабільність забезпечувалася Держбанком СРСР.

1937 року розпочалося чергове уйгурське повстання. Захопивши Каш гар, повсталі рушили в бік Урумчі. Вирішальна битва відбулася в районі міст Корла й Карашар. Об’єднані китайсько-радянсько-білогвардійські війська розбили повсталих. Спільними зусиллями радянських Наринської та Ошської військових груп і підрозділів Шен Шицая заколот був придушений. На допомогу Наринській групі комбрига Норейко була направлена зведена танкова рота з 20 танків БТ-7. Здійснивши марш-кидок через гірські перевали Паміру на висоті в 4 тис. м вона надала істотну допомогу радянським військам.

Шен Шицай намагався звинуватити, що цілком в дусі тодішні подій у СРСР, в організації нового повстання троцькістів. Він офіційно оголосив керівником троцькістської організації генерального консула СРСР в Сіньцзяні Апресова. Після цих обвинувачень резидент ВГПУ був відкликаний на батьківщину й розстріляний. Сіньцзяном прокотилася хвиля арештів і репресій, в яких постраждали видні провінційні керівники та китайські комуністи.

Після закінчення військових дій російська дивізія Паппенгута була розформована, а сам він звинувачений у змові й розстріляний. Разом із ним розстріляли ще 40 білих офіцерів. На зустрічі зі Сталіним Шен Шицай попросив дозволу вступити в ВКП(б) і 1938 року заступник начальника розвідувального управління вручив йому партійний квиток за № 1859118.

1941 року повстання підняли казахи, яке очолили Оспан Іслам-ули (Оспан-батир) і Калібек Рахімбек-ули. З початком радянсько-німецької війни під враженням успіхів гітлерівських військ Шен Шицай 1942 року присяг на вірність Чан Кайши й обрушився з репресіями на китайських комуністів, заарештував і стратив Мао Цземіня — брата Мао Цзедуна. У квітні 1943 року СРСР на вимогу сіньцзянського правителя вивів із провінції свої війська і військових радників. Але з гомінданом у Шен Шицакая не склалося. Намагаючись повернути минуле він написав покаянний лист Сталіну, в якому запропонував прийняти Сіньцзян у склад СРСР. Але в Москві йому більше не вірили.

Тим часом повстання Оспан-батира підтримали казахи, які населяли Алтай, Тарбагатай та Ілійський округ. Москва на повсталих зробила тимчасову ставку. 1943 року радянською розвідкою була створена організація свободи Східного Туркестану «Азат Ташкілати». Одним із її провідних діячів став етнічний узбек Аліхан-тюря Шакірходжаєв. Засуджений 1931 року за антирадянську діяльність, він втік з Узбекистану до Сіньцзяну, пізніше стане президентом Східно-Туркестанської республіки (СТР). Наказом Берії в грудні 1944 року був створений Відділ спеціальних завдань НКВС СРСР для керівництва і надання допомоги національно-визвольному руху мусульман Сіньцзяну.

Повсталими казахами, киргизами і уйгурами, чий рух охопив три округи — Ілі, Алтай і Тарбагатай, 12 листопада 1944 року була проголошена Східно-Туркестанська республіка. Зараз у Китаї ці події оцінюють не як вияв сепаратизму, а як прогресивну «національно-визвольну боротьбу проти реакційної влади гоміндану». У квітні 1945 року була сформована Національна армія Східного Туркестану, її командуючим став генерал-майор Іван Полінов. Його курирував «Іван Іванович» — генерал-майор НКВС Володимир Єгнаров. Оспан-батыр був призначений губернатором Алтайського округу, але між ним та урядом відразу ж почалися непорозуміння, і він відмовився виконувати його розпорядження. Швидше за все, він не вважав для себе можливим співпрацювати з новою владою на чолі з агентами Сталіна.

Хоча проголошена республіка отримала низку серйозних військових перемог, її доля була вирішена. Москва вкотре різко змінила курс. У п. 3 додатку до договору про дружбу та співпрацю, укладеного між Китаєм та Радянським Союзом у серпні 1945 року, зазначалося: «стосовно розвитку Сіньцзяну радянський уряд заявляє, що згідно зі статтею V договору про дружбу та співпрацю, він не втручатиметься у внутрішні справи Китаю». Про наявність цього секретного додатку лідери СТР не знали. Вони під натиском Москви вимушені були сісти за стіл переговорів із гомінданом. Уряд Чан Кайши на них представляв генерал Чжан Чжічжун, СТР — міністр закордонних справ, віце-прем’єр Ахметжан Касімі, оскільки президент Аліхан-тюря був вивезений до СРСР. До речі, Касімі «курирував» резидент НКВС у Кульджі. Влітку 1946 року був сформований коаліційний уряд, на чолі якого став Чжан Чжічжун, а його першим заступником став Ахметжан Касімі. Не проіснувавши й року, він розпався.

У Москві підтримали «революцію трьох округів», але до незалежності Сіньцзяну інтересу не виявили. Китайські історики вважають, що Сталін боявся спроб США та Великої Британії створити там прозахідний режим. 1949 року в Пекіні на зустрічі Мао Цзедуна та Анастаса Мікояна — заступника голови Ради міністрів СРСР, Москва відмовилася від СТР, але залишила за собою Монголію. На чолі делегації Касімі виїхав із Кульджі до Пекіну через Алма-Ату та Іркутськ на засідання Народної політичної консультативної ради Китаю. Швидше за все, такий маршрут був продиктований необхідністю зустрічі з представниками радянського керівництва, на якій він сподівався переконати Москву зберегти незалежність СТР. А через кілька днів було оголошено про аварію літака Іл-12 з урядом СТР на борту. Досі не відоме точне місце падіння літака. Існує версія, що вони були вбиті на Луб’янці. Ймовірно, зустріч із радянським керівництвом відбулася, і, відмовившись передати владу китайським комуністам, Касімі підписав собі й своїм соратникам смертний вирок. Новий уряд СТР очолив етнічний татарин-комуніст Бурхан Шахіді, який підписав у Пекіні документи про входження Сіньцзяну до складу Китаю.

Аліхану-тюре в Узбекистані призначили персональну пенсію, до кінця своїх днів він писав богословські трактати. Оспан-батир міг піти з Сіньцзяну, але вважав за краще боротися до кінця, потрапив у полон і був розстріляний. Його люди з боями пройшли через пустелі Лоб-Нор і Такла-Макан, Тибет і Гімалаї до Індії, пізніше вони знайшли притулок у Туреччині. Російські білоемігранти розійшлася по всьому світі.

Наприкінці 1955 року було офіційно оголошено про створення Сіньцзян-Уйгурського автономного району Китаю. Проблеми цього неспокійного регіону, як виявилося, на цьому не закінчилася. Як зауважив у московській газеті «Время новостей» головний науковий співробітник Інституту Далекого Сходу Російської академії наук Яків Бергер: «Якщо безладдя можливе при підтримці ззовні в китайському Сіньцзяні, то чому вони не можуть спалахнути в Узбекистані, Киргизії або Казахстані?». А це вже проблема геополітична, тісно пов’язана з поставками енергоносіїв із цього регіону до Європи, в тому числі й до України. У стабільності в регіоні, що має таку складну історію, зацікавлені багато хто.