Слава Україні!

Поствиборна ситуація в Україні залишається топ-темою більшості світових засобів масової інформації. Звучать різні оцінки того, що відбувається, називаються різні причини, що призвели до заворушень серед громадян. У рамках дискусії пропонуємо вашій увазі два полярні погляди на українські події.

Я в Києві. Я бачив тріумфуюче місто. Я бачив Майдан, заповнений людьми в оранжевих шарфах і куртках, і людей цих було стільки, що мій погляд не міг охопити їх. Я бачив машини, які їдуть містом і сигналять у такт гаслу «Ющенко! Ющенко!».

Не лише в центрі, а й на будь-якій вулиці, тобто не для того, щоб привітати прихильників, а просто для себе від радості. А на дахах машин сидять люди, розмахують прапорами і також кричать.

Я відчув наполовину з захопленням революції неймовірну заздрість від того, що довго ще не побачу нічого подібного в Москві. І я молився Богу, щоб він дозволив мені прожити ті кілька років, які потрібні, щоб побачити в Москві те, що я бачу в Києві.

Тріумфуюче місто. Мирний, усміхнений, добрий, єдиний народ. І головне — вільний. Вільний! Вільний! Я відчував заздрість і гордість від того, що стою серед цього мирного та вільного народу, і народ цей не виганяє мене, попри те, що я приїхав із тієї самої Росії, міністру закордонних справ якої вистачає підлості виступати з заявами про геополітичні претензії НАТО на Україну.

Ей, міністре, приїжджайте сюди, до Києва, виходьте на Майдан, і жодних наказів Кремля тоді не вистачить, щоб ваш язик повернувся говорити про геополітичні претензії НАТО.

Це народ, це юнаки та дівчата, це діти та старики, їх більше, ніж у найсміливіших своїх фантазіях може уявити міністр або президент Росії, коли вимовляє слово «народ».

У них тендітні тіла, але непохитний дух.

Я розумію, що вживаю патетичні слова, які не прийнято вживати в російській журналістиці, але і ви зрозумійте, що я в серці революції, а ви в скучних московських кабінетах. Приїжджайте сюди, виходьте на Майдан — і ви мене зрозумієте.

П’ять днів поспіль зранку мітинг на Майдані починається з молитви. І вони всерйоз моляться, щоб Бог дарував їм свободу. Це революція, яку не може вже зупинити ні Володимир Путін, ні навіть Віктор Ющенко. Лише Бог.

Володимир Путін може пролити тут кров, багато крові, але перш ніж віддати наказ про воєнні дії слід би президенту Росії приїхати до Києва, вийти на Майдан і вдихнути це повітря. Воно сильніше за будь-яку армію. Можна послати будь-якого найцинічнішого мерзотника з адміністрації президента до Києва, на Майдан, і той повернеться в помаранчевому шарфі.

Віктор Ющенко з властивою йому м’якістю та компромісністю може піти на переговори з Леонідом Кучмою або з представниками Росії, але Майдан не прийме переговорів. Люди не підуть з Майдану, допоки Віктор Ющенко не стане президентом України, бо річ не в Вікторі Ющенку, річ у свободі.

Ні-ні, я розумію, що політикам, особливо в Москві, важко повірити, що цілий народ виходить на Майдан не завдяки піар-технологіям, а за свободу, але приїжджайте до Києва, виходьте на Майдан — і ви повірите.

У моєму житті не було щасливіших днів. У моєму житті не було більшої любові, ніж любов, яку я відчуваю до кожного зустрічного на Хрещатику.

То як мені, чорт забирай, примусити чиновників у Росії повірити, що вони не можуть перемогти тут, у Києві, а можуть лише зганьбитися?

То як мені примусити їх повірити в те, що свобода існує, якщо вони спершу платять телеведучому Михайлу Леонтьєву за те, щоб брехав, а потім самі ж і вірять його брехні?

Ніяк я не можу примусити чиновників у Росії повірити, що свобода існує. Приїжджайте до Києва, виходьте на Майдан, допоки Манежна площа не стала Майданом.

Я розумію, що пишу патетичні слова, які не заведено писати в російській журналістиці, але і ви зрозумійте: я зайшов ненадовго до готелю написати цю колонку, а за вікнами в мене реве тріумфуюче місто. Я сиджу в номері і боюся, що якась ... в Москві віддасть наказ стріляти.

Але зараз я допишу, вийду на Майдан і перестану боятися.