Станіслав ШУШКЕВИЧ: Питання про розпад СРСР назрівало

Про те, як приймалася ухвала, що поставила крапку в історії СРСР, розповідає учасник тих подій, тодішній спікер парламенту Білорусі Станіслав ШУШКЕВИЧ.

— Ми зібралися 7 грудня 1991 року в Віскулях, щоб обговорити питання поставок нафти і газу на Україну і в Білорусь. Грошей у нас тоді не було, а кредит ніхто не давав. Потрібно було домовитися на перехідний період, щоб не замерзнути взимку. В’ячеслав Кебич, який тоді очолював уряд Білорусі, переконав мене запросити Бориса Єльцина, щоб поговорити з ним про це по-радянському, по-старому. Мені вдалося домовитися з Єльциним про візит під час обговорення в резиденції «Ново-Огарьово» під Москвою чергового варіанта союзного договору, запропонованого Михайлом Горбачовим. Він запропонував перейменувати СРСР на конфедерацію, а на місце Політбюро поставити президента, але більше в запропонованому ним документі не було нічого нового.

Під час обговорення я сказав, що мені незручно буде доповідати білоруській Верховній Раді такий варіант. Єльцин також сказав, що договір нікуди не годиться. Горбачов образився і пішов із засідання. Він звик до Політбюро і вважав, що всі повинні його слухати. Узбецький президент Іслам Карімов говорить: ну що ж, Борисе Миколайовичу і Станіславе Станіславовичу, ви нас посварили з Михайлом Сергійовичем, тепер ідіть і миріть. І ми з Єльциним пішли. Тоді я його запросив. А потім мені Кебич сказав, що й український лідер Леонід Кравчук хотів би в нашій зустрічі взяти участь. Єльцин не заперечував. Щоправда, коли я жартома спитав, чи не запросити й Горбачова, він відповів: «Якщо Горбачова покличеш, я не приїду».

— Як вийшло, що, обговорюючи питання поставок газу, ви прийшли до необхідності денонсації союзного договору?

— Дуже швидко стало зрозуміло, що економічні проблеми неможливо вирішити без політичного визначення, хто є хто. У перший вечір, 7 грудня, ми поговорили буквально півгодини, коли виникло запитання, чи згодні ми підписатися під фразою, що СРСР як геополітична реальність і суб’єкт міжнародного права припиняє своє існування.

— Виходить, що ухвалу про припинення існування СРСР було прийнято спонтанно, за якісь півгодини...

— Не зовсім за півгодини. Я встигнув обговорити це питання і з Єльциним, і з Кравчуком ще до приїзду до Віскулі. Це був день розмов про те, до чого ми прагнемо. Питання про розпад СРСР назрівало, але до зустрічі в резиденції ніхто прямо не говорив про необхідність констатувати той факт, що Радянський Союз уже практично розвалився. Поштовхом до цього послужив серпневий путч 1991 року. Після цього країна стала некерованою, з’явилося багато небезпек, про які тоді ми, щоправда, не говорили. Вже потім я зрозумів, що ми, судячи з усього, запобігли югославському варіанту.

Принципово питання про денонсацію союзного договору було вирішене у вузькому колі, де були присутні глави держав, прем’єри, російський держсекретар Геннадій Бурбуліс і глави МЗСу. Потім ми покликали міністрів і пояснили, що потрібно обумовити всі інші питання.

— Про які питання йдеться?

— Розпадалася ядерна країна, а зброю було розташовано крім Росії на території трьох суб’єктів. Ми вирішили обумовити це питання окремою угодою. Домовилися також, що кордони буде відкрито для громадян та інформації. Всі 14 пунктів угоди ми приймали виключно в консенсусі. Це було непросто, потрібно було уникнути неоднозначного трактування. Було багаторазове відкидання цих статей у робочу групу і повернення їх назад. І ми не торкалися наступного пункту, доки не закінчували з поточним. Жодну статтю угоди не було підписано в первісному вигляді. Ми їх скорочували, об’єднували, змінювали, допрацьовували.

— Скільки часу це зайняло?

— Підписання було о 16-й годині, а обговорення почалося після раннього сніданку, мабуть, ще до дев’ятої ранку. Так що годин сім на це пішло напевно, і це при тому, що за ніч було зроблено заготовку. Я підписував угоду першим, відповідно до абеткового порядку країн. Мені здавалося, що це недобре...

— Недобре в розумінні субординації?

— Так, радянська ментальність давала про себе знати. Там усі були досвідченими державними діячами, щонайменше члени Політбюро ЦК республік і навіть кандидати в члени Політбюро ЦК КПРС. А я став Головою ВР лише за декілька місяців до зустрічі в Віскулях. Я дуже ніяковів, що мені доведеться підписувати першим.

— А страшно вам не було?

— Ніякого страху чомусь не було. У мене була впертість і досвід укладення госпдоговорів на виконання науково-дослідних робіт, причому, як правило, з військовими, які завжди намагалися сформулювати жорсткі вимоги за скромні гроші. І потрібно було відстоювати розумні підходи. Тут було те ж саме — торг був недоречним.

До того ж я був господарем, мені потрібно було простежити, щоб усі були влаштовані. Там були три розкішні резиденції, найрозкішніша дісталася Єльцину. Практично в такій же розмістили Кравчука, а третю я не став займати, думаючи, що нам вдасться залучити Нурсултана Назарбаєва до цієї справи, і поселився в дуже хорошому котеджі. Я сам уперше в цій резиденції був.

— Уперше?

— Так, раніше не було приводів. Я взагалі не знав, власне кажучи, що там таке. Звичайно, до цього я ходив із рюкзаком і наметом Біловезькою Пущею, але резиденція була чимось далеким і недоступним.

— Чому Назарбаєв так і не приїхав?

— Коли ми вже були готові підписатися під цим реченням, постало запитання: що ж виходить, хлопці, у нас начебто змова слов’янських республік? Єльцин запропонував запросити Назарбаєва, який якраз летів до Москви. Я Кебича покликав і кажу: «В’ячеславе Францовичу, роби що хочеш, шукай казахський прапор, щоб зустріти Назарбаєва як належить». Забезпечили повітряний коридор, це також було непросто. Все знайшли, зв’язалися з літаком Назарбаєва. Він пообіцяв прилетіти. Але після, вже з Москви, повідомив, що технічні несправності літака унеможливлюють це зробити.

А декілька років тому Михайло Горбачов розповів у телеінтерв’ю, що пообіцяв Назарбаєву місце Голови Верховної ради СРСР, якщо він не полетить до нас. До інтерв’ю Горбачова я про це не знав. Насправді ж добре, що Назарбаєв не прилетів. Потім він не раз говорив, що не підписав би угоду. Лише цього нам бракувало — якби він відмовився, нам не вдалося б денонсувати союзний договір. А так все стало на свої місця природним чином.

— Чи усвідомлювали ви в той день масштаб цієї ухвали?

— Чесно кажучи, у мене не було ніякого почуття історичної значущості, величі або переживань з приводу кончини цього монстра. Всі ці почуття в мене вбили пізніше. Тоді я просто вважав, що ми робимо нормальну справу, яка повинна оздоровити обстановку на радянському просторі.

— А зараз у вас є відчуття «кончини цього монстра»?

— Де-юре це абсолютно точно: 8 грудня — дата смерті СРСР. Але де-факто, по-моєму, він ще сотню років існуватиме, особливо в ментальності. У моєї бабусі, яка померла 1964 року, була монархічна ментальність. А сьогодні у старшого покоління — радянська ментальність. Старики начебто не усвідомлюють, що СРСР припинив своє існування. У них радянське почуття справедливості підміняє поняття законності, вони постійно шукають правди в начальства. Але молоде покоління все це сприймає абсолютно інакше. Для моєї внучки, якій 12 років, поняття СРСР не більше ніж частина історії. Подібним чином колись для мене, а я народився 1934 року, історією була російська монархія.

— Яке у вас було найяскравіше враження в день підписання угод?

— Коли я в той день, 8 грудня, на машині повертався до Мінська, то почав роздумувати про те, що підписав міжнародну угоду і тепер вона набирає чинності. Білорусь зобов’язана її виконувати, але я ще маю поставити перед Верховною Радою питання про ратифікацію. Лише три місяці тому мене обрали спікером на хвилі ентузіазму, яка піднялася після серпневого путчу. Мені стало здаватися, що як би я не представив угоду, та її все одно завалять, а мої дні на посаді спікера — лічені. Але коли я почав говорити з депутатами, то був сильно здивований. Всі вітали, схвалювали. Я це питання відразу на голосування поставив, і був лише один голос проти...