Старомодна дипломатія повернулася, але її час уже минув

У повітрі витає ностальгія. Певною мірою вона з’являється кожного вересня, коли проводиться засідання Генеральної Асамблеї ООН, створюючи старомодні відчуття і даючи можливість кожній державі, великій і малій, насолодитися моментом у променях сонця. Але цього року збудження сильніше, і воно більш позитивне, чого не було вже давно. Тепер уже на повний голос заговорили про повернення дипломатії великого калібру. Й оскаржити такі заяви важко.

Цього тижня Генеральна Асамблея вислухала американського й іранського президентів, які запропонували покласти край не лише своєму двосторонньому дипломатичному протистоянню, що триває вже 34 роки, але і ядерній суперечці, що все більше віддаляє Іран від Заходу. Вчора держсекретар США та іранський міністр закордонних справ проводили зустрічі, намагаючись підтримати темп і з’ясувати, до чого можуть призвести ці заяви про добрі наміри. Це міждержавна дипломатія у своєму найтрадиційнішому вигляді.

Потім було ізраїльсько-палестинське питання, яке вимучено називають близькосхідним мирним процесом — настільки далекі перспективи реального миру. Після затвердження на посаді держсекретаря Джон Керрі звернувся до цієї півсторічної головоломки з такою рішучістю, якої не спостерігалося з того часу, як Білл Клінтон зробив останню відчайдушну спробу зберегти мирний процес і не дати йому розвалитися. Дехто говорить, що Керрі в Ізраїлі тепер бачитимуть частіше, ніж прем’єр-міністра цієї країни Біньяміна Нетаньяху.

І зусилля Керрі можуть виявитися не марними. Обстановка в Ізраїлі сьогодні більшою мірою сприяє досягненню домовленості, ніж раніше. Палестинці перебувають у конструктивнішому настрої (якщо їм вдасться здолати власні розбіжності), а невизначеність і сум’яття в інших частинах регіону створює враження, що порівняно з ними мир на Близькому Сході у вужчому сенсі (між Ізраїлем і палестинцями) досяжний.

По-третє, в наявності дипломатичний сюрприз, який безпосередньо зарядив енергією нинішню сесію Генасамблеї. Два тижні тому російський міністр закордонних справ Сергій Лавров і держсекретар США встали пліч-о-пліч у Женеві (так, Женева теж повернулася) й оголосили про контури угоди, яка призведе до знищення всієї хімічної зброї в Сирії.

Ця операція, завдяки якій вдалося запобігти американським авіаударам і витягнути Барака Обаму з глибокої внутрішньополітичної ями, що він сам собі викопав, є величезним дипломатичним успіхом. Це успіх, який вдалося вирвати з лещат багатьох невдач. Ті ж непрямі наслідки хімічної атаки в Дамаску із застосуванням газу зарину, в результаті якої загинуло понад тисячу людей, викликали хвилю міжнародних закликів до дій. І, як виявилось, дещо можна зробити. Але це була не та коротка і потужна військова відплата, якої вимагав Обама зі своїми французькими і британськими союзниками.

Досягнута в Женеві угода призвела до чисельних думок (інколи схвальних, інколи ні) про те, що повернулася не лише дипломатія, але і Росія. Високопоставлений російський політик, виступаючи минулого тижня у Москві на телевізійному ток-шоу, зважився радісно заявити про те, що в Женеві було посіяне «насіння нового міжнародного політичного порядку», в якому певну роль відведено Росії.

Звичайно, Росія особливо зацікавлена у поверненні до старомодної дипломатії великих держав. Останні 20 років вона, з точки зору Заходу, займалася зализуванням власних внутрішніх ран і болячок. Номінально Росія була представлена в близькосхідному мирному процесі, на шестисторонніх перемовинах щодо Північної Кореї, у «великій вісімці» і «двадцятці», проте нечасто давала знати про свою присутність. І лише в ООН, завдяки своєму постійному місцю в Раді Безпеки, ця бліда тінь радянської наддержави могла демонструвати силу зі своїм правом вето — та й то лише з негативним ефектом.

Але Москва малює іншу картину. Вона скаржиться, що Росію постійно відтісняють убік і що Захід упродовж усіх цих років цинічно користувався її слабкістю. Наводячи як приклад просування НАТО на Схід і до Центральної Європи, бомбардування Сербії, війну в Грузії, військову інтервенцію в Лівії, вона говорить про порушені обіцянки і про ігнорування своїх законних інтересів. Москва боялася, що щось подібне може статися і з Сирією, поки не скористалася своїм впливом на Дамаск, аби укласти угоду щодо хімічної зброї. Виникло враження, що завдяки цій операції Росія стала рівноправним партнером США, принаймні за цим столом перемовин.

Але справа не лише в росіянах, яким подобається повернення до дипломатії великих держав. Для багатьох країн така перспектива створює заспокійливу і знайому систему, правила поведінки в якій їм відомі. А якщо така система підвищить статус і значущість Ради Безпеки, яка то потрапляла у смугу непотрібності, то грала у квача, коли Джордж Буш був американським президентом, вона сподобається і її постійним членам. Це цілком влаштовує Обаму, який бачить свою місію в закінченні воєн, а не в розв’язуванні. Це також влаштує Британію з Францією, чий вплив у реальному світі йде на спад. Вони, як і Росія, відчувають, що можуть повернутися на те місце, яке належить їм по праву історично і відповідно до міри їхнього впливу.

Але проблема в тому, що історія на цьому не закінчується. Навіть у кращому з кращих світів — де президент Башар Асад виконуватиме всі до єдиного пункти угоди про хімічну зброю, де Ізраїль і Палестина домовляться, нарешті, про двохдержавне розв’язання проблеми, де Ірану дозволять розвивати цивільну атомну енергетику, оскільки він відмовиться від своїх військових ядерних амбіцій, — навіть у такому світі буде безліч великих конфліктів, як у цьому регіоні, так і в інших місцях, і ці конфлікти буде, як і раніше, важко розв’язати. І абсолютно не ясно, яка користь буде від традиційних дипломатичних механізмів у їхньому розв’язанні.

Звичайно, з’явиться колосальний плюс, якщо за стіл регіональної дипломатії пощастить всадити Іран, а також якщо завдяки близькосхідній мирній угоді Ізраїль перестане бути парією в цьому регіоні. Але такий розвиток подій, попри його крайню бажаність, не стримає те сум’яття і буйство, яке охопило весь регіон після арабської весни, про яку говорили з величезним оптимізмом.

Тут у дію приведені потужні стихійні сили — релігія, етнічна приналежність, державність і модернізація — і їх неможливо приборкати за допомогою традиційної дипломатії великого калібру. Мабуть, цим силам треба дати спокій, аби все йшло природним чином.

Повернення до старомодної дипломатії ООН може лише підкреслити, наскільки Організація Об’єднаних Націй і її структури в їхньому нинішньому вигляді не підходять для врегулювання конфліктів у сучасному і завтрашньому світі. Коли звалився комунізм і закінчилася холодна війна, деякий час звучали твердження про те, що міжнародна влада перемкнеться з питань безпеки на економіку і що для такої роботи знадобляться нові глобальні управлінські механізми. Але цього не сталося, якщо не зважати на те, що ООН потіснила оновлена Світова організація торгівлі. Щоправда, країни з перехідною економікою (не лише БРІК, але і Туреччина, й інші), що спотикаються останнім часом, показують, що і це не зовсім так.

Але якщо в довгостроковій перспективі США проявлятимуть менше наполегливості і лідерства, а ООН стане сьогодні грати помітнішу роль, то склад і повноваження Ради Безпеки абсолютно справедливо будуть піддані уважному перегляду. Це навряд чи стане хорошою новиною для трьох держав з її складу — Росії, Британії і Франції, які значно зменшилися в порівнянні з періодом півсторічної давності. Більше того, якщо Сполучені Штати почнуть самі себе забезпечувати енергоресурсами, це покаже, наскільки сильно їхня багаторічна залежність від Близького Сходу спотворювала світову дипломатичну карту.

Єдина визначеність у цьому невизначеному світі полягає в тому, що інші регіони зажадають більших прав і повноважень в управлінні ним і що їхні турботи, такі як внутрішні усобиці, протекціонізм країн першого світу і пограничні суперечки, це не наші турботи. Коротко кажучи, радість і полегшення з приводу повернення дипломатії великих держав — це прояв крайньої недалекоглядності.

І хоча Росія покладає великі надії на новий політичний світопорядок, у якому їй буде відведено вагому роль, може статися так, що цей новий порядок не припаде їй до смаку — як і нам.

The Independent, Великобританія, 26 вересня 2013 р., переклад ИноСМИ.Ru