Стратегія мультиполярності

Російські лідери пропагують концепцію мультиполярності в міжнародних відносинах. Ця ідея базується на двох передумовах: занепаді Сполучених Штатів та появі нових полюсів чи центрів міжнародної сили, серед яких Росія стане важливим гравцем. Наскільки реальними є ці передумови мультиполярності?

Традиційна думка припускає, що світ уступив в еру мультиполярності, де регіональний уплив поділять кілька обраних сил. Насправді ж майбутнє може виявитися безладнішим та більш непередбачуваним. Із поняттям полярності пов’язані принаймні три концептуальні проблеми.

По-перше, воно припускає, що велика і дуже впливова країна стане легітимною магнетичною силою проти своїх сусідів. Натомість амбіційний уряд може просто дезорієнтувати та тиснути на своїх сусідів, щоб ті, самі того не бажаючи, визнали його тимчасове панування, та лояльність до такого «полюсу» буде мізерна, і він залишатиметься нестабільним.

По-друге, концепція полярності применшує інтереси та прагнення менших та середніх за розміром країн, обмежуючи їх амбіціями більших регіональних сил. Таким чином, його можуть використовувати як прикриття і виправдовування нео-імперіалістичного панування, яке обмежує національну незалежність багатьох підпорядкованих держав, тут треба брати до уваги і Україну.

По-третє, «неполярність» не обов’язково означатиме міжнародний хаос, як заявляють теоретики мультиполярності. Ідея хаосу припускає, що поміж та всередині країн-конкурентів триватиме боротьба за виживання не на життя, а на смерть. Хоча цей варіант вірогідний для певних регіонів, наприклад, в окремих частинах Африки самозвані «полярні» сили можуть також стати джерелом конфлікту або між собою, або внаслідок політики «розділяй і володарюй».

В інших регіонах відсутність гегемонії може спонукати країни до співпраці, щоб уникнути і хаосу, і домінування ззовні. В результаті, замість того, щоб забезпечувати стабільність та безпеку, боротьба за мультиполярність може породити конфлікт, особливо там, де дві або більше сил змагатимуться за домінантний вплив, а менші держави опиратимуться їхньому тиску.

Швидше за все, протягом наступного десятиріччя ми побачимо змішану картину «полярностей». Сполучені Штати залишатимуться найбільшою силою, нездатною, однак, діяти односторонньо чи глобально. Тим часом, кілька претендентів на силовий полюс змагатимуться за регіональний вплив, із різними успіхами залучаючи до своєї орбіти сусідів.

Домінуюча глобальна роль Америки зменшуватиметься, і щоб бути ефективними та впливовими в майбутньому, Сполученим Штатам доведеться дбати про обопільні інтереси з більшими та меншими партнерами у різних регіонах. Вплив Америки на світовій сцені буде зрештою залежати від її економічного відродження, можливостей Північно-Атлантичного альянсу та можливістю налагоджувати співпрацю з існуючими і новими силами.

У своєму прагненні — швидко зменшити могутність Америки російські лідери підтримують створення «блоку проти гегемонії». Це — сучасна версія антиамериканського та анти-Західного альянсу, до якого прагнув Радянський Союз і, зрештою, зазнав невдачі. Навіть більше, така стратегія матиме справу з трьома головними проблемами: вона стимулюватиме нові конфлікти з Заходом, включаючи Європейський Союз. Це навряд чи призведе до важливої або тривалої співпраці між такими різними країнами як Китай, Індія та Росія; і цьому опиратимуться держави та уряди, які прагнутимуть стати частиною Заходу, шукатимуть захисту Заходу або будуть прихильниками ліберальної моделі.

Як показав випадок із Росією, про протистояння Заходу говорять переважно ті політичні чи інтелектуальні лідери, які бояться втратити владу вдома та міжнародний уплив. Однак досі не з’явилося жодної конструктивної ідеології, здатної об’єднати і мобілізувати різні держави, які часто мають протилежні амбіції стосовно одних і тих же регіонів.

У майбутньому не буде виключної мультиполярності, згідно з концепцією, яку підтримує Москва, розділяючи світ на регіони з домінуючими країнами, чий вплив вважатиметься легітимним. Є велика ймовірність, що ми побачимо тривалу боротьбу за зони впливу, яку вестимуть більші країни, а також опір з боку менших сил, які не бажатимуть, щоб їх підкорили агресивніші країни. Отже, підсумовуючи все вищесказане, кожна теорія міжнародних відносин має враховувати складну реальність, а якщо вона не здатна дати пояснення цій реальності, то її треба відкинути і викрити як ідеологічний інструмент зовнішньої політики.

Януш БУГАЙСКІ — старший співробітник Європейської програми в Центрі стратегічних та міжнародних студій у Вашингтоні, округ Колумбія.