Судовий фарс

Судові процеси в справах воєнних злочинців колись були серйозною справою. Пригадайте фотографії Германа Герінга та Рудольфа Гесса, які з похмурими обличчями сидять на лаві підсудних у Нюрнбергу. Деяких нацистських лідерів навіть повісили після відносно недовгих, але справедливих судових процесів.

У наш час судові процеси у справах найаморальніших правителів у світі стали фарсом. Судовий процес над Саддамом Хусейном і його прибічниками із партії «Баас» є безперервним ланцюгом ускладнень. Підсудні здійснюють одну витівку за іншою, а Хусейн демонструє всі можливі форми неповаги до суду. Важко уявити собі результат процесу, який був би законним в очах іракців і всього світу.

Тим часом судовий процес над Слободаном Мілошевичем закінчився похороном після чотирьох скучних років надання свідчень і витрат у розмірі понад 200 мільйонів доларів. У Камбоджі ООН і місцевий уряд майже десятиріччя сперечалися про те, як краще розпочати процес над живими командирами «червоних кхмерів».

«Масові» вбивці, які захопили владу в ХХ столітті, були приречені на смерть у народних бунтах або на судові процеси за свої злочини, якщо, звісно, вони не помирали, коли ще були при владі. Хто може пишатися тим, що останній комуністичний лідер Румунії Ніколае Чаушеску та його дружина були розстріляні навіть без видимості чесного судового процесу? Формальні атрибути справжнього суду завжди здаються кращими, ніж швидкий суд, навіть якщо кінцевим результатом також є смерть.

Сьогодні є два реальні способи розпочати судовий розгляд проти поваленого тирана. Держава може сама віддати під суд своїх колишніх правителів, як це зробили аргентинці в 80-х роках ХХ століття з генералами, відповідальними за зникнення понад 5000 своїх співгромадян. На міжнародному рівні Нюрнберзька модель залишається відповідною для початку нових судових процесів. Але ця модель неоднозначна: сили, що здобули перемогу, іноді нав’язують відповідальність за злочини, на зразок «злочинів проти людства», які не мали чіткого визначення в той час, коли здійснювалися.

Був час, коли ми могли бачити переваги як державних, так і міжнародних судових процесів. Судові процеси державного рівня дозволяли місцевим жителям виражати своє горе, беручи безпосередню участь у процесі. Виступаючи в ролі суддів і присяжних, співвітчизники підсудного могли внести велику ясність у встановлення міри провини, оскільки вони зналися на важких умовах, у яких повалений диктатор ухвалював рішення.

Аргентинський судовий процес над генералами був успішним ритуалом болісного переходу від військової хунти до демократії, але цей позитивний досвід закінчився визнанням неоднозначності судового процесу тими, хто його ініціював. Навіть після засудження генерали були настільки сильні, що змогли зажадати припинення судових розглядів, а потім і добитися вибачень від наступного президента. У політичній системі Аргентини досі присутня плутанина через правові наслідки тих судових процесів двадцятирічної давності.

На міжнародному рівні рішення Ради Безпеки ООН про створення Міжнародного карного трибуналу для країн колишньої Югославії (МТКЮ) також зустріли з великою довірою. МТКЮ справді прийняв кілька серйозних рішень під керівництвом Антоніо Кассере. Але потім суддям страшенно не пощастило: вони вирішили здійснити свою заповітну мрію та викликали в суд головного лиходія — Слободана Мілошевича.

Неясно, як би Мілошевича судили серби на суді державного рівня. Багато залежало б від того, яка партія контролювала суд. На міжнародному рівні головне побоювання викликала не надмірність політики, а надмірність юриспруденції. Судовий процес у справі Мілошевича мав стати більш ніж справедливим: він мав стати символом правосуддя ООН. Тому Мілошевичу дозволили захищатися самому, що було великою помилкою: процес затягся, а його ефективність знизилася. Не була обмежена кількість свідків, яких викликало обвинувачення, аби вони розповідали одну і ту ж огидну історію про агресію та звірства сербів.

Щоб зрозуміти, що пішло не так і чому судовий процес тривав чотири скандальні роки, знадобляться багато місяців. Підозрюю, що посадові особи суду з добрих міркувань наслідували приклад Комісії з примирення та відновлення істини в ПАР. Ця модель ставиться прикладом в юридичних школах як достойна заміна «правосуддю, що віддає по заслугах». На південноафриканських процесах головним питанням було не майбутнє підсудного, а минуле жертв. Кожному потерпілому було дозволено розповісти свою історію, а підсудний мав це слухати.

У разі масових вбивств ХХ століття подібні оповіді можуть тривати десятиріччями. Дозволити потерпілим розповідати свої історії, а потім дати підсудному право затягувати процес, розхвалюючи свої заслуги як політичного лідера, — ось формула нескінченного судового розгляду.

Cудові процеси над Мілошевичем і Хусейном нас точно навчили одному: не можна використовувати суд задля того, щоб покінчити з іміджем харизматичних політиків. Вони обведуть суд навколо пальця, особливо якщо їм дозволять захищатися самостійно, і використовуватимуть суд для виправдання своїх дій. Тиранів треба судити, тільки коли вони зазнали цілковитої поразки.

Хоч і дивно, але перевага судів Нюрнберга в тому, що вони були представниками країн-переможців. Вони були постійним нагадуванням Герінгу, Гессу та їхнім посіпакам, що влада була в союзників і що нацисти зазнали остаточної поразки. Головною метою судових процесів завжди було покарання винних, а не планування того, як буде написана історія.

Трагедія судових розглядів із Мілошевичем і Хусейном полягала в тому, що крапки над «i» ще не були розставлені — сама історія була під судом. У результаті, збентеження людей, які ухвалювали рішення, стало причиною міжнародних і внутрішньодержавних процесів, що створили ілюзію відплати. У випадку з Хусейном, ця ілюзія ще може стати реальністю.

Джордж П. ФЛЕТЧЕР — професор юриспруденції у Колумбійському університеті. Його остання книжка — «Романтика на війні: cлава і ганьба в епоху тероризму».