Третя близькосхідна революція

Арабський світ проходить через глибоку і довготриваючу кризу. Більшість арабських режимів, схоже, не зрозуміли, що великі зміни у світовому політичному порядку передбачали й зміни у близькосхідному регіоні. А це — нове бачення відкритості, свободи, вільних ринків, дотримання прав людини. Правлячі верхівки залишились законсервованими на тому ж політичному рівні, який можна було спостерігати в період «холодної війни». Уряди країн продовжують залишатися фактично «одноосібними». Окремі громадяни не мають жодних прав, аби стати частиною політичного процесу. Їхнє «поле діяльності» — статисти в реалізації чужої політичної волі.

Адміністрація американського президента Джорджа Буша у рамках війни з тероризмом запропонувала кілька планів і ініціатив реформування арабських політичних, економічних, соціальних і освітніх систем. Спроби Буша пов’язати відсутність демократії на Близькому Сході із застоєм в регіоні, можливо, були слушними, але для його ініціативи щодо демократії був вибраний не зовсім вдалий час, бо вона розглядалася арабським лідерами і засобами інформації через призму війни в Іраку і продовження окупації Ізраїлем Сектора Газа і Західного берега. Певні недоліки в американському плані, справді, простежуються: наприклад, він не включає диференційованого підходу для розвитку окремої арабської країни, не визначена швидкість реформування та методи його реалізації. Проте, очевидно: якби країни погодилися на ініціативу, то її «індивідуалізація» зайняла б не так і багато часу. Тут швидше йдеться про те, що арабські режими постають перед старою дилемою: вони закономірно побоюються, що чим ближче вони будуть переміщатися в бік демократії, тим більшим стає ризик втрати влади і контролю над населенням.

На загал дві революції сформували сучасний Близький Схід. Політика і ідеологія, котрі домінують в регіоні, можуть бути визначені, як похідні двох великих революцій — в Єгипті 1952-го та в Ірані 1979-го років. Явно чи неявно їх головні нововведення були прийняті, як зразки належної ідеології та методології для захоплення влади. Це були не просто політичні революції, — вони призвели до зміни парадигми реалізації влади в регіоні. Сьогодні регіон стоїть на порозі нової революції — революції реформ на Близькому Сході. Ця третя революція може докорінно змінити увесь близькосхідний політичний ландшафт, «запровадивши до вжитку» такі поняття як демократія, права людини, громадянські свободи, вільну економіку, дружбу із Заходом і досягнення миру з Ізраїлем. Це та сама модель, котра вже реалізована в більшості країн, але відсутня на Близькому Сході. Ідея її реалізації полягає в тому, що саме новий демократичний Ірак має стати відправною точкою і зразком для того, щоб інші країни наслідували його приклад.

Той факт, що арабський світ і Іран зазнали так багато невдач та поразок за останню чверть століття, вже сам по собі мав би стати імпульсом для відмови від хибних стратегій минулого. Арабський націоналізм і іранський радикальний ісламізм в сучасній інтерпретації виявився не занадто конкурентноздатним та дієвим. Обидва рухи, що були породжені цими двома революціями, спробували знайти відповідь на те ж саме головне питання: чи можуть араби, іранці та й взагалі мусульмани наздогнати і перевершити Захід. Пошук відповіді реалізовувався через повстання, мобілізацію інтелектуальних і технологічних зусиль та конфлікт з Заходом. При цьому, арабський націоналізм перейняв ідеологію націоналізму від самого Заходу, методи протистояння західній цивілізації від комуністичних держав, а також відхилив, як неприйнятний шлях, прокладений Західною Європою та Північною Америкою. Шлях, котрий включав в себе такі основоположні концепції, як демократія в поєднанні з вільним підприємництвом, поступові і реальні реформи та пріоритет захисту прав індивідуума перед інтересами держави.

Революція 1952 року в Єгипті — це типовий військовий переворот, котрий приніс ряд передових за тих умов ідей: збройні сили мали стати авангардом в перетворенні суспільства, утвердження панарабського націоналізму, віра в харизматичного лідера, котрий об’єднає арабів і приведе їх до перемоги та стабільності економічної системи. Другою близькосхідною революцією на Близькому Сході стала іранська. Із огляду на монополізм арабських націоналістичних сил в арабському світі, поряд з відразою до ліберальної демократичної чи марксистської думки, — нова політична ідея і успішне усунення режиму шаха в Ірані стали реальною альтернативою арабській доктрині реалізації влади. Революція аятоли Хомейні призвела до поширення радикального ісламізму не лише в Ірані. Її лідери намагалася видавати її за авангард світової революції, який має впливати на інші країни і народи.

Наразі навернення Іраку до демократії цілком може стати початком третьої близькосхідної революції — революції реформ. Зміна диктаторського режиму в одній із найбільших арабських країн Близького Сходу на новий тип правління, до цього не притаманний регіону, матиме надзвичайно великий вплив через визначену і прогнозовану політику нової влади. Це може визначити нову еру в близькосхідній історії. Однак без стабільності та забезпечення кращих умов життя стимули раннього періоду до реформування суспільства зникатимуть.

Чи готовий близькосхідний регіон до нової модерної моделі революції, чи не очікує на неї ще більша кількість невдалих варіантів, ніж попередні доктрини? Найбільш оптимальним варіантом розгортання революції реформ на Близькому Сході є успішний перехід до демократії в Іраку після передачі влади американцями іракському уряду. Хоча, звісно, — це на всіх рівнях складне, небезпечне і довгострокове завдання. Однак прецедент демократичних перетворень в одній країні здатен зрушити з мертвої точки реформування всього Близького Сходу та перетворити нарешті 300 мільйонів арабів на важливу частину розвитку світової спільноти...