Три Олександри

Президентські вибори відбудуться в Білорусі 19 березня. На посаду голови держави балотуються нинішній президент Олександр Лукашенко, лідер Ліберально- демократичної партії, депутат парламенту Сергій Гайдукевич, єдиний кандидат від опозиції Олександр Мілінкевич і керівник Білоруської соціал-демократичної партії «Грамада», колишній ректор Білдержуніверситету Олександр Козулін.

Шансів виграти вибори громадянин нелукашенко фактично не має. І всі претенденти про це знають, зважаючи як на високий рейтинг Лукашенка (понад 50 відсотків згідно з більшістю опитувань, враховуючи незалежні), так і на адміністративний ресурс, що дозволяє накинути ще відсотків 30—40 до «соціологічних» цифр. Передбачуваний кінцевий результат неважко завбачити вже тепер. Однак опоненти нинішньої влади знають і те, що Лукашенко не стільки бажає, скільки зобов’язаний отримати такий надхмарний результат і є його заручником. Отримання приблизно 53,5% в першому турі — небувалий тріумф у будь- якій іншій країні — для білоруського режиму стало б рівносильне зреченню від престолу. А тому опоненти Лукашенка логічно пов’язують надії з наростаючим тиском на країну ззовні вкупі з подальшою політичною поляризацією суспільства — наслідком проведеної владою політики самоізоляції та проявів явного маразму. Останньою «фішкою» стала озвучена президентом ідея збільшити за рекордні терміни популяцію білорусів до 30 мільйонів особнів із десяти нинішніх.

Днями з черговою різкою заявою на адресу Мінська виступили Сполучені Штати та Європейський Союз. Очевидно, що вони не визнають підсумків президентських виборів у Білорусі 19 березня, на яких прогнозується перемога Олександра Лукашенка. Це випливає зі спільної заяви США та ЄС, опублікованої в понеділок на сайті Держдепартаменту США.

Також ясно, що після поразки опозиції 19 березня 2006 року не буде римейком 2001 го,коли тогочасний «батько білоруської демократії» Володимир Гончарик, зазнавши фіаско, автоматично пішов із політики. Лукашенко, Козулін і Мілінкевич залишаться в грі, формуючи нову конфігурацію білоруської політичної сцени. Гайдукевич, який відіграє роль технічної похибки кандидата влади, швидше за все, й надалі залишиться гутаперчевим статистом.

У цьому сенсі цікаво прослідкувати, як політики позиціонують себе і вибудовують відносини з конкурентами.

Олександр Лукашенко подає себе як деміург, спершу приречений на успіх, якому за великими вчинками ніколи панькатися з карликами. Гарант олімпійських перемог раз у раз заявляє, що відмовляється від проведення передвиборної кампанії, оскільки все навкруги є найкращим піаром на його користь. Цьому не може повірити лише глухий і сліпий. Глухий тому, що він не чує концертів, які транслюються по ТБ у рамках акції «За Білорусь!», на яких зірки вітчизняної та російської попси перед тим, як відбути номер, підбивають публіку оцінити, як усе в країні класно. Сліпий тому, що не бачить натикані там і тут червоно-зелені білборди з тим самим логотипом — «За Білорусь!». Зображені на рекламних щитах представники різних областей діяльності показують Білорусь у різних іпостасях — талановиту, самобутню, мирну — результат діяльності рідної влади.

Одночасно влада намагається викрити конкурентів. Але роблять це по-своєму, дозовано, мов побоюючись мимоволі розрекламувати опозицію, яка, за правилами жанру, завжди «анонімна», «так звана» і «віртуальна». Тиждень тому провладні журналісти вперше «зауважили слона» — Мілінкевича, який до цього часу вже встиг дати інтерв’ю мало не всім провідним медіа Заходу та близького зарубіжжя. Судячи з перших публікацій у пропрезидентських ЗМІ, «єдиного кандидата» планують виставити як продовжувача ультранаціоналістичної тенденції в опозиції. Що стосується Козуліна, то офіціозні піарники поки що зберігають мовчання, чи то не знаючи, з якого боку підійти до цього «колобка», чи то отримавши відповідні вказівки згори.

Олександр Козулін, хоч і виставляє себе як «лівий», на перше місце висуває невідповідність постаті Лукашенка вимогам епохи. Він віддає йому належне як людині, яка фактично заклала підвалини білоруської державності, але при цьому вважає, що його час минув. Такий аргумент явно спрямований на столичну публіку, і насамперед ту її частину, що встигла отримати деякі дивіденди від правління Олександра Григоровича та в принципі задоволена життям, але хотіла би більшого. Особливу роль займає підтримка розвитку білоруської мови та культури — умова, щоб заручитися підтримкою частини інтелігенції. Що стосується його ставлення до Мілінкевича, то донедавна Козулін стверджував про небажання конкурувати з «єдиним кандидатом», однак і не визнавав статусу «єдиного». Звідси ставлення до Козуліна в лавах Мілінкевича: багато хто вважає його креатурою якщо не КДБ, то Москви, завдання якої — відібрати голоси в «єдиного демократа».

Олександр Мілінкевич критикує Лукашенка як представника особливої політичної авторитарної моделі. Антилукашизм сформувався в автономну політичну ідеологію, що об’єднала політиків усього політичного спектра: від профбоса Бухвостова, порожевілого комуніста Калякіна до лібералів із Об’єднаної громадянської партії. Програма Мілінкевича одночасно включає такі апріорно суперечливі положення як, з одного боку, високий рівень соціального захисту й, з іншого, обіцянки різко знизити податки, перестати кредитувати збиткові підприємства, почати надавати пільги приватному бізнесу та фактично комерціалізувати медичне та пенсійне забезпечення. Попри наявність програми, в таборі «єдиного» відсутнє єдине бачення майбутнього, але діє чіткий розподіл праці всередині кампанії. Як відомо, автором економічної складової програми фактично одноосібно є Ярослав Романчук — член керівництва ОГП, гуру білоруських ультралібералів і однодумець Гайдара, Борового & Co, який щиро ненавидить усе, що асоціюється з лівими. На відміну від дорогого автору проекту «ринкових реформ», соціальні пункти програми численні, але суто декларативні і тому можуть розумітися по-своєму ким завгодно, враховуючи самого Лукашенка.

Найдивніше, що риторика єдиного кандидата від опозиції за багатьма пунктами збігається з лукашенківською. І це не випадково. Якщо прослідкувати останні висловлювання Лукашенка, складається враження, що влада добре підготувалася до шквалу стандартної та передбачуваної опозиційної (як правило, ліберальної) критики та вирішила грати на випередження. Днями президент-кандидат виступив із жорсткою критикою… самого себе. Щоправда, в ролі «власного» тіла для самобичування як завжди виступили міністри й інші вищі чиновники. Лукашенко буквально повторював слова Мілінкевича і Романчука, обіцяючи відмовитися від «ручного управління» економікою, перейти на «інноваційний шлях розвитку» та «допомогти малому бізнесу». Вторячи Козуліну, Лукашенко сказав, що стара система управління була хороша, але вже вичерпала себе і тому треба ухвалити нову програму розвитку країни років десь на п’ять. Чого нам і слід чекати протягом найближчого місяця на так званих Загальнобілоруських народних зборах. Ідучи на поводі в лібералів, опозиція, схоже, знову стає в найзручнішу для влади позицію.

Хоч і не маючи для цього достатніх ресурсів, Мілінкевич також намагається грати на темах опонента. Розхожий патріотичний лозунг «За Білорусь!», спершу народжений у лавах опозиційних демонстрантів і згодом перехоплений владою, сьогодні фігурує як головний в обох сторін. Саме такий бойовий клич фігурує в передвиборній платформі Мілінкевича і саме під таким брендом відбуватиметься широко розрекламований у державних ЗМІ концерт. Якщо скоро обидва основні кандидати почали танець взаємної мімікрії, залишається тільки гадати, як відреагує влада на початок сезону вуличних демонстрацій, якими Мілінкевич планує спровокувати владу і таким чином прорвати інформаційну блокаду. Організація пропрезидентських ходів у Білорусі поки що не мала прецеденту.