Тверді праві стають м’якими
Головний парадокс французької політики знову підтвердився 27 березня. В результаті загальнонаціональних виборів місцевої влади (так званих «генеральних радників») крайній правий Національний фронт набрав 11% голосів, але отримав лише 0,1% місць.
Невідповідність між рівнем народної підтримки Національного фронту і його дійсним представництвом є незмінною особливістю французької політики відтоді, як 20 років тому Жан-Марі Ле Пен створив дану партію. Але в січні поточного року Ле Пена замінила його не менш харизматична дочка Марін. І з цією зміною доля Національного фронту, можливо, теж почне змінюватися.
Мізерна кількість обраних чиновників від Національного фронту є наслідком стратегії, яку проводять його два головних суперники — Соціалістична партія й Союз народного руху (СНР, раніше голлістська партія) президента Ніколя Саркозі, які, по суті, ділять між собою всі посади, що обираються на національному й місцевому рівнях, починаючи з 1980-х років. З метою збереження свого спільного панування вони більш-менш зійшлися на стратегії «Республіканського фронту», метою якої є виключення Національного фронту в других раундах усіх виборів.
Таким чином, у разі прямої конкуренції між кандидатом від Національного фронту й кандидатом від соціалістів або СНР соціалісти й СНР зазвичай голосують один за одного. Найбільш яскравий прояв даного «республіканського» альянсу стався на президентських виборах 2002 р., коли за підтримки соціалістів Жак Ширак, голлістський політик, отримав 85% підтримки виборців, конкуруючи з Жаном-Марі Ле Пеном.
Досі дана стратегія «Республіканського фронту» успішно не давала крайнім правим протягом чотирьох десятиліть отримувати хоч якісь значні політичні посади, але вона так і не змогла скоротити розмір їхньої електоральної бази. Навпаки, довіра до Національного фронту зростає, оскільки він ніколи не мав можливості випробувати свою програму в уряді.
Проте на виборах в останню неділю Саркозі порушив дане правило: при конкуренції соціалістичного кандидата з кандидатом від Національного фронту його позиція була «проти обох». У результаті прибічники СНР розділилися на тих, хто утримався, хто підтримав соціаліста й тих, хто проголосував за Національний фронт.
Порівняно з жорсткою відмовою Ширака розглядати будь-які варіанти зближення з Національним фронтом політика Саркозі є невеликим кроком у бік визнання його легітимності. Ліві, звичайно, засудили даний крок як ризик фашизму. Але, хочеш не хочеш, а Національний фронт — легальна партія. Вона може бути ксенофобною, але її лідери ніколи не чорнили Республіку: деякі її члени можуть бути фашистами, але дана партія грає за демократичними правилами.
І, хочеш не хочеш, Республіканський фронт може взагалі розпастися за лідерства Марін Ле Пен у партії, заснованій її батьком. Останній був, передусім, ідеологом, «популістським» Наполеоном, і ніколи б не став пом’якшувати свою концепцію білої й католицької Франції, якій потрібне етичне відродження. Тому він відкидав Французьку революцію й сучасну державу загального добробуту так само твердо, як опирався імміграції мусульман.
Голлісти й соціалісти пишаються тим, що вони ніколи не йшли на компроміс із Жаном-Марі Ле Пеном, але він би й не став вести з ними переговори. Ле Пен ставив перед собою завдання «врятувати» Францію, а не стати міністром туризму.
Проте його дочка явно пом’якшила тон. Ставши лідером партії, Марін Ле Пен підтверджує свою здатність поєднувати фірмову антиіммігрантську позицію Національного фронту, що є ядром його ідеології, зі звеличуванням держави й Республіки. І вона привнесла свіжий антикапіталистичний тон у риторику Національного фронту, який завжди подобався публіці Франції.
Марін Ле Пен іде тим же шляхом до влади, яким пройшли Північна ліга Італії, Партія фламандських інтересів, «Затишні Нідерланди» та Данська народна партія, — всі вони спочатку стали «м’якими» популістськими партіями. У результаті даної зміни у найближчому майбутньому консерваторам Саркозі може нічого іншого не залишитися, як узяти Національний фронт у союзники. Спроба Саркозі асимілювати риторику крайніх правих про безпеку й імміграцію не спрацювала, тому що коли йдеться про національний шовінізм, французи вважають за краще слухати його справжнього «постачальника».
До того ж французи (як і виборці інших країн Європи) що частіше голосують за крайні праві партії, то слабкіше крайні ліві. Національний фронт найбільш сильний якраз у тім, у чому колись провідною силою була Комуністична партія. Від чверті до третини європейців відчувають себе позбавленими своїх прав і готові голосувати за будь-яку «протестну» партію, хоч крайню праву, хоч крайню ліву.
Причина в принципі однакова в усій Європі: повільне економічне зростання припускає скорочення перспектив на краще життя, тоді як держава загального добробуту не може створити нові робочі місця. Крайні ліві критикують капіталізм; крайні праві звинувачують у всьому іммігрантів. Крайні ліві рекомендують революцію; крайні праві — етнічну чистку.
Антикапіталістичні революції були випробувані в половині країн Європи минулого століття, давши сумні результати. Вигнання іммігрантів поки випробувано не було. Враховуючи повільний темп економічного зростання, неефективність моделі держави загального добробуту і безконтрольну імміграцію (проблеми, для розв’язання яких у жодної великої правої або лівої партії немає ніяких виразних пропозицій), привабливість м’якого популізму крайніх правих як і раніше докучатиме Франції та Європі.
Гі СОРМАН — французький філософ і економіст, автор книги «Економіка не бреше».
