Україна в еволюціонуючій зовнішній політиці Росії

За останні декілька років Росія відновила свій вплив на більшій частині території колишнього Радянського Союзу. Москва набула сили на кордонах за допомогою військової перемоги над Грузією у серпні 2008-го, формування митного союзу з Білоруссю й Казахстаном на початку 2010 року та контрреволюції квітня 2010-го, що привела до влади в Киргизстані проросійський уряд.

У результаті стратегія Москви розвинулася й еволюціонувала. Замість силового тиску на сусідні країни, замість їх примусу до покірливості Росія стала тоншою й гнучкішою у взаємодії з пограничними державами, та й з рештою світу. Одна з країн, що є ключовим компонентом — і метою — цієї еволюціонуючої зовнішньої політики — це Україна.

ВАЖЛИВІСТЬ УКРАЇНИ ДЛЯ РОСІЇ

Росія вважає Україну найбільш стратегічно важливою для себе країною на колишньому радянському просторі з кількох причин. Українська й російська економіки та промислові центри фактично інтегровані. Приблизно 80% російського експорту природного газу до Європи йде транзитом через Україну, а український Кримський півострів є місцем базування російського Чорноморського флоту в Севастополі. Ну й, можливо, найважливіше, географічне положення України (що примикає до центральної частини Росії) означає, що Україна, ворожа щодо Росії або така, що дружить із ворогами Москви, є реальною загрозою національній безпеці Росії. Коли Україна перейшла в прозахідний табір під час «помаранчевої революції» 2004 року й зробила завданням своєї національної стратегії вступ до ЄС і НАТО, це викликало занепокоєння в Кремлі, причому занепокоєння таке, яке мало які ще події могли викликати.

Одразу після українського розвороту до Заходу Росія дійсно почала своє геополітичне відродження. На президентських виборах 2010 року Росії вдалося переглянути підсумки «помаранчевої революції», коли проросійський кандидат Віктор Янукович здобув перемогу над справжніми «оранжистами», президентом Віктором Ющенком і тодішнім прем’єр-міністром Юлією Тимошенко.

За рік із моменту приходу Януковича до влади в Києві Москва досягла помітних успіхів у всіх найбільш стратегічно важливих для Росії питаннях. Одним із перших рішень Януковича як Президента було рішення про заборону для України вступу до будь-яких військових альянсів, зокрема й НАТО. У квітні 2010 року Україна та Росія підписали важливу угоду, що продовжила для останньої термін оренди бази для Чорноморського флоту на 25 років, у обмін на нижчі ціни на російський природний газ для України. Російська Федеральна служба безпеки (ФСБ) врегулювала відносини із Службою безпеки України (СБУ), й США зайняли місце Росії в списку головних цілей у процесі збору розвідувальної інформації СБУ. Постійні перекривання газової труби, які були основним моментом політики Росії щодо України за часів Ющенка, практично пішли в небуття; фактично Україна використовувалася як альтернативний маршрут для постачань газу до Європи, коли Росія перекрила постачання газу до сусідньої Білорусі.

РОСІЙСЬКИЙ РІВЕНЬ КОМФОРТУ Й УКРАЇНСЬКА ПОЛІТИКА

Ці успіхи зробили Росію задоволенішою своєю позицією як в Україні, так і в регіоні в цілому. Росія вже не відчуває необхідності тиснути на Україну агресивно, в однобічному порядку. Роки тактики тиску й маніпулювання, що привели до президентства Януковича, дозволили Росії стати гнучкішої щодо зовнішньої й внутрішньої політики України.

У зовнішній політиці Україна продовжила економічне й політичне співробітництво з Євросоюзом. Янукович навіть сказав, що здобуття членства в ЄС залишається одним із основних пріоритетів України, й це цілком підтверджувалося прикладами, коли Янукович свій перший візит на посаді Президента здійснив не до Москви, а до Брюсселя й коли Україна у вересні 2010 року стала членом Європейського енергетичного співтовариства. Російське керівництво не висловилося проти жодного з цих кроків і не чинило ворожих дій. Частково тому, що Москва знає, що в близькому майбутньому Київ не приймуть до ЄС (якщо взагалі коли-небудь приймуть), а також тому, що роль спокійного й розслабленого спостерігача дає Росії багато переваг, включаючи економічну вигоду й поліпшення відносин із важливими для неї в ЄС країнами, як то Німеччина й Польща.

Росія також стала прагматичнішою й схильнішою до співпраці з Україною в енергетичній сфері. Додатково до зниження ціни на газ для України з 350 до 250 доларів за тисячу кубометрів (що економить Україні приблизно чотири млрд. доларів на рік) Москва й Київ досягли домовленостей у декількох спільних енергетичних проектах — від атомного виробництва до електрики. Проте Росія також закликала до об’єднання російського енергетичного велетня «Газпрому» з українською державною енергокомпанією «Нафтогаз». Україна наразі відхилила такий варіант (досить добре знаючи, що фактично це буде поглинанням «Газпромом» «Нафтогазу» й цілковитий контроль із боку «Газпрому»). Тоді як російський прем’єр-міністр Володимир Путін продовжує публічно висловлюватися на користь об’єднання, багато хто в Росії насправді не зацікавлений у прямому володінні компанією з настільки занедбаними фінансами й організацією, як у «Нафтогазу». Насправді Росії може бути вигідніше мати непрямий контроль над компанією.

Російська гнучкість також торкнулася й внутрішньої політики України. Багато колишніх політичних лідерів із західним ухилом, енергетичних керівників і олігархів були замінені чиновниками, лояльнішими до Януковича. Останнім часом відомих фігурантів попереднього режиму або судять (як Тимошенко або колишнього главу МВС Юрія Луценка), або піддають тиску у зв’язку з їхньою сумнівною діяльністю (як одного з найбагатших олігархів України Дмитра Фірташа). З погляду Заходу, це відкинуло Україну на крок назад від демократичних реформ; більше того, уряд США навіть розродився рідкісною прямою заявою, назвавши «політично мотивованим» переслідування противників Януковича. Але ці дії зіграли на руку Москві. За адміністрації Ющенка Україну постійно роздирали внутрішні протиріччя, й Росії було важко не те що з нею працювати, а навіть просто зорієнтуватися, коли Кремль намагався використати політичних конкурентів у своїх власних цілях. Зараз Янукович підсилив контроль над країною, з’явилося узгодженіше, міцніше, консолідованіше керівництво. Відкинувши питання про демократію, подібна об’єднана, згуртована влада полегшує Україні завдання організації та проведення внутрішніх реформ, а водночас полегшує й Москві переговори з Києвом.

Російський новий, більш орієнтований на різні нюанси, підхід також торкнувся і внутрішньої енергетичної політики України — традиційно найважливішої та найнебезпечнішої політичної сфери. Українська енергетична політика дуже ненадійна й мінлива, тому що люди, відповідальні за енергосектор країни, набагато частіше діяли в особистих фінансових інтересах, ніж на користь держави або стратегічної безпеки. Але починаючи з 1 січня Україна припинила невеликі енергопостачання до Польщі, слідом за ухваленням законів, згідно з якими весь природний газ, що видобувається в Україні, мусить іти лише на внутрішньоукраїнські потреби. Це логічне ділове рішення. Спочатку внутрішнє споживання, а потім експорт. Це рішення також збільшує грошовий потік для Росії (яка постачатиме Польщі більше газу) й для України (транзит через яку збільшиться, по-перше, і яка споживатиме свій дешевший газ, по-друге). Для України прийняти таке рішення, незалежно від його порівняно скромного результату, це крок, що свідчить про багато речей і може привести до більшої енергетичної стабільності у відносинах між Росією та Європою.

Незважаючи на всі російські успіхи, Янукович і український уряд, як і раніше, не з усіх питань мають єдину думку, і Київ не передав свій суверенітет Кремлю. Але повний контроль над Україною — це не мета Москви; Росія досягла вирішення всіх стратегічних завдань, важливих для неї, й не дала Заходу утримати тверді позиції в Україні. Москва почала надавати більшого значення нюансам, стала багатоплановішою у своїх відносинах із Києвом, такою ж мірою, якою став складнішим, комплекснішим її підхід до інших країн на її околицях і в усьому світі.