Відродження сталінізму

Справжні латиноамериканські революціонери давно вже припинили здійснювати паломництво до гір Сьєрра Маестра в надії зустріти нову людину. Вони знають, що вона ніколи з цих гір не спуститься.

Десятиліття демократичних революцій почалося з падіння Берлінської стіни в листопаді 1989 року, за яким послідувало возз’єднання Німеччини в жовтні 1990-го і розпад Радянського Союзу в грудні 1991-го. Тоді закінчилася епоха однопартійної держави і сталінської політики придушення. Звичайно ж, це був не кінець історії. Це був фінал вельми своєрідного її прочитання —  марксистської телеології. Перехід до демократичного капіталізму став своєрідним і неймовірним поворотним пунктом. Історія неначе виїхала на зустрічну смугу свого власного руху.

Латинська Америка все ще знаходилася тоді під впливом боргової кризи і втраченого десятиліття, демократія там тільки  зароджувалася і тому була хиткою. В Аргентині, Бразилії та Мексиці за президентів Менема, Коллора і Салінаса стали набирати обертів демократичні перетворення і приватизація. У спеціалізованій літературі з’явилися терміни «неоліберальний популізм» і стосовно до Перу — «фухіпопулізм» (від прізвища президента Фухіморі), тобто теж неолібералізм, але авторитарного штибу. В Чилі (березень 1990 року) тоді тільки-но прийшов до влади уряд Ейлвіна, що успадкував стабільну, але з невитравним відбитком епохи Піночета економіку.

Падіння Берлінської стіни мало особливе значення, співпавши не лише з демократизацією, але й з поверненням тих, хто виїхав з країни. Багато хто з них їхав з країн реального соціалізму, сповнений розчарування. Ті ж, хто повертався зі Стокгольма або Осло, навпаки, відкрили для себе капіталізм, в якому існувала соціальна справедливість і ліберальна демократія, тобто гарантовані права і свободи. Для заскнілих марксистів-ленінців це був жахливий контрреволюційний ревізіонізм.

За іронією долі Ерік Хонеккер, творець ідеальної диктатури в Східній Німеччині, помер від раку в Сантьяго-де-Чилі (1994), де проживала його дочка зі своїм чоловіком чилійцем. В останню путь, в обстановці революційної урочистості, його проводжали легендарні керівники Комуністичної партії Чилі, вшанувавши його фактично як главу держави. Разом з ним вони ховали сталінізм. Як це не парадоксально, але того самого року комуністи повернулися до влади в Польщі й Угорщині, однак цього разу як соціал-демократи і в результаті вільних виборів. Ось це дійсно прояв справжньої демократії.

Для Куби розпад Радянського Союзу означав припинення пільгових постачань енергоносіїв і хімічних добрив для потреб сільського господарства. Це було справжнє втрачене десятиліття, якнайглибший спад, після якого було проголошено так званий «особливий період», котрий спричиняє зміни в законодавстві й в економічній політиці. Разом із звичайним песо було введено в обіг вільно конвертований песо. Було внесено зміни до Конституції з метою легалізації приватної власності й стимулювання конкуренції в сільському господарстві. Все вказувало на те, що невдовзі відбудуться політичні реформи й лібералізація. Коли в кінці десятиліття кубинські дисиденти почали брати участь у роботі Соціалістичного інтернаціоналу, подібні припущення висловлювали зокрема й такі авторитетні постаті, як Феліпе Гонсалес та Рікардо Лаґос. Хосе Мігель Інсульса, що був міністром в уряді Лаґоса, висловився за демократичні перетворення на Кубі, коли обійняв  посаду Генерального секретаря Організації американських держав  2005 року.

Однак демократія зовсім не була тією метою, до якої прагнула однопартійна держава. Подібно до угорських (1968) і китайських реформ (кінець 1970-х), часткова лібералізація економіки була лише інструментом для того, щоб відновити сили й виграти час. Змінити щось заради того, щоб не змінювати нічого. Пережити кризу, подарувавши ковток свіжого повітря економіці, щоб залучити іноземні інвестиції, вийти з міжнародної ізоляції і відновити контроль за становищем у країні.

Саме це і стало застосовуватися на практиці, починаючи з

2005 року, за допомогою нафтової компанії Petrocaribe. Венесуела почала продавати нафту Кубі за сильно заниженою ціною, а Куба й досі експортує її за ринковою вартістю. Обидві сторони опинилися у виграші, отримавши політичні дивіденди. Не маючи нафти, Куба стала отримувати прибутки від її продажу, завдяки чому зуміла подолати кризу 1990-х років і стабілізувати внутрішнє становище. А Венесуелі така нафтова дипломатія дозволила розширити свій вплив на континенті завдяки беззастережній підтримці осіб, що отримували доходи від Petrocaribe, Куби і ще 14 країн.

Я розповідаю все це у зв’язку з нещодавньою зустріччю глав держав Співдружності країн Латинської Америки та Карибського басейну (CELAC): достоту відродження сталінізму. Те, що почалося за допомогою Petrocaribe 2005 року, коли сталінізм вже пішов у небуття, завершилося минулого тижня у Гавані. Це справжнісіньке відродження було здійснене авторитарними, консервативними і однозначно реакційними режимами.

Відродження неминуче призводить до появи режиму з геронтологічними рисами, оскільки він за визначенням є запізнілим. Він може мати якісь нові особливості, але при цьому все одно залишається застарілим. Пізньому сталінізму вже не властива революційна романтика Че Гевари. Це суміш реалізму будівельної компанії та китайського капіталу з його холодним прагматизмом, від якої відгонить нафтою.

Однак романтика того тижня не закінчилася. Тому в разі виникнення розбіжностей у хід йдуть брехня і паплюжництво. Якщо ти дисидент, то обов’язково працюєш на ЦРУ. Якщо мислиш незалежно, значить, ллєш воду на млин США. А розмови про права людини, які ведуть організації, чиї штаб-квартири розташовано у Вашингтоні, є частиною світової змови. Вони називають себе лівими, хоча насправді є найкращими учнями Геббельса.

Ці нові латиноамериканські ліві по суті справи висловлюють  зовсім не прогресивні, а заскнілі реакційні погляди. Вони відновлюють сталінізм, створюють консервативний режим східно-деспотичного штибу, щось не вкладається в рамки політичної теорії. Вони здійснюють конституційні реформи, щоб увічнити власну владу, чоловік і дружина змінюють один одного на посаді президента, династична передача влади, від брата до брата. Що це? Політбюро CELAC? Чи утопія революції?

Хороша новина полягає в тому, що вони проголосили Латинську Америку «територією миру», хоча й забули при цьому про тисячі людей, котрі стали жертвами злочинності й наркоторговців, які часто виступають як їхні партнери. Принаймні, заспокоює те, що війни пізнього сталінізму в основному ведуться в інтернет-просторі. Це, звичайно, велике досягнення, якщо пригадати, що ранній сталінізм мав у своєму розпорядженні ядерну кнопку.

Автор — викладач університету Джорджтауна у Вашингтоні.

5 лютого 2014, El Pais, Іспанія. Переклад inoСМИ.ru