Встати, суд іде

Якби Лукашенко страждав на комплекси неповноцінності з приводу того, що його не хочуть приймати в кращих домах Європи, то зараз на його лікті страшно було б дивитися. Поки гарант грав у хокей зі збірною мінських студентів і розбирався з проблемами опалювання комунальних об'єктів, Олександр Мілінкевич, «єдиний кандидат від опозиції», вояжував Європою.

Протягом трьох днів він провів серію зустрічей із найвпливовішими політичними діячами Заходу. У нього в багажі: німецький канцлер Ангела Меркель, голова Єврокомісії Жозе Мануел Баррозу, комісар із питань іноземних контактів Євросоюзу Беніта Ферреро-Вальднер, голова Європарламенту Хосеп Баррель. Там-таки, в європарламентських стінах, він зустрівся з Юлією Тимошенко та натрапив на міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка. А на шляху до Брюсселя його вшановував польський Сейм і президент Лех Качинський.

Стільки зустрічей по той бік Бугу Лукашенку — якщо він так і залишиться в статусі політичного парії — не судилося, напевно, провести до кінця життя. Усе це вельми нагадувало картинки внутрішньополітичного життя України незадовго до помаранчевої смути. Тоді як Леонід Кучма сидів у Києві, збираючи плоди справи Гонгадзе та корупційних афер, Віктор Ющенко весь час «світився» у Страсбургах — Брюсселях на всіляких симпозіумах і засіданнях.

За словами Мілінкевича, його євротур увійде в аннали вітчизняної історії, оскільки в ці дні стався перелом: «Європа дала зрозуміти, що 19 березня (день виборів. — Ред.) не останній день, а всього лише процес». Заява дуже амбіційна, але в чомусь Мілінкевич правий: у тій же Європі сталося очевидне-неймовірне. Влада (якщо так можна назвати білоруський «парламент») та опозиція (вірніше, те, що від неї залишилося) вперше за останні роки дебатували один з одним з публічної трибуни. Відсоток імовірності зустрічі в такому форматі на батьківщині дорівнює, мабуть, лише ймовірності запровадження єдиної білорусько-російської валюти.

До Страсбурга «викликали» Мілінкевича та Володимира Конопльова, спікера білоруської Палати представників, позбавленої статусу спеціально запрошеного спостерігача в Парламентській асамблеї Ради Європи. Там же вони й зустрілися вперше, гидливо потиснувши один одному руки в коридорі.

Найцікавіше те, що зіткнення білоруського режиму та опозиції в Страсбурзі нагадувало не парламентські дебати, не переговори ворогуючих сторін на нейтральній території й навіть не ток-шоу «До бар'єра», а відкритий судовий процес, якщо не в самому Гаазькому трибуналі, то принаймні в популярній телепередачі «Встати, суд іде!». Бо зверталися білоруси не один до одного (в цьому давно вже немає жодного сенсу), а до «міжнародного співтовариства», що готувалося винести виправдувальний або звинувачувальний вирок. Кандидат від опозиції виступав у ролі позивача, а Конопльов — у ролі адвоката відповідача, яким слід вважати всім відомого фаворита передвиборної гонки. Причому риторика Конопльова вельми нагадувала заяви колишнього іракського диктатора на організованому проти нього процесі за злочини проти власного народу.

Після недовгих дебатів, вислухавши всіх свідків, делегати ПАРЄ ухвалили вирок: переважною більшістю проголосували за резолюцію, що засуджує режим Лукашенка.

Але ось вам парадокс білоруської ситуації. Всесильні держчиновники мимовільно вживаються в роль потенційних підсудних. У них явно є якесь підсвідоме почуття провини. Вони змушені виправдовуватися. А немічна опозиція, навпаки, автоматично приміряє тоги прокураторів (симптом неадекватно високої самооцінки).

У контексті чистої психології напрошуються два сценарії розвитку подій: почуття провини одного разу дойме білоруських мандаринів, і вони, не витримавши душевних мук і загального презирства, відправляться в Каноссу, щоб покаятися за свою антидемократичну поведінку. Або раніше впевнені у своїй історичній правоті та з високим рівнем домагань демократи спробують влаштувати місцевий Майдан. Одним словом, у кого швидше «поїде дах»?

Щоправда, можливий іще один варіант: Мінськ облишить гру в безглузді виправдання й приміряє роль «мальчиша-плохиша», якому ПАРЄ з його резолюціями, та й, мабуть, весь Захід — не указ.