Я задихаюся

...Радянську систему треба було скасувати з трьох причин. По-перше, вона була економічно недієздатною — штовхала до імперії, а Литву до убогості й безпросвітної відсталості. По-друге, вона ганебно обмежувала слово, думку, совість, а заохочувала брехню і конформізм. По-третє, вона ізолювала нас від світу, тобто від нових ідей, наукових і побутових досягнень. Разом з тим народові як такому, принаймні після сталінської епохи, велика небезпека не загрожувала — це доводить той факт, що народ і мова не зникли, навіть чисельність народу не скоротилася за 50 з гаком років.

У сталінський час оперували не національними або народними, а класовими, а після Сталіна, суто прагматичними категоріями: якщо ти не чинитимеш опору владі, то тебе не знищать, можеш робити кар’єру, неважливо, хто ти за національністю. Інша справа — твій менталітет і мораль: їх ми повернемо туди, куди нам зручніше.

Те, що за радянських часів дійсно було важливо зробити, те вдалося: своїх підлеглих, якою б вони мовою не говорили, ким би не були, дуже деморалізували, прищепили вузький, примітивний менталітет, частиною якого, до речі, й була ксенофобія і ненависть до «космополітів». По суті, вони відмінно законсервували такий литовський народ, який до душі нашим псевдоінтелектуалам.

За часів Саюдіса людей найпростіше було розворушити, підкресливши національний елемент, оскільки це не вимагало глибокої рефлексії — на національний заклик більшість реагує автоматично або майже автоматично, національна самоповага — це, по суті, благородна справа. Ентузіазм того часу був красивий, а жертви заслуговують на велику повагу. Але сьогодні ми бачимо і зворотний бік національних закликів. 50 років, а може й довше (якщо взяти до уваги період авторитаризму Антанаса Сметони), у Литві не вистачало «сократівського» інтелектуального прошарку. Люди звикли оперувати лише національними категоріями, втратили бажання і здатність визнати, що є й інші категорії, інші цінності — інколи важливіші. Верх узяв примітивний, нерефлектуючий націоналізм — я б сказав, «стрепсіадський» культ свого дема, бажання увічнити закритість і провінціальність.

Провінціальність, до речі, підтримує й зміцнює факт, що Литва завжди була — і залишається — аграрним суспільством. Її зміцнюють нові явища історії — посилення нерівності, нова корупція, економічна криза і фрустрація споживчих прагнень, що з’явилися у зв’язку з цим (через які колись з’явився нацизм і, до речі, комунізм).

...Неважко помітити, що в цій біді ми не самотні. Агресивна ксенофобія, ізоляціонізм, особливо темний клерикалізм добре помітні в Польщі — можливо, навіть більше, ніж у Литві (наша Церква не настільки впливова, але й не настільки пішла управо). Щоправда, в Польщі і могутніший протест проти таких явищ — є потужна група інтелектуалів, від Адама Міхніка до Анжея Вайди, яка відмінно аналізує і зупиняє. Ще гірше справи йдуть в Угорщині і Словаччині, де тенденції, що фашиствують, пробралися у владу, а опір їм невеликий. Але обмежимося литовським світом.

Батьківщину, народ і литовскість потрібно любити. Додам, що для мене особисто дуже важливе процвітання литовської мови і народу, оскільки я не лише публіцист, але передовсім — поет, мені небайдужа доля литовського слова. Просто важливо мати читача — не лише зараз, але й у майбутньому. Проте я не згоден, що треба любити лише таку батьківщину, народ і литовскість, яку уявляють собі більшість наших філософів і нефілософів — треба любити і крапка, в жодному разі не міркувати. Народ, на думку цих філософів і нефілософів, дуже слабкий і нікчемний — якщо не посадити його за парках, ще краще — за колючий дріт, то одразу ж пропаде. Крім того, у нього мають бути вороги.

У Литві популярна доктрина близького нацистам мислителя Карла Шмітта, попри те, що ті, хто її підтримують могли й не чути цього імені. Згідно цієї доктрини, народ, суспільство інтегрує і підтримує тільки образ ворога. Дуже хороші учні Шмітта, які також не завжди про нього чули, — це представники радянської влади. Ми теж часто не віримо, що Литва може вижити в умовах свободи, якщо у неї не буде або вона не створить собі ворога. У нас у голові не вкладається, як це світ може бути не таким вже й поганим, а світова політика необов’язково шкодить нам.

Філософ Вітаутас Раджвілас говорить про те, що Литва в ЄС позбавляється державності, народ національності й національної самосвідомості, що ЄС вносить деструкцію. Як це не дивно, частково я з цим згоден. Так, проводиться деконструкція анахронічної державної й національної свідомості XIX ст. і часів Сметони, яку законсервував радянський час, давно слід деконструювати її. Повинна з’явитися нова державна й національна свідомість, як у сьогоднішніх німців, англійців або французів, а не така, як у польського «Радіо Марії» або російських Дугіна і Проханова.

«Мой адрес не дом и не улица — мой адрес ЕС», — іронізує Раджвілас. Так, моя адреса — не малесенька, ізольована Литва, що ненавидить і боїться їх, а Литва в Європі, Литва у світі. Інтерес литовської держави — входження в глобальну мережу зв’язку, до якої, до речі, помалу вливаються й наші традиційні противники, а не відділення від неї. ЄС, яким би не був, які б кризи не переживав, міняється і росте, він на боці Сократа, а не Стрепсіада. Ототожнювати його з СРСР — це злісна демагогія, так або інакше кожен литовець знає, чим відрізняється Колима від Лондона і Дубліна.

Ми живемо в епоху, коли починає змінюватися поняття народ. По-перше, в епоху Інтернету й літаків слабшає зв’язок між народом і територією. Сьогодні можна бути литовцем і плідно брати участь у житті Литви, навіть якщо твоє житло — на іншому континенті. Звичайно, для цього треба розумно розв’язати питання литовського громадянства. По-друге, національність стає не справою походження, а питанням вільного вибору. Багатьох охоплює расистський жах від думки, що литовцем можуть вважати в’єтнамця або темношкірого, якщо він живе у Литві, отримав громадянство, виконує зобов’язання і говорить литовською. Але це єдиний гуманістичний і сучасний, значить, єдиний допустимий погляд.

Все це не є якоюсь новиною. Існує не лише єврейська, але й ірландська діаспора, що не заважає ні Ізраїлю, ні Ірландії. Також є велика італійська, грецька діаспора, але ні Італія, ні Греція через це не загинули. З іншого боку, європейські країни прийняли і приймають масу іммігрантів. Які б це не викликало проблеми, як би не прагнули роздувати це расисти, але жоден народ ЄС не демонструє ознак зникнення. До речі, без іммігрантів багато хто вже давно розвалився б в економічному плані, значить — зникли б державність і народність.

Є і психологічний комплекс, який я б назвав «фетишизмом незалежності». Самостійна, ніким не обмежувана державність вважається абсолютною і головною цінністю, незрівнянно важливішою, ніж демократія, людяність і здоровий глузд. Це ставлення намагаються підтримувати емоційно і на рівні екстатичних літургій. Спроби його модифікувати або ставити під сумнів характеризують як зраду, яка повинна каратися жорстоким чином, аж до розстрілу. Начебто так зневажають багатолітні подвиги і муки народу.

Взагалі перетворювати державу на фетиш, ідола — це неприйнятна практика, оскільки вона порушує перший закон Божий, який зобов’язані виконувати і християнин, і просто мисляча людина. Емоції і ритуали досить небезпечні — такі методи використовував нацизм і сталінізм. Сьогоднішня держава підтримує своє право на існування не за рахунок подвигів і мук пращурів, а за рахунок того, як функціонує її економіка, право, адміністрація, муніципалітети. У цих галузях ми, на жаль, мало чим можемо пишатися.

Ксенофобія й ізоляціонізм впливають на наші стосунки з сусідами. Я неодноразово говорив про небезпечну «литовську тріаду» (сказав би, литовський Бермудський трикутник) — розбрати з росіянами, поляками і євреями або Росією, Польщею та Ізраїлем.

 Сьогодні низка наших політиків вважає поляків та інші етнічні меншини нелояльними ex definitione, а керівників їхніх громад — просто п’ятою колоною. Навіть якщо ми дотримуємося такого погляду, який мені здається неправильним, на користь держави не збільшувати п’яту колону, а зменшувати; не відштовхувати інородців від себе, не нападати на них постійно, не підкреслювати їхню ворожість і не викривати їхні злі наміри, а навпаки — залучати їх різними мудрими способами, включаючи пільги.

Друга помилка — інфляція поняття геноциду, яка стирає різницю між голокостом та іншими злочинами тоталітаризму (до речі, інфляцію ще до відновлення незалежності підтримували наші емігранти). Музей, що міститься в центрі Вільнюса, треба називати не Музеєм геноциду, а, наприклад, Музеєм злочинів комунізму. Інакше це постійно генеруватиме напругу і тертя, які не лише суперечать здоровому розуму, але й шкодитимуть інтересам Литви. Найскладніше питання — це питання стосунків із Росією, оскільки Росія наших днів дає підстави, аби їй не довіряли.

Мій прогноз буде іншим: економічні й демографічні причини змусять Росію і вже змушують позбавлятися сталінщини, хоча на цьому шляху і траплятимуться неприємні повороти. Можна небезпідставно сподіватися від Росії такого виходу, який обрала Туреччина під час Мустафи Кемаля. Туреччина вже не мріє про імперію і ні для кого не становить смертельної небезпеки — ні для болгар, ні для сербів, ні для греків, ні для вірмен. Вона, до речі, член НАТО — разом із греками, з якими нещодавно билася і до цього часу не може домовитися про Кіпр.

Росія, схожа на Туреччину Кемаля, відповідала б інтересам наших і не наших політиків, які вічно конфліктують і більше нічого не вміють. Ми не повинні нашою одвічною недовірою і претензіями заважати появі такої Росії. Окрім того, постійні зведення рахунків із Росією і демонстрація старих ран, напевно, вже набридли більшості громадян.

Ми — за формальну демократичну практику. Можна не погоджуватися з геями і не любити їх, але не можна лаяти і кидати в них камені. Можна висловитися проти імміграції, але не можна її зневажати, бити і жорстоко депортувати. Можна мати свою політику, але не можна вдень і вночі кричати, що її противники — зрадники і чужі агенти, яким не місце в Литві. Можна дискутувати (ми не приховуватимемо, що вважаємо твою думку помилкою і анахронізмом), але не можна дискримінувати. А якщо намагатимешся ввести фашистський, неототалітарний порядок — повинен будеш зважати не лише на невдоволення Брюсселю, але й передовсім на громадянську непокору й опір. Summa summarum залишаюся оптимістом: після відновлення незалежності, після економічної та політичної трансформації прийде час і ментальної трансформації. Але в цьому треба брати участь, а не піддаватися тим, хто намагається прищепити допотопний менталітет.

IQ-партнер The Economist у Литві, ru.DELFI.lt. 4 серпня 2010. Стаття відомого литовського публіциста, поета, перекладача і правозахисника Томаса Венцлови друкується зі скороченнями. Повну версію читайте на сайті газети day.kiev.ua