Як Китай вирішує територіальні суперечки

Після висадки китайських активістів на островах Дяоюйдао та «антияпонських маршів» і навіть безладів, що відбулися за цим, — можна сказати, що проблема архіпелагу вийшла далеко за межі галузі географії. Історично ігноровані старими імперіями острови у Східно-Китайському морі через «японський чинник» неначе були наділені символічним значенням і стали своєрідною «гарячою картоплею», яку перекидають один одному китайські та японські дипломати. Щонайменші зміни ситуації здатні вмить розпалити чуттєві емоції громадськості.

Насправді, часто ігнорована реальність, що стоїть за суперечкою довкола Дяоюйдао, полягає в наступному: Китай, будучи країною, що володіє найбільшою у світі кількістю сусідів на суші і на морі, перебуває у виключно складній геостратегічній ситуації, яка супроводжується безліччю заплутаних територіальних суперечок. Узяти, наприклад, сухопутні кордони: хоча Китай вже офіційно врегулював прикордонні питання з 12 сусідніми країнами, але на 22 тис. кілометрах його сухопутного кордону як і раніше існує немало спірних територій.

Попри те, що всі вони, подібно Дяоюйдао, належать до реальних спірних територій (суперечка довкола Дяоюйдао в науковому середовищі вважається помилковою проблемою, оскільки у позиції Японії немає жодних юридичних підстав), але вони і близько не удостоюються тієї уваги, яка приділяється Дяоюйдао. Насправді у багатьох територіальних суперечках Китай вдається до поступливого підходу. Бо в очах людей, які ухвалюють рішення, успіх або неуспіх розв’язання тієї або іншої територіальної проблеми щодо мирного розвитку Китаю становить, з одного боку, потенційний історичний натиск, але одночасно може вельми легко призвести до ворожості і підозрілості міжнародного співтовариства щодо підйому КНР, що проявиться у ще більших викликах для китайської зовнішньої політики.

«КИТАЙСЬКІ» ПРИНЦИПИ

Те, як Китай розв’язує «територіальні проблеми» з сусідами, завжди було популярним предметом вивчення світового китаєзнавства. Безліч іноземних учених обрали його як основний напрям своїх наукових розвідок.

Співробітник групи досліджень у галузі безпеки, доцент політології Массачусетського технологічного інституту Тейлор Фравел — один із найвідоміших учених у цій галузі. Його робота 2008 року під назвою «Сильний кордон — безпечна країна: співпраця і конфлікти у контексті китайських територіальних суперечок» досить повно описує цю сферу.

Присвятивши декілька десятиліть скрупульозному збору і впорядковуванню даних про прикордонні суперечки Китаю, він виявив, що «попри те, що Китай заявляє про суверенітет держави і його територій як про одне зі священних понять і про неприйнятність будь-яких поступок з цього питання, насправді він готовий заново проводити державні кордони на мапі задля інших цілей». На підтвердження цього висновку він обробив дані про 23 територіальні конфлікти з 1949 року, з яких 17 були розв’язані з допомогою дипломатичних каналів. У цих випадках Китай, зазвичай, отримував менше 50% спірної землі.

Попри те, що Китай вирішував суперечки про території і кордон із більшістю сусідніх держав за допомогою мирних переговорів і взаємних поступок, насправді у прикордонних проблемах з Індією, колишнім Радянським Союзом і В’єтнамом збройний конфлікт в один час замінив мирні переговори і взаємні поступки.

У 50-ті роки минулого сторіччя, коли китайсько-радянські стосунки переживали «медовий місяць», СРСР на Далекому Сході «здійснював згортання і робив поступки», Китай у справах, що стосуються кордонів сторін і територіальних суперечок, проявив великодушний і поступливий підхід. Обидві країни вирішили питання «Люйшуня, Даляня і Китайської Чанчуньської залізниці» та ін., уклавши «китайсько-радянську угоду про дружбу, взаємну допомогу і союз».

Проте пізніше, у результаті партійної боротьби, настало погіршення китайсько-радянських стосунків і, врешті-решт, СРСР не лише став загрожувати Китаю, проводячи чисельні навчання військ у Монголії, але й у цей же період відкрито став демонструвати експансіоністські прийоми. Радянський Союз докучав на кордонах Північного Китаю, заявляв, що угоди, за якими царська Росія оволоділа китайськими територіями, були «рівноправними», твердо наполягаючи на розумності китайсько-російських угод XIX ст., а в 60-70-ті рр. XX ст. затіяв розгнуздану кампанію щодо фальсифікації історії, замінивши російськими назвами топоніми на чисельних незаконно окупованих китайських землях.

Радянська агресивність, хоча зовні й була спрямована на підтримку територіального статус-кво, по суті, була спробою змінити факт наявності «незаконно узурпованих суперечливих територій». Після подій 1969 року на Чженьбаодао (о. Даманський — прим. перекл.) і біля озера Жаланашколь, через жорсткий і експансіоністський підхід Радянського Союзу, Китай у територіальних суперечках зайняв жорстку позицію.

28 квітня 1969 року на першому пленумі ЦК КПК 9 скликання окремо від властей Заходу був висунутий заклик «готуватися до великої війни», причому лінію фронту планувалося не обмежувати кордоном. В умовах повномасштабної конфронтації з СРСР ситуація загрожувала перерости у небезпечне військове протистояння і навіть збройний конфлікт. При цьому, перебуваючи в короткостроковій перспективі у невигідному становищі «слабкого, який протистоїть сильному», Китай був змушений вкладати значні ресурси для реагування на прикордонну кризу, і здавалося, що гра не варта свічок.

Але подальші події показали, що сильний сигнал про те, що Китай залишатиметься твердим у питанні спірної території і не боїться силового тиску, був виразно переданий Радянському Союзу, і вибір на користь жорсткого курсу ефективним чином стримав експансіоністські наміри і дії СРСР, змусивши його з переляку припинити свої територіальні претензії.

І навпаки, якби Китай тоді в територіальних суперечках проявив поступливість, це допомогло б на якийсь час розрядити стосунки з Радянським Союзом й уникнути збройного протистояння. Проте короткостроковий спокій на кордоні міг би закласти міну сповільненої дії у майбутньому. Адже з точки зору довгострокової перспективи поступливість могла б породити у експансіоністського СРСР ілюзії і неправильні оцінки щодо «слабкості» Китаю й додати йому впевненості в тому, що експансіоністський курс є найкращим вибором. У цьому випадку Радянський Союз продовжив би здійснювати тиск на Китай і міг би отримати більше вигод у цій суперечці. Поступки Китаю могли б лише поставити його в незручне ставище, відоме ще у Давньому Китаї з вислову: «Землями втихомирювати царство Цинь — все одно, що дровами гасити пожежу; дров знадобиться все більше, а пожежа не припиниться».

НЕВІДОМІ У «РІВНЯННІ ДЯОЮЙДАО»

«Теорія двошарової гри» стала спільною визначальною рисою розв’язання територіальних суперечок міжнародним співтовариством. Вплив внутрішньої політики на зовнішній і зворотний вплив, немов два боки однієї медалі, — нероздільні. Три рівні чинників — чинник особистості політика, а також внутрішньо- і зовнішньополітичні чинники — увесь час динамічно впливають на розв’язання територіальних питань.

Щодо цього Китай при розв’язання територіальних суперечок у минулому частенько максимізував зовнішньополітичні інтереси, нехтуючи внутрішньополітичними чинниками, особливо — громадською думкою. Проте слідом за пробудженням китайської суспільної свідомості, у територіальних суперечках із іншими державами громадська думка стає усе більш активним чинником впливу.

У питанні Дяоюйдао тактика, що проводиться до цього часу, також максимізувала зовнішньополітичні інтереси.

Полеміка між Китаєм і Японією щодо питання суверенітету над Дяоюйдао збіглася в часі зі значними змінами міжнародного стану в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. На початку 1970-х рр. у результаті секретного візиту Кіссінджера до Китаю і серйозної корекції китайського курсу адміністрацією Ніксона, в китайсько-американських стосунках настала розрядка. Японія, аби не скотитися в пасивне положення, коли дипломатія здійснювалася б «через голову» Токіо, прийняла рішення «розкрити ворота» китайсько-японських дипломатичних стосунків, що збіглося з тодішніми планами Китаю. Із зовнішньополітичних міркувань Китай, врешті-решт, висунув пропозицію відкласти територіальну суперечку довкола Дяоюйдао.

У сучасному Китаї замість того, щоб описувати Дяоюдао як китайську територію, варто було б визначати цей архіпелаг як своєрідну точку взаєморозуміння, у якій сплелися у вузол гіркі історичні спогади більшості китайців. На тлі такого колосального внутрішнього хвилювання проблема Дяоюйдао видається Китаю ще складнішою. Адже у майбутньому внутрішньополітичний чинник у Китаї гратиме визначальну роль у розвитку ситуації довкола Дяоюйдао. І саме тому майбутнє також наповнюється безліччю питань із невідомими відповідями.

Economic Observer (Китай), 30 серпня 2012 року, переклад ІноСМІ.Ru