Європа — геополітичний карлик
Парадокс, пов’язаний із позицією Європейського Союзу в світі, полягає в тому, що він одночасно і гігант, і карлик. Він підноситься, як гігант, бо досяг однієї з вершин людської цивілізації, звівши до нуля перспективу війни між європейськими державами, і досягнув надзвичайного успіху в сфері регіональної співпраці. Світ може взяти уроки з успіху Європи після Другої світової війни — і бере їх.
Однак незважаючи на те, що економіку ЄС можна прирівняти до американської, діючи в міжнародному середовищі, що швидко змінюється, він виявляється політичним карликом. Поєднання раболіпного наслідування Сполучених Штатів (можливо, єдиним виключенням було вторгнення в Ірак) із небажанням розмірковувати про дуже необхідні стратегічні ініціативи (наприклад, на Близькому Сході), виявляти здібність до реального політичного лідерства для завершення Дохійського раунду глобальних переговорів про торгівлю та інші невдачі призвели до поступового скорочення впливу Європи на світовій арені.
Ще один парадокс, пов’язаний із ЄС, полягає в тому, що люди живуть у бульбашці безпеки, при цьому щодня відчуваючи зростаючу психологічну невпевненість у своєму майбутньому. Мільйони прагнуть легально й нелегально потрапити до ЄС, бажаючи долучитися до того хорошого життя, яке ЄС створив для своїх громадян. Якби сьогодні був живий філософ Джон Роулс, то він би, ймовірно, класифікував низку європейських суспільств як найсправедливіші суспільства, згідно з критеріями, викладеними в його знаменитій «Теорії справедливості». Світ сприймає ЄС як гавань миру та добробуту. Так, як я казав колумністу FT Гідеону Рахману, життя в Європі солодке.
Але наростаюче відчуття незахищеності в серцях і розумах європейців означає також, що Європа не може продовжувати бути гігантською Швейцарією, в яку, як зазначав Рахман у своїй статті, опублікованій цього тижня, вона перетворилася. Швейцарці можуть почувати себе в безпеці, бо вони оточені Європою. Європейці почувати себе в безпеці не можуть, бо до континенту прилягає дуга нестабільності — від Північної Африки до Близького Сходу, від Балкан до Кавказу. Гірше того, віковий страх християн перед ісламською загрозою продовжує посилюватися, а ісламофобія підіймається в європейських культурах на нові висоти.
Враховуючи, що Європа змогла майже 500 років домінувати у світі, дивно дивитися на те, наскільки невміло вона відповідає на нові геополітичні виклики. Убогість європейського стратегічного мислення вражає. Велика частина геополітичних гуру Європи вважає, що ЄС може чудово прожити, покладаючись на американську силу й розраховуючи на те, що Європа доглядатиме за своїми садами, поки Америка забезпечує безпеку в світі. Рахман має рацію, кажучи, що більшість європейців не хоче лізти на рожен. Однак він помиляється, вважаючи, що пасивність Європи може бути ні нелогічною, ні аморальною.
Проста гірка істина, поглянути в очі якій відмовляється багато європейців, полягає в тому, що в короткостроковому плані опора на силу США може значно ослабити європейську безпеку. Упереджена політика США щодо ізраїльсько- палестинського питання разом із невмілим вторгненням в Ірак і його окупацією розсердили 1,2 мільярда мусульман. Але якщо Америку захищає широкий Атлантичний океан, то Європа безпосередньо відчуває гнів мусульман через свою географічну близькість до Близького Сходу і власне велике мусульманське населення. Вистачило б одного здорового глузду, щоб зрозуміти, що Європа повинна задуматися про стратегічні витрати виконання ролі Тонто (ісп. «дурень» — прим. пер.) при американському Самотньому рейнджері.
Чи є в ЄС інші стратегічні варіанти? Звичайно, є. Один із них запропонувала Азія, виступивши з ініціативою Альянсу на основі зустрічей Азія — Європа (Asem), який міг би створити стабільну тристоронню рівновагу сил між США, ЄС і Східною Азією. Якби всі три опори Asem були однаково сильні, то кожна держава могла б використати цей трикутник для надання геополітичного впливу. За відсутності зв’язку Азія — Європа США отримують безумовну перевагу.
Спочатку, в середині 90-х років, ЄС з ентузіазмом відреагував на ідею Asem. Я знаю. Я там був. Однак коли вибухнула азіатська фінансова криза, ЄС кинув Азію в час, коли вона потребувала підтримки, залишивши гіркий осад недовіри і показавши себе другом до першої біди. З урахуванням швидкого оздоровлення Азії і численних свідчень того, що це століття буде століттям Азії, рішення європейців відступити ввійде в історію як одне з найбезглуздіших стратегічних рішень.
Гірше того, Європа забула уроки Макіавеллі (дітища італійського Відродження) і продовжує вести в Азії псевдоморальну політику. Вона намагається нав’язати Індії, найбільшій у світі демократії, свої стандарти дотримання прав людини, перш ніж погодитися співпрацювати з нею і тим самим наносить їй образу. Вона розглядає свої відносини з Асоціацією країн Південно-Східної Азії, найважливішим дипломатичним форумом Азії, виключно через призму Бірми, ігноруючи 450 млн. жителів інших країн регіону. Нещодавно канцлер Німеччини Ангела Меркель і президент Франції Ніколя Саркозі знову продемонстрували схильність Європи до нанесення собі стратегічного збитку, давши зрозуміти, що вони можуть бойкотувати Олімпіаду. Коротше кажучи, кожного разу, отримуючи шанс, Європа дає Азії ляпас.
Справжня іронія полягає в тому, що Азія робить набагато більше, ніж Америка, щоб забезпечити Європі безпеку в довгостроковому плані. Поступ Азії до сучасності, що почався в Азії, а нині продовжується в Китаї та Індії, неодмінно вступить у ісламський світ у Західній Азії. Коли цей хід вступить в ісламський світ, Європа буде оточена сучасними мусульманськими державами середнього класу.
Тому Європа повинна закликати мусульман до того, щоб вони розглядали Китай, Індію і АСЕАН як нові моделі розвитку. Успіх пекінської Олімпіади може пробудити нові мрії про модернізацію в незадоволеної ісламської молоді, яка може задатися питанням: чому їхні суспільства не можуть досягнути успіху так само, як Китай? Одним словом, якби Меркель і Саркозі вміли мислити стратегічно і в довгостроковому плані, то вони б з ентузіазмом узяли участь в Олімпіаді й вболівали б за її успіх. Коли модернізація, нарешті, зачепить і ісламський світ, Європа може повернутися до своєї ролі гігантської Швейцарії.
Кішоре МАХБУБАНІ — декан Школи публічної політики імені Лі Кван Ю в Національному університеті Сінгапура. У його новій книзі «Нова азіатська півкуля» розробляються тези цієї статті.
