Затьмарення британського розуму

Велика Британія завжди була enfant terrible об’єднаної Європи. Шлях Лондона до ЄС був відносно довгим і вельми важким. Психологічно британський правлячий клас важко переживав необхідність надання Брюсселю частини національних повноважень. Не дивно, що в лавах англійських консерваторів завжди було досить євроскептиків. Проблематика відносин Великої Британії з ЄС перебуває у сфері внутрішньої політики. Планований референдум про незалежність Шотландії ставить перед Лондоном низку складних для вирішення питань. Вихід здається в тому, щоб затіяти нові переговори для повернення якихось повноважень. Це, на думку прем’єр-міністра Кемерона, допоможе дещо згладити гостроту внутрішніх проблем. З іншого боку, зайве роздратування європейських політиків пропозиціями британського прем’єра про перегляд умов членства в ЄС здається дещо надуманим. Занадто багато Англія втратить від виходу з ЄС, щоб такі погрози стали реальністю. Тому зайва різкість у обговоренні такого складного питання навряд сприяє успіху в його розв’язанні. Ми знайомимо читачів із двома поглядами на заяву Кемерона. Можна сподіватися, що властива Лондонові політична гнучкість і ділова стриманість Брюсселя разом з іншими європейськими столицями дасть змогу знайти вихід із даної проблеми.

При надмірному натягненні ланцюги мають властивість рватися у місці найслабшої ланки. Говорячи образно, теж саме стосується і Європейського Союзу. В такому разі весь світ може цілком обгрунтовано припускати, що якийсь процес розпаду ЄС в першу чергу почнеться з охопленого кризою півдня Європи (перш за все з Греції). Проте, як нам показав нещодавно на ділі прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон, європейський ланцюг порветься не на найслабкішій його ланці, а на найбільш ірраціональній.

Великобританія, батьківщина прагматизму і реалізму, країна незворушних принципів і неперевершеної пристосовності, яка стоїчно відмовилася від своєї імперії після того, як успішно відстояла свободу Європи у боротьбі з гітлерівською Німеччиною, на цей час, судячи з усього, збилася зі шляху. Точніше кажучи, вона була збита з дороги ідеологічними фантазіями Консервативної партії про те, що певні повноваження в межах ЄС можуть і мають бути повернені під британський суверенітет.

Національні інтереси Великобританії не змінилися, і жодні фундаментальні зміни усередині ЄС не діють проти цих інтересів. Що дійсно змінилося, так це британська внутрішня політика: прем’єр-міністр дуже слабкий, аби контролювати близько сотні антиєвропейських членів палати общин (назвемо їх партією «великого чаювання»), а консервативний істеблішмент побоюється зростання Партії незалежності Великобританії, що може коштувати торі досить голосів з правого крила, аби дати лейбористам перевагу на виборах.

Кемерон стверджує, що не хоче, аби Великобританія залишала ЄС. Проте його стратегія — «перегляд» умов членства в ЄС, з подальшим референдумом за новою угодою, — є плодом двох ілюзій: по-перше, що він зможе забезпечити позитивний результат, і, по-друге, що ЄС може і хоче піти на поступки, яких він вимагає.

Фактично, існують вагомі підстави передбачати, що такий курс спричинить внутрішню динаміку, яка може призвести до неумисного виходу Великобританії з ЄС. Це було б серйозним ударом по ЄС і англійцям і, ігноруючи поради історії, стало б справжнім лихом.

Великобританія, зрозуміло, виживе за межами ЄС, проте якість її життя — це інше питання. Великобританія завдасть серйозного збитку своїм економічним інтересам, втративши єдиний ринок і роль Лондона як фінансового центру. Вихід також зашкодить геополітичним інтересам Великобританії як усередині ЄС (де, за іронією долі, вона сприяє розширенню ЄС), так і у всьому світі, у своєму глобальному положенні і особливих стосунках зі Сполученими Штатами (які явно віддають свою перевагу загальноєвропейській Великобританії).

На жаль, досвід Кемерона в європейській політиці не вселяє впевненості у його здатності домогтися іншого результату. Коли 2009 року він наказав депутатам від консерваторів у Європарламенті вийти з Європейської народної партії, загальноєвропейського угрупування правоцентристських політичних сил, він просто позбавив торі будь-якого впливу в Європейському парламенті, коли прирік їх сидіти в компанії сектантів і ретроградів. Зрештою, ослабляючи позиції Великобританії в рамках ЄС, він тим самим зміцнює позиції євроскептиків усередині своєї партії.

Проте тоді як Кемерон начебто повинен завдяки похмурому досвіду знати, які події вже не за горами, він, судячи з усього, відмовився від раціональних міркувань. Насправді віра в те, що ЄС переглядатиме умови членства Великобританії — що зокрема передбачає, що цьому не опиратиметься Німеччина — межує з безумством. Такий прецедент був би застосовний до інших держав-членів, що у свою чергу означало б кінець Євросоюзу.

При всій повазі до Великобританії, демонтаж ЄС як ціна її подальшого членства в ньому — це абсурд. Кемерону слід визнати, що його стратегія неприпустима (навіть якщо він боїться, що декілька косметичних поправок в угоді не вельми допоможуть йому вдома).

Водночас торі ризикують втратити свій шлях у найважливішому питанні — реформі стосунків між зовнішніми країнами і країнами-членами єврозони — якщо вони спробують використовувати її як важіль для перегляду різних європейських угод. Британія знає, що виживання євро вимагає набагато більшої політичної інтеграції, а також, що роль Лондона як фінансового центра — яка важлива для Великобританії не менше, ніж атомна галузь для Франції або промисловість для Німеччини — буде вельми підірвана у разі краху євро.

І хоча ніхто не чекає, що найближчим часом британці приєднаються до євро, політичне керівництво в рамках ЄС вимагає прозорливості, необхідної, аби врахувати основні інтереси власної країни, при цьому не ставлячи під загрозу інтереси інших країн-членів. Проте це вимагає адекватного розуміння цих інтересів і готовності до співпраці на основі взаємної довіри, яка повинна існувати в межах однієї європейської сім’ї.

Розмови, особливо ті, які ведуться лідерами великих держав, можуть бути корисними, марними або небезпечними. Давно запланована промова Кемерона для Європи знову і знову відкладається (Кемерон все-таки виступив зі своєю промовою 24 січня. — Ред.). Можливо, йому слід було б сприйняти це як знак, що йому варто змінити свою позицію.

Він усе ще може це зробити, доки не надто пізно. Кращою відправною точкою було б знову прочитати знамениту промову Вінстона Черчилля в Цюріху 1946 року. «Ми повинні створити щось на зразок Сполучених Штатів Європи», — закликав найвідоміший британський державний діяч ХХ століття. Це залишається нашим завданням, і завданням Великобританії, до цього дня.

Проект Синдикат для «Дня»

Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини у 1998—2005 рр. Упродовж майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.