Англійсько-українська лав-сторі

За часів колишнього СРСР, коли Елізабет Куркова вирішила змінити своє англійське прізвище на прізвище українського письменника-початківця Андрія Куркова, шлюби з іноземцями у нас не були поширеним явищем. У зустрічі з майбутнім чоловіком вона вбачає лише провидіння і вважає, що в її житті сталося так, як мало статися. Двадцять років тому Елізабет зробила собі подарунок у вигляді другої батьківщини, так Київ став для неї рідним містом. Тут її дім, щаслива сім’я, і тут народилися їхні троє дітей (наразі їм 10, 8 і 5 років).

— Елізабет, що особливого було в Андрієві, коли ви познайомилися, що змусило вас звернути на нього увагу?

— Я просто знала, що повинна вийти за нього заміж. Думаю, я була створена саме для того, щоб бути його жінкою. Він чудова людина.

— Однак ви двічі не приймали його пропозиції руки та серця. Чому?

— Ну, я тоді була дуже молода. І, напевно, правильно робила, коли відмовлялася. У той час тут був так званий глибокий Радянський Союз, і тоді все було дуже складно. І про які-небудь серйозні стосунки не думалося.

— Після знайомства, коли ви повернулися до Англії, підтримували стосунки, листувалися?

— Ні, після мого першого візиту в Україну, коли я приїхала на стажування на місяць, я не писала, хоча і мала його адресу. Ну, а вдруге це вже була тримісячна практика, і потім ми вже почали листуватися, щоправда, не так часто. Андрій служив в армії, я працювала в Китаї.

— А що це за практика була у вас, цікаво, щоб із Англії посилали стажуватися до Радянського Союзу?

— А я вчила російську мову й економіку в університеті, й треба було рік жити де-небудь у російськомовному середовищі.

— Ви самі обрали Київ?

— Ні, сама вибирати я не могла, так вийшло. Хтось із моїх однокурсників поїхав, наприклад, до Воронежа. Те, що мені довелося поїхати саме до Києва, дуже мене порадувало. Я тут бувала в дитинстві.

— Може, це вплинуло на те, що ви вирішили вивчати російську мову?

— Очевидно. У нас в Англії заведено так, що дитина повинна досить рано визначитися з напрямком своєї освіти. І я в 14 років вже захопилася іноземними мовами. Це мені давалося не дуже легко, тому я вирішила вивчати, так би мовити, рідкісну мову. Крім того, це давало більше шансiв знайти роботу в майбутньому, тому я почала вчити російську мову та китайську.

— А як вам вдалося в дитинстві побувати в Радянському Союзі?

— О, це дивовижна історія! У мене були просто одержимі вчителі у школі. Вони організували 1974 року для нас, учнів, поїздку по Східній Європі. Два місяці на автобусі ми колесили всіма країнами цього регіону, були в Німеччині, Польщі, Білорусі, Росії, Румунії, Угорщинi, звісно, в Україні. Якраз тут мені виповнилося тоді 15 років. Це була дивовижна подорож, ми жили в наметах, кемпінгах, було дуже весело, стільки вдалося побачити всього. Такі теплі спогади про Україну я відтоді зберігала.

— І ось тут, через стільки років ви зустрічаєте чоловіка, який просто відразу робить вам пропозицію бути його дружиною! Як ви на це відреагували, це було дуже несподівано?

— О, Андрій був такою людиною! На нього це дуже схоже, щоб ось так відразу, щось рішуче... Раз і назавжди, і швидко, відразу... Тому я не скажу, що мене це дуже здивувало. Але чи розумно? Мені тоді здалося, що це не дуже розумно, ми одне одного до пуття не знали, та й ситуація була така довкола, що це видавалося неможливим.

— Коли ви повернулися до Англії, як домашні поставилися до вашого рішення вийти заміж за українського чоловіка?

— Треба сказати, досить спокійно. Звичайно, вони хвилювалися і не були дуже задоволені такою ситуацією. Але зараз, через багато років, мені здається, що вони саме чогось такого від мене і чекали. Їхня реакція була цілком зрозумілою, дивно, якби вони відреагували — ой, як добре... Хоч я тут була кілька разів і жила якийсь час, але все одно не могла досконально зрозуміти, яка тут ситуація насправді, не могла уявити всі складнощі та труднощі цього радянського життя. Мої рідні — і я гадаю, що вони правильно робили, — намагалися мене переконати, щоб я ще раз добре подумала, може, не варто цього робити. Ні, вони не кричали, ми не лаялися, просто спокійно, в розумних межах ми намагалися знайти якесь вірне рішення.

— Може, ви за вдачею авантюристка?

— Ні, зовсім ні. Швидше, я людина практична, реалістична і дуже відповідальна. Я завжди дуже серйозно до всього ставлюся. А в сім’ї сестри та брати вважають мене дуже романтичною. Завжди, до речі, цьому дивувалася. Може, їм видніше збоку...

— А якою мовою ви спілкувалися при знайомстві?

— Англійською. Андрій завжди говорив англійською краще, ніж я російською.

— А зараз?

— Так, з Андрієм російською. А з дітьми я говорю лише англійською. Я з перших слів учила їх англійської, вона для них рідна. Як, проте, й українська, й російська.

— Елізабет, Андрій розповідав цікаву історію про свою зустріч у Москві з вашою знайомою. В такій випадковості справді можна побачити підступи провидіння, яке вирішило все-таки звести вас. Ви здивувалися, коли вона привезла фотографію, на якій поруч із нею стояв Андрій?

— Так, це було дивно, чесно сказати, я була приголомшена таким збігом. Але я вірю в долю, і, мабуть, так мало бути. У цьому випадку щасливо завершилася не лише наша з Андрієм історія. Джекі, яка привезла цю фотографію з Москви, знову зустрілася з моїм братом, і в результаті вони одружилися.

— А як зустріли Андрія ваші рідні, коли він приїхав до Англії?

— Моя мама дуже старалася прийняти його гостинно, привітно. Тоді вони були впевнені, що наше рішення одружитися ще не остаточне.

— Андрій хвилювався при зустрічі з майбутніми родичами?

— Думаю, він дуже хвилювався, хоча не показував цього. До цього він не бував ще на Заході, може, в Польщі або ще десь близько, але в Англії — ні. Для нього це було справжньою подією, крім того, доводилося пересилювати певне психологічне протистояння з моїми родичами. Щоправда, ніяких серйозних розмов не було. Моя мама навіть сказала Андрієві: ви зовсім не зобов’язані одружуватися з Елізабет, просто приїжджайте до нас, коли хочете, ми завжди будемо вам раді.

— А взагалі ви були самостійні у своєму рішенні?

— Так, тоді я вже сама приймала це рішення.

— Ну, взагалі рідні ваші змирилися з тим, що ви виходите заміж за іноземця, але як вони відреагували на те, що ви до того ж збираєтеся і поїхати з ним?

— Це, до речі, підтвердило їхню впевненість у щирості почуттів Андрія. Бо якби стояло питання про те, що він хоче переїхати до Англії, стало би зрозуміло, що одружується він із корисливих міркувань. Я б теж так подумала.

Для мене важливо було те, що Андрій погодився приймати мою релігію, оскільки я людина глибоко релігійна, виховувалася, виросла в цьому. Звичайно, було наївним очікувати від нього відразу повного розуміння моєї релігії, до усвідомлення цього треба йти роками, але вирішальною була його згода мене в цьому підтримувати. Взагалі це стало тим головним, на чому мені хотілося будувати свою сім’ю.

— Вам було важко покидати свою Батьківщину, виїжджати? Чи, керуючись почуттям любові, ви й не переживали?

— Я просто знала, що повинна це робити. Якщо чесно — і в цьому я вдячна моїм батькам, які навчили мене дивитися на речі тверезо, — я не вірю в дуже пристрасну любов, на якій можна будувати серйозні стосунки, до питання про спільне життя треба підходити холоднокровно. Добре, якщо є романтичні почуття, але про об’єктивність не треба забувати. Любов — це багато років роботи. Це процес, який навряд чи можливий до шлюбу. Ну, в мене отак, не знаю, у когось, може, інакше. Це зусилля, яких обов’язково треба докладати до побудови стосунків. Справжньою людина може стати лише тоді, коли зможе створити єдність з іншою людиною, певну цілісність. Але це дуже непросто. Для мене дуже важливо бути корисними суспільству як сім’я і корисними як батьки своїм дітям.

— Зараз ви вже сприймаєте Україну своєю другою батьківщиною?

— Так. Принаймні, я часто кажу «ми», коли йдеться про українців. У нас уже склалося певне коло друзів, знайомих.

— За Англією сумуєте?

— Переважно, ні. Хоча, звичайно, щось згадується, про щось думається. Ну, і ми ж буваємо в Англії.

— Андрій говорив, що на початку вашого спільного життя у вас були думки, щоб повернутися. Напевно, через побутові проблеми? Після благополучної західної країни опинитися тут, у час розвалу Радянського Союзу, в період кризи, було непросто.

— Тоді ще не було дітей, і нам з Андрієм так легко було! Спочатку жили з батьками, потім самі, багато працювали, навіть ніколи було помічати всі побутові труднощі. Так, тоді це був справжній авантюризм!

— Яка у вас була робота?

— Я викладач англійської мови. Крім уроків, я тоді працювала й у видавництві «Дніпро» редактором англійських текстів. Зараз продовжую викладати мову.

— В успіхах і творчих досягненнях Андрія, безумовно, є ваша заслуга. У чому вона?

— В тому, що я не дуже заважала. Якщо людина не заважає, я думаю, це вже істотна допомога.

— А він не радиться з вами, коли пише черговий роман?

— Ні, часом він розповідає, про що пише, я можу щось порадити, може, зробити якесь зауваження. Єдине, пам’ятаю, коли Андрій писав роман «Пікнік на льоду», він хотів, аби пінгвін у фіналі помер, а я сказала, що, напевно, не варто його вбивати, нехай живе, й Андрій погодився.

— Вам вдається багато часу проводити разом?

— Не так багато, як хотілося б. Але якщо домагатися успішного життя, треба багато працювати й ніколи просто так сидіти та дивитися в очі одне одному.

— Яким ви бачите майбутнє дітей, де, ви думаєте, вони житимуть, коли виростуть?

— Ну, це вони самі будуть вирішувати. Я просто стараюся їм розказувати про Англію, щоб вони знали і любили її. Тео і Габріелла досить довгий час проводили там, і в них вже є своє ставлення до цієї країни. До того ж, діти мають громадянство Великої Британії.