Без нього культура авангарду осиротіла

Смерть Дмитра Олександровича Прігова, раптова та швидка. На 66 році життя — помітна втрата в нашому актуальному мистецтві. Прігов був людиною-проектом. Митець. Поет. Філософ. Людина-театр. Його роль у нашій культурі можна порівняти, мабуть, з роллю Енді Ворхола в американській культурі нонконформізму.

Кожну хвилину життя він перебував у стані творчості.

Чого вартий його одіозний проект писати вірші кожен день.

«У мене план, — говорив Прігов, — три вірші на день. Я змушений писати, щоб до двохтисячного року закінчити 24000 віршів».

Чому змушений?

Тому що прийнятий план. Та ще й до дати. З одного боку, так поет висміював хронологічну природу цивілізації, манію жити датами та цифрами, з іншого боку — перебував у постійному стані творчості, до якого сам себе й прирік.

Спілкування з Пріговим для мене було розкішшю.

— Дмитре Олександровичу, чим пахне білий колір?

— Ну, це всім відомо, білий колір позбавлений запаху.

— А як же конвалія?

Конвалія солодить, по-справжньому білий запах має тільки лід.

Він жив далеко від центру, в Бєляєво, в звичайному хрущовському будинку. У дев’ятиповерхівці. Але в цій нуді він створив печеру Аладдіна. Всі стіни обвішані малюнками чудовиськ. Картини. Фотографії. А ще книги. Тисячі книг. А пригощав гостей поет улюбленою стравою свого післявоєнного дитинства — згущеним молоком. Він варив банку в каструлі й частував коричнюватими ласощами. Жодних ознак пересічного людського життя в його будинку не було — там витав тільки гордий і самотній дух поета.

Дмитро Прігов народився 5 листопада 1940 року в Москві. Його батько був інженером, а мати — піаністкою. Це поєднання інтелекту й музики в Прігові досягло найвищого напруження. Починав він як скульптор. Закінчив Московське художньо-промислове училище. Вірші почав писати в середині 1950-х років. Швидко завоював популярність як яскравий представник концептуалізму. Незабаром увійшов у конфлікт з радянською владою, переслідувався й був навіть примусово направлений на лікування до психіатричної клініки (1986). Вийшов із клініки тільки після хвилі протестів як у країні, так і за кордоном. У СРСР практично не видавався до початку перебудови. У новій Росії став однією з найяскравіших постатей сучасної культури авангарду. Його вірші про «міліцанєра» увійшли до нашої малої класики. Найбільш широко поет представлений у збірці творів у 4-х томах, яка видана у Відні.

Прігова відзначено Пушкінською премією фонду А. Тепфера (1994), премією ім. Б. Пастернака (2002).

Про творчість Прігова вийшло декілька книг.

Його інтелект був нищівний, як і його пам’ять.

У молодості три роки він провів у читальному залі бібліотеки, де прочитав збірки всіх філософів.

Він любив думку.

По суті, це був дервіш, мандрівник у яскравому одязі перформансу. Баобаб російського нонконформізму. Екзотичний фрукт — ананас. Рідкий звір — жираф. Він був популярним у вузьких колах, а в широкої публіки частіше викликав здивування. Чого варте хоча б читання віршів Пушкіна співучим голосом, у манері буддійських ченців, які виспівують священні мантри.

При всій агресивності виступів він був добродушним. Обожнював собак. Мав улюбленого ньюфаундленда. Для спілкування на рівних Прігов вставав на карачки й щось глибокодумно гарчав. Пес його розумів. Клав лапи на плечі.

Востаннє я розмовляв з Пріговим навесні на виставці «Вірю» в підвалах Винзаводу. Виставка проходила під гаслом: проект художнього оптимізму.

Прігов виставив найударніший об’єкт усієї великої експозиції — справжній величезний екскаватор, замотаний у чорну тканину. Видно було лише велетенський ківш з сяючими зубами.

— І як називається ваша робота? — Спитав я.

— Підземні гади туляться ближче до людини, — відповів Прігов спокійно.

— А в чому оптимізм цього гада?

— Ну, він же закутаний, відтак його хижа суть є менш агресивною, — сказав митець.

Без Дмитра Олександровича Прігова культура нашого авангарду осиротіла.

Самоусвідомленість

Цю статтю Дмитро Олександрович Прігов прислав у редакцію (www.grani.ru) незадовго до кончини. Вона виявилася останньою.

Ностальгія — справа приємна. Такий собі гамуючий і тамуючий, очищений відповідною оптикою образ вибраного минулого. Чого вже тут поганого? Нічого!

І наш час не обійдений цим милим заняттям. Але симптоматично, що предметом ностальгії стали 80-ті роки XX століття. Роки так званого застою радянської влади — реального, побудованого, завершеного (і як там ще?) соціалізму. Також непогано. Важлива лише соціокультурна самоусвідомленість при спогляданні подібного фантому й здатність відрізняти його від історичної дійсності. І в цьому випадку це примітно (чому й була присвячена одна телепередача) стосовно молодих людей, які вже не відають усіх інтригуючих деталей того часу.

Давно відомий ностальгічний феномен «руссоїстської» людини, що мріє спроститися, наново співпасти із чистим природним буттям. Давно відомі й іронічно-поблажливі оцінки подібного роду мріянь — вона, ця людина, хотіла б набути свободи позакультурної природності, зберігши, однак, і всі набуті культурою цінності. Уже як чарівно!

Подібне ж демонструвала й телевізійна аудиторія при обговоренні схожої проблеми. Тобто бажання знайти колишній начебто спокій і не обтяжений проблемами вибору та рішень душевний стан часів застою, але зберегти при тому оцю от саму можливість відкрито обговорювати й критикувати, яка наче й не помічається, як природне повітря сучасного буття. (Пригадується, як син мого знайомого запитував мене: «А чому не дозволяли Бродського, що там такого?» Отож-то: що там такого!) Поєднати колишню наче б необтяженість, зберігши можливість ходити на рок-концерти (які були просто заборонені). А також спокійно й не замислюючись купувати пиво, сигарети, каву, а не стояти в чергах і при вході в кафе й магазини не питати: пиво є? Кава є? Сигарети і сірники є? Ковбаса є?

Пам’ятається, ще довгий час під час поїздок за кордон я ніяк не міг звільнитися від цієї самої чудової звички, заходячи до кав’ярні, запитувати: «Кава є?» Чим спричиняв неабияке спантеличення власників, які припускали, що мені потрібна вже й зовсім незнана ними неземна кава.

Не можу не описати і (по-моєму, вже не в перший раз про це згадую) деяке довершене у своїй небесній майже простоті та чесності меню в місті Братську 1978 року, де всі продуктові магазини сяяли абсолютною чистотою, пропонуючи враженому відвідувачу лише гігантські торти їдуче- анілінового сяючого забарвлення. Саме з цієї причини, як приїжджий, був я прикріплений до їдальні місцевого лісопромислового комплексу, куди й прибув у короткочасне відрядження. Перша страва в порожненькiй їдальні називалася — суп пустий, незаправлений, що прямо відповідало дійсності. Друга — ріжки з ковбасними обрізками (єдине надихало, що в когось є в наявності й сама ковбаса, якщо згадано її обрізки). І третя — в кутку, на покритому зтертою цератою столі виглядали майонезні баночки з жовтуватою рідиною, нагадуючи поліклінічну лабораторію з аналізами пісної сечі немолодих, немічних мешканців місцевих околиць. Напис означав: чай рідкий без цукру.

У всьому цьому, звичайно, за контрастом із нинішніми часами тотального рекламного обману й спокуси, вражала виняткова, майже сповідальна правдивість назв. Так, неможливо не згадати і єдиний на всю столову ножик, просвердлений у колодці і за допомогою дроту прикріплений до довгого проводу, простягнутого вздовж усього приміщення, і переміщуваний за бажанням їдців з одного кінця на інший.

Тож, думається, ностальгічні образи минулого навряд чи насичені подібного роду звабливо-відштовхуючими деталями. Та й взагалі, принадно опинитись у пушкінській добі, але бажано в родовитій дворянській петербурзькій родині, а не кріпаком у якої-небудь Салтичихи. Так і в радянські часи знов-таки чудово з’явитись у московській академічній або артистичній просторій сімейній квартирі, проте аж ніяк не табірником серед засніжених просторів Колими або під наглядом КДБ. Або в психушці. Все це зрозуміло.

Не дуже зрозумілі нестямні, самозабутні (саме що самозабутні, оскільки все цілком у межах ще невідсохлої пам’яті) сирени, на зразок Кургіняна, що оспівують чарівність того часу перед лицем молоді, яка мало що пам’ятає, а здебільшого й просто не знає того.

Основний аргумент на користь переважної гуманності радянського ладу — це деякий загальний пафос, що особливо виявився в період великої війни. Але ж неземний пафос і неземне єднання були й у іншого народу, що підкорив усю Європу і з неймовірною люттю протистояв майже всьому, озброєному проти нього, світові. Та й любов і вірність вождю були не меншi. Згадується наче б пізнє виправдання, що працювало в усіх ситуаціях: простий і чесний член комуністичної партії. Однак, якщо подумати й примірятися, той самий аргумент, перенесений на інший ґрунт, звучить якось химерно: чесний і простий член фашистської партії.

І, природно, потрібно розуміти, що неодноразово згадувані в усіх диспутах як невідхильні аргументи безкоштовна освіта й медицина (до речі, самі собою не взяті під сумнів у їхній соціальній корисності) подавалися, так би мовити, у комплексі з усім іншим. (На зразок нині вже й призабутих комплексних продуктових наборів, куди, крім необхідних і дефіцитних масла, ковбаси тощо, включалися й абсолютно не потрібні вам, скажімо, якісь крупи. Але вибирати не доводилось — усе продавалося тільки в єдиному комплекті.)

Тобто, повторимося, потрібнi елементарна обізнаність і соціокультурна самоусвідомленість. А там уже й обирай, що тобі більше приглянеться, тим більш у вигляді капелюшка чи пісеньки. Хто проти? Я — ні.