Без «Оскарів», але з надією
Вражаючим компліментом для українського кінематографа може служити той ажіотаж, який супроводив прем’єру фільму Леся Янчука «Нескорений» — про життя легендарного генерала Української повстанської армії Романа Шухевича. Всі ознаки сенсації були наявними: натовп тих, хто бажає потрапити в Будинок кінематографістів, викличне, і, на жаль, звичне хамство охорони та адміністраторів, переповнені Червоний і Синій зали, де одночасно демонструвався фільм. Всього цього було більше ніж досить, щоб спростувати будь-які припущення про відсутність інтересу до вітчизняного кіно. На «Нескореного» прийшли вже тому, що це — український фільм, одна з рідкісних і тому особливо дорогих новинок студії імені Довженка.
Прем’єра зібрала дуже різноманітну публіку — від політиків і державних мужів до синефілів і кінокритиків. Пригнічувала чимала кількість молодиків відверто фашистського вигляду. До честі самого режисера, автора фільмів «Голод-33» і «Атентат. Осіннє вбивство», потрібно сказати, що в його новій картині немає нічого, що давало б такого роду публіці мотив вважати її «своєю».
Безсумнівно, героєм вечора був Григорій Гладій — виконавець головної ролі. Гладій, безперечно, знакова фігура в артистичному світі України, він успішно стажувався в таких метрів театру, як Єжи Гротовський і Анатолій Васильєв, — нечастий гість на історичній Батьківщині. Його повернення хоч би в такій, екранній іпостасі — обнадійливе порушення сумної закономірності, за якою наші артисти, письменники, художники, поїхавши за рубіж, збагачують своїми талантами культуру тих країн, у яких вони опинилися.
Що ж до самого фільму, то він розповідає про останні роки життя Шухевича, яке було вічним боєм, повне небезпеки, — проти польської, німецької, радянської окупації. Тут, як і в будь-якому фільмі про війну, є «погані» й «хороші» (або «наші»). Зі своєю роллю у, власне, пригодницькому фільмі Гладій справляється майстерно — йому вдається створити образ Шухевича — романтичного воїна, підпільника без страху і докору. Звичайно, за привабливого, мужнього і благородного героя переживаєш — хочеться, щоб «наші» перемогли. На жаль, сюжети української історії щасливих закінчень поки що знали мало. Ця сумна традиція зберігається, в тому числі і в кінематографі. Але тут якраз кінець, фінал і не потрібен — необхідне якраз продовження, хоч би мінімальний шанс на життя. «Нескорений» — звичайно, не шедевр, але добротно зроблений, середній фільм. Подібні стрічки і підтримують середній рівень вітчизняного кiноринку — десятки їх виходять у прокат, на екрани кінотеатрів і телевізорів. Повсякденне, нехай поки що без Канн і «Оскарів», але при цьому гідне в усіх розуміннях існування національного кіно складається саме у такий спосiб. Незважаючи на всі негаразди, що змучили нашу «фабрику марень», є все ж декілька осіб, які вміють знімати кіно, і безліч людей, котрі бажають це кіно дивитися. У цьому, думається, головний і кращий підсумок прем’єри фільму «Нескорений».
