Богдан Ступка став «двоглавим орлом»

У Москві відбулося урочисте нагородження переможців VIIІ кінопремії Росії «Золотий орел» — професійного призу, що присуджується за досягнення в галузі кінематографії та за внесок у розвиток кіно.

В одній із найголовніших номінацій — «Головна чоловіча роль» — лауреатом став народний артист України Богдан Ступка за роль Тараса Бульби в однойменному фільмі Володимира Бортка.

Наступного дня після церемонії нагородження ми зустрілися з Богданом Сильвестровичем у Культурному центрі України в Москві. Весь час наша розмова переривалася телефонними дзвінками. Вітали актора з перемогою друзі, колеги, режисери, журналісти з Росії, України, Білорусі. Й Ступці це дуже подобалося.

— Богдане Сильвестровичу, спочатку хочу вас привітати з нагородою. Які почуття переживає актор, коли номінується і...

— ... нічого не дістає.

— Пропоную розглянути ваш варіант — коли номінується і стає переможцем.

— Дуже приємно. Слава всім акторам подобається. І я не виключення.

— Невже тільки приємно? А хвилювання? Нервування?

— Так. Приємно.

— Я вже маю двох «Золотих орлів». Першого отримав за найкращу чоловічу роль другого плану за роль генерала Сєрова у фільмі Павла Чухрая «Водій для Віри», другого — цього року. Ніколи навіть не думав, що стану двоглавим орлом (сміється).

— «Тарас Бульба» став лауреатом ще у двох номінаціях — «Краща робота художника по костюмах» та «Краща робота художника-постановника». Обидві — цілком заслужені. А чи були, на ваш погляд, ще номінації, в яких фільм міг бути відзначеним?

— Були. Це й режисерська робота, й операторська.

— Роль Тараса Бульби була серед тих, про які мріяв актор Богдан Ступка?

— Ніколи не думав його грати. Я був впевнений, що цей персонаж не в моєму характері.

— Але ж ви самі собі напророкували цю роль ще у 1999 році в інтерв’ю Володимиру Мельниченку, коли на запитання: «Що після «Вогнем і мечем» необхідно зняти в Україні?» — відповіли: «Тараса Бульбу».

— Так. Саме це я і сказав. Але, по-перше, мав на увазі, що фільм повинен був зніматися в Україні, а не в Росії, а по-друге, не про себе вів мову. Навіть і не думав у цьому напрямі. Признаюся, коли розпочалися зйомки й моя мама-покійниця дізналася, що я буду грати Бульбу, вона сказала: «Не грай, сину. Там «бий ляхів», «бий поляків». Потім тебе до Варшави не пустять».

— Мамине пророцтво здійснилося?

— Ні. До Варшави пускають.

— Якими аргументами переконав Володимир Бортко зіграти цю роль?

— Та мені самому було цікаво. Все ж таки Микола Гоголь. А я актор. Молодець режисер, що поламав звичне, спрощене уявлення про Бульбу й розкрив глибокі психологічні та трагічні моменти. І в цьому ми співпали.

— Були якісь складнощі в роботі?

— Єдине, що кожного ранку дивився в дзеркало, чи не схуд, бо спеціально для ролі набирав вагу. А зараз, слава Богу, ввійшов у форму.

— Були ще випадки, коли необхідно було змінювати зовнішність?

— Ні. Це було вперше і в останнє. До речі, ні на коня не сяду більше, ні товстішати не буду.

— Богдане Сильвестровичу, день вручення кінопремії «Золотий орел» був насичений ще й іншими не менш значущими подіями. Скажіть кілька слів і про них.

— Я брав участь у Міжнародній конференції, присвяченій 150-річчю Антона Чехова, на якій були присутні видатні театральні діячі з світовими іменами, у тому числі Пітер Штайн і Роберт Стуруа. Крім того, у складі великого культурного десанту на чолі з президентом Росії Дмитром Медведєвим літав на батьківщину Антона Павловича — до Таганрога.

Вилітали о п’ятій ранку. Того ж дня повертались, а о сьомій вечора я мав бути на Мосфільмі. Але поїздка варта була того, аби навіть запізнитися на церемонію нагородження «Орла». Ми побували у місцевому театрі, побудованому ще за кріпосних часів. До речі, у 1962 році я виступав на його сцені разом із Львівським театром ім. Заньковецької. Тоді ми грали «Невольника» Тараса Шевченка. Там просто дивовижна атмосфера. Відвідали будинок, де народився і ріс письменник. До речі, у Таганрозі відкривають Культурний центр ім. Антона Чехова.

— Богдане Сильвестровичу, яке місце у вашому творчому житті займає драматург Чехов?

— Антон Павлович — це велика акторська школа. Це драматургія настрою, яка не всім піддається. Без Чехова, Ібсена, Франка актор багато втрачає, бо вони вимагають підключення, а мистецтво починається саме тоді, коли підключається підсвідомість. Решта — логіка. А логіка ніколи не була мистецтвом.

Мені доля подарувала кілька зустрічей із Чеховим. На театральній сцені я зіграв Треплєва в «Чайці», Войницького у «Дяді Вані», за якого отримав державну премію Радянського Союзу, Чебутикіна у «Трьох сестрах». У кіно зіграв Архієрея в «Нині прославився син людський». І остання кінороль за Чеховим — Лебедєв в «Іванові», де знімався разом з Остапом. До речі, я свого часу грав Треплєва, потім ця ж роль була дипломною в Остапа, і сьогодні її грає онук Дмитро на моєму четвертому курсі в Університеті ім. Карпенка-Карого.

— Поділіться власним досвідом — що повинен вміти і знати актор, аби зіграти Чехова?

— По-перше, мати талант, інакше, чим би актор не володів, нічого не вийде. А, по-друге, розумного режисера. Більшість із них сьогодні шукають нові форми, але не в них справа. Головне, щоб щось лилося з душі.

— Не пробували себе як режисер?

— Ні. І не збираюся.

— Чому?

— У 1972 році я знімався у Михайла Олександровича Ульянова у фільмі «Самый последний день». Коли я приїхав на озвучення, побачив, що він дуже сумний. «Чого, — питаю, —такий?» Він відповів: «Это моя первая и последняя картина. Я не хочу пополнять когорту бездарных кинорежиссеров». І я теж не хочу поповнювати когорту бездарних театральних режисерів. Їх і так дуже багато. Займаюсь іншим і не менш важливим — складаю стратегічний план театру.

— Для вас особисто які слова є найвищою похвалою?

— Знову звернуся до Чехова. У нього найвищою похвалою було слово «добре». А сучасні режисери сьогодні на зйомках кричать: «Геніально, фантастично, ти — супер, ти — кращий за всіх!» Це все буза.

— А є такі режисери, які кажуть просто «добре»?

— Сергій Данченко був таким. Радів, коли щось виходило, але нічого не говорив, а тільки проходив повз, бив легенько по плечу і казав: «Ну, нічого». Це була найбільша похвала.

— Часто так «бився»?

— Не часто. Може, три рази.

— Сьогодні перевагу надаєте кіно чи театру?

— Люблю й кіно, й театр. Слава на мене звалилась у 1970 році після фільму «Білий птах з чорною міткою». Сьогодні, на старість, знову посипались і хороші ролі, й режисери, і сценарії. Цікаво було б зіграти роль без слів, а не просто бути присутнім на сцені чи кіно, але прожити надзвичайну життєву долю. Але такої ролі ще не написали.

— Яких би ролей побажали Остапу та Дмитру?

— Дмитро міг би зіграти Ромео, Остап — Едіпа у виставі нашого театру, яку свого часу ставив Роберт Стуруа. Ми б її поновили. Ще є дуже цікава п’єса болгарського драматурга Стратієва «Замшевий піджак», де один актор грає сім ролей. Це може бути дуже цікаво. І, безумовно, складно.

— Ви з часом змінюєтесь? Якщо — так, то в який бік?

— Так, змінююсь, і в кращий бік. Одні з віком стають більш дурними, інші чогось навчаються в житті. Я завжди підтримую талановитих людей. І як художній керівник, і як актор. Навіть якщо погано, завжди знайду за що похвалити. Був такий актор Борис Васильович Романицький, корифей українського театру. Коли я працював над «Ричардом ІІІ», мені було 33 роки. Він завжди на репетиціях сидів у залі, а потім кликав до себе в кабінет. І завжди свою тираду починав так: «На мою скромну думку, ви створені для цієї ролі, але у вас немає емоцій, темпераменту, логіки». Тобто нічого немає. Але перша фраза давала надію та бажання щось робити. Запам’ятовувалися лише перші слова, що я створений для цієї ролі! Це був добрий урок у житті. Користуюся ним у спілкуванні з іншими. Треба вміти підтримувати. Треба уміти робити добро і не чекати, що тобі хтось подякує. З роками став простіший у спілкуванні з людьми.

— Дозвольте вас привітати і з орденом Ярослава Мудрого V ступеня, який ви отримали з нагоди 90-річчя Театру ім. Франка. До речі, як ви взагалі ставитеся до звань?

— Я б їх відмінив. Окрім заздрості та інших негативних проявів у колективі, вони не приносять жодної користі. Одні — тішаться, інші — плачуть. Сьогодні навіть доплати достойної за звання немає. Якщо за радянських часів народний артист СРСР, і я в тому числі, отримував доплату в триста карбованців, то сьогодні — це на папері 40% від ставки, а насправді — усього двадцять. Замість витрат на всілякі медалі та звання, просто б збільшили зарплату акторам. Та й усе. Але ніхто не наважиться це зробити. Звання, між іншим, серед колишніх радянських республік залишилися лише в Росії, Україні та Білорусі.

Свого часу відомий білоруський драматург Андрій Макайонок говорив: «Людина, незважаючи ні на що, коли вона досягне 25-річного віку, повинна бути відзначена всіма можливими нагородами і званнями. А потім, слідкуючи за її роботою, треба все це відбирати, щоб перед Богом вона була чистою». Дуже слушна думка.

— Ви вірите в долю? Чи згодні з Олександром Гріном, що людина повинна творити щастя власними руками?

— П’ятдесят на п’ятдесят. Ні без долі, ні без везіння, ні без працелюбства нічого не вийде.