Чарлі Чаплін і постмодернізм

Над проблемою життя та смерті замислюється кожен із нас. Різниця тільки — в яку мить. Один — коли міцнішає юнацький максималізм. Другий — у «межовій ситуації». Третій — на виставі театру оперети, хоч як це парадоксально. Проте прем’єра «Вогні рампи» таку думку підтверджує. Адже істерія головної героїні призводить до невдалої спроби самогубства, тема суїциду мусується весь перший акт. У другому — смерть, галюцинації, привиди, сцена на кладовищі, що невловимо нагадала атмосферу фіналу «Ромео та Джульєтти»…

Вистава створена за мотивами кіносценарію Чарлі Чапліна (лібрето — Наталія Дубина, музика — Геннадій Фролов, режисура — Микола Яремків). Керівництво театру розуміло, що йде на експеримент. Можливо, саме тому художній керівник і директор Богдан Струтинський не хотів, щоб мюзикл порівнювали з геніальною кіноверсією. Що ж, не будемо. Спробуємо розібратися з виставою, адже всі її компоненти неоднозначні. Занадто вже вселилася в неї естетика постмодерна з її поліфункціональністю, алюзіями та смисловими «перевертнями».

Насамперед у нерозривний клубок зв’язалися поняття життя та смерті, реальності й театру, радості і сліз. Відсутня і звична триєдність: місце — час — дія. Життя знаменитого клоуна Кальверо розгортається в трьох часах: теперішньому — зустріч із дівчиною Террі, яку він врятував; минулому (численні сцени спогадів Кальверо і Террі) та майбутньому (мрії та фантазії). Сценічний простір відповідно змінюється (сценографія та костюми — заслужений діяч мистецтв Т. Медвєдь). З’являється ілюзорне освітлення, сцену заповнюють ввідні персонажі, хор. Декорації поєднують у собі пересувні багатофункціональні «застінки» й статуарну чорно-білу картинку вулиці початку ХХ століття.

До естетики постмодерна можна зарахувати й множинність сюжетних ліній. Проте в цій виставі деякі лінії існують самі по собі і без розвитку, як, наприклад, любовна пара пані Олсоп і полісмена (народна артистка Людмила Маковецька й Олександр Деняков). Хоча музична характеристика цих персонажів одна з найяскравіших, а за амплуа — це два характерні герої, без яких не обходиться класична оперета. Відзначимо, що Л. Маковецька ще недавно виконувала партії героїнь. Її прекрасне лірико-колоратурне сопрано важко забути, в тому числі виконання українських народних пісень. Але й при виконанні характерної ролі Л. Маковецька зуміла знайти дуже переконливу вокальну манеру — напівречитацію, — в якій і звучить голос, і зрозуміле кожне слово.

Та повернімося до постмодерну в постановці, де не примушують чекати й алюзії. У виставі окреслені чіткі асоціації з міфом про Пігмаліона та Галатею; з оперою Р. Леонкавалло «Паяци» (навіть використана перша фраза знаменитої арії «Смейся, паяц!»); у музиці чутні цитати тем Ч. Чапліна, а також «Реквієму» В. А. Моцарта. А загалом музичне оформлення вистави також полістилістичне, використовують естрадні, джазові інтонації. Але яскравих, блискучих, пам’ятних номерів, які і становлять суть мюзиклу, надто мало. Оркестровка переобтяжена міддю. Слід віддати належне диригенту-постановнику, заслуженому діячу мистецтв Володимиру Шейку, він коректно «приглушував» оркестр у сольних номерах і давав можливість акторам-співакам висловити почуття та думку.

Ще одна постмодерністська деталь — множинність фіналів. Їх щонайменше шість: зцілення Террі; коли Террі йде з колишнім коханим Невілем; освідчення в коханні; спільний виступ Террі та Кальверо. Сценічно цей номер вирішений неординарно: мерехтливий прожектор освітлює Пігмаліона та Галатею і нагадує світловий ефект кінематографа початку ХХ століття. А реальний фінал відсутній. Обидва герої йдуть «в нікуди». Отже, кожен із глядачів може допридумати свій фінал і стати «співавтором».

У мюзиклі багато мімічних і пластичних сцен (балетмейстер-постановник — Анатолій Бедічев)… Завдання ускладнюється тим, що солісти й артисти хору стоять поряд із професійними танцівниками. Так, Террі (Ганна Середа) — колишня балерина за сюжетом — вільно пересувається сценою на пуантах; Арлекін (Арсен Примак) перекидається і стрибає як гутаперчевий; Кальверо (народний артист Олександр Кравченко) ходить знаменитими «кроками» Чарлі Чапліна та завзято їздить на роликових ковзанах, залучаючи елементи циркової вистави. Артисти хору — то живі люди, які реагують на те, що відбувається, то механістичні, байдужі манекени. До того ж, хору довелося опановувати незвичні для класичної оперети джазові інтонації та свінгові ритми.

…Отже, який був сенс звертатися до подібної постановки? Відповідь проста: театр намагається шукати — нові форми, почуття, технології. У цьому він досяг успіху, бо такої вистави в Київській опереті ще не було. Передусім вистава примушує замислитися — над усім одразу: над жанром і його можливостями, театром і життям, причиною для радості і сліз. І дуже важливо, що подібний експеримент, пошук столичного театру не тільки зрозуміли, а й підтримали спонсори.

І ще: якщо хтось раз і назавжди закоханий у класичну оперету та не визнає новацій, не зневіряйтеся — керівництво театру про вас не забуває. І 70 йсезон обіцяє провести під знаком саме класики.