Через океан — із веслом навпереваги

Коли на океанську гладінь лягали сутінки, Рєзвой кидав весла і, байдикуючи, насолоджувався заходом. Це були найпрекрасніші хвилини його подорожі. Щоправда, зіпсований цивілізацією, він ще іноді вмикав магнітофон, ставлячи собі класику, і заварював каву, що пахла затишком.

«Скажіть, будь ласка, навіщо для цього летіти до Атлантики і в 65 років наражатися на ризик, можливо, навіть смертельний?! Адже можна спокійнісінько насолоджуватися заходом, лежачи в гамаку на власній дачі?!» — так, усміхаючись, говорили опоненти Рєзвого. Причому, як не дивно, їх виявилося чимало, і сперечатися з ними було марно, — друга група крові примушувала, не розуміючи одне одного, неначе спілкуватися різними мовами. Навіть мама, прощаючись, сказала: «Ти вочевидь — старий ідіот» і подивилася сумним, приреченим поглядом. Тоді Павло Дмитрович ще не знав, чому вона так подивилася.

Мама померла майже відразу ж, дізнавшись, що син переміг океан. Він дізнався про це на Барбадосі, і друзі допомогли швидше повернутися до Львова. Вже обійнявши плачучих близьких, Рєзвой спитав: «Що вона говорила про мене?» — «Вона все-таки твій вибір схвалила». І в Павла Дмитровича немов відпустило серце.

ЧОВЕН, ЯКИЙ НЕ СПАЛИЛИ, І «ЖИВЕ» САЛО

Але це було потім, після перемоги, до якої пролягав усе-таки нелегкий шлях. Спочатку полетів Павло Дмитрович до Лондона, де його чекала розмова з членами Міжнародного товариства океанських веслярів, які раз на два роки влаштовують змагання — хто швидше на звичайному човні перетне Атлантичний океан? До речі, на одній із регат його син Теодор, нині одесит, також сам подолав океан. Це був перший українець, який перетнув Атлантику на звичайному човні. Потім був росіянин Федір Конюхов. А ось російський весляр Слава Савченко через шість днів передав повідомлення SOS. За ним вилетів вертоліт. А човен, за наявними правилами, мали спалити, щоб він, некерований, не загрожував океанським кораблям небезпекою з ними зіткнутися. На щастя, Савченко швидко зрозумів, що океан — не його стихія, і відійшов не так далеко, тому вирішили човен врятувати. У нього вправно вскочив, спустившись із вертольота, Кеннет Краглоу, директор товариства океанських веслярів, і доставив його до берега. Ось на цей транспорт і міг розраховувати старший Рєзвой. Щоправда, йому довелося добряче поморочитися — два роки безгосподарності далися взнаки. Пиляв, стругав і паяв усе сам. Приробив до борта два автомобільні акумулятори, які повністю забезпечують усі потреби в енергії. Звичайно, були потрібні гроші, і Павло Петрович підшукав собі роботу… сантехніком. Дуже скоро англійці «передавали його з рук у руки», як добросовісного та недорогого працівника, своїм друзям і знайомим. І таким чином усе-таки вдалося нашкребти на харчі. Адже в дорогу слід було взяти не менше 80 кг продуктів, аварійний запас рідини та опріснювач морської води. Купив сухарі, згущене молоко, тушонку, боби та різні сублімовані продукти, які заливаєш кип’ятком, і — ось тобі, наприклад, баранина з рисом. Смак, звісно, не той, не наш, але з цим доводилося миритися. Павло Дмитрович узяв із собою ще й українське сало, а одна команда презентувала йому кілька кілограмів шоколаду. Перед вживанням він наливав розтоплений продукт у пластиковий мішечок, опускав його у воду і через деякий час виймав шоколад уже трохи затверділим.

ПЕРНАТІ ПРОВОДАРІ

Усю дорогу Рєзвого супроводжували птахи. Вони не дозволяли йому почуватися самотнім (мобільний «гавкнув» на четвертий день, стареньке радіо не тягнуло…) Одне пташеня впало просто в човен і кілька днів Павло Дмитрович його виходжував. Десь плив і супроводжуючий мандрівників катамаран із добровільними помічниками, норвезькою подружньою парою та 83-літньою бабусею. Вона ніяк не хотіла сидіти на березі, а обов’язково мала фіксувати час прибуття веслярів. Що ж, у кожного — свої розваги.

Серед розваг Рєзвого, крім дивовижної краси заходу та сходу, було ще й купання. Але перед тим, як стрибнути у воду, доводилося себе дуже міцно прив’язувати мотузкою до човна. Інакше могло вмить понести течією і тоді — прощавай, човен, і, напевно, можна припустити, багато чого ще... Хвилі за нашими уявленнями були немаленькі: 3-4 метри, не менше, тому весь час заливало бризками, тобто плив із голови до ніг мокрий. Фанерний човен, проклеєний епоксидкою, легко підстрибував на хвилях, не перекидаючись, завдяки кілю, чудовому кресленню, за яким робили човен, а ще тому, що Бог милував, і за все плавання не було жодного пристойного шторму. Можливо, й дивовижна інтуїція мандрівника, що примушувала добиратися до Барбадосу зовсім не напряму, як робили це деякі, допомагала правильно вибрати маршрут. Адже кілька човнів досі з 20 січня так і не дійшли до місця прибуття. SOS, щоправда, не шлють, але від веслування відмовилися, віддавшись на волю хвиль. Останні щодоби дарують човну 24-25 км — однаково до Барбадосу приб’єшся.

— А якщо гребти, скільки можна проплисти за день?

— За добу кілометрів 70, що я й робив, тому й прибув другим. Удень через страшну спеку гребти неможливо, весла брав тільки вночі. Рятувало те, що через якийсь час голова переставала брати участь у процесі і можна було думати про що завгодно: згадувати, мріяти, навіть дрімати. А уві сні бачити близьких — дружину, доньку, трьох синів, маленьких онучок. Я чомусь бачив їх у своєму човні, зовсім близько…

(Донька Оля, яка також буде геологом, зізналася, що не знає, який батько роздратований. Діти настільки рідко бачили його, що, коли він приїжджав, боялися його засмучувати.)

«ЛОВИТИ АКУЛ Я ВИЯВИВСЯ НЕ ГОТОВИЙ»

— Чому вас, коли так люблять удома, тягло весь час до якихось далеких берегів? Загалом на Памірі ви пропрацювали геологом понад 25 років. А ще Чукотка, Кольський півострів, Амур… Може, все в генетичному коді, який несе ваше прізвище?

— Просто я вибрав чоловічу професію, що зобов’язує багато їздити, звикши до екстремальних умов. З допомогою своєї професії я й намагався забезпечити немаленьку сім’ю. А мої предки жили в Санкт-Петербурзі. Нещодавно нам передали на наше прохання краєзнавчі записки з Петербурга, які свідчать, що Терентій Рєзвой володів островами — великим і малим Рєзвим. Колись наше прізвище писали через букву «И», але мої предки-дворяни вирішили, що це трохи непристойно. А до Львова мої батьки переїхали, коли батькові, викладачу гірничого інституту, в 1952-му запропонували у львівському університеті керувати кафедрою.

— Коли ви вийшли на пенсію, чи думали ви, що ще стільки незвичайного попереду? Вік начебто і не бере вас зовсім…

— Життя має той смисл, який ми йому надаємо. Якщо не зник інтерес до світу, то яка різниця — на пенсії ти чи ні? Адже вже на пенсії, рік тому, я працював в Африці геологом. Як говорив Моруа: «Старіти — це лише погана звичка, на яку зайняті люди не мають часу».

— А «Старого і море» Хемінгуея ви не згадували, адже пробули в океані майже стільки, скільки й він?

— Ще й як! Перед поїздкою я купив величезний ніж і зробив щось на зразок багра. Але все- таки ловити акул я виявився не готовий. Одна з них відірвала частину борта і, зробивши коло навколо човна, ще довго тягла його. Снасті свої я розгубив, величезні риби немов відбирали їх у мене, і ніж мій зламався… А ось кити проявляли добродушність, я бачив їх зблизька. І ще одну незабутню картину мені як геологу подарувала доля, — небо прорізав величезний болід й, освітивши все навколо мільярдами вогнів, розсипався на шматки. Таке бачити людині вдається рідко.

…Коли після розмови з Рєзвим прийшла додому, то відразу ж розшукала знайому книгу із зображенням на обкладинці немолодого чоловіка — «Старий і море».

«Хотів би я купити собі трошки щастя, якщо його де-небудь продають, — сказав старий.

А на що ти його купиш? — спитав він себе. — Хіба його купиш на втрачений гарпун, зламаний ніж і покалічені руки?

Звідки знати! Адже ти хотів купити щастя за вісімдесят чотири дні, які ти провів у морі. І, між іншим, тобі його мало не продали…

Не треба думати про всілякі нісенітниці. Щастя приходить до людини у будь-якому вигляді, хіба його впізнаєш? Я би, приміром, узяв трохи щастя в якому завгодно вигляді і заплатив за нього все, що попросять. Хотів би я побачити заграву Гавани, — подумав він. — Ти дуже багато хочеш відразу, старий. Але зараз я хочу побачити вогні Гавани —і нічого більше».

«МАРІОН-ЛЬВІВ» ІДЕ ДО ГАВАНИ

Ось чому Рєзвой завтра летить на Кубу! Зовсім не борги віддавати. Адже він вважає, що повинен з Барбадосу з логотипом фірми «Лешарг», яка випускає одяг, проплисти повз Гаїті, перетнути все Карибське море. І саме так зможе повернути гроші товариству океанських веслярів, які витратили кошти на його подорож через Атлантику. В Україні за півроку майже щоденного ходіння до різних інстанцій і фірм йому не вдалося знайти спонсорів. Уся його українська підтримка звелася до спеціальних окулярів, які йому подарувала одна з львівських «Оптик». Хоча, коли його човен прийшов до Барбадосу, безліч газет світу написали: 65-літній українець, найстарший із веслярів, яким вдалося самим перепливти океан!

Сьогодні, читачу, коли ви тримаєте в руках цю газету, Рєзвой зазвичай сидить у своєму човні «Маріон-Львів» і пливе до своєї вистражданої Гавани, вогні якої мріяв побачити Старий. Так розпорядилася доля, так запрограмував колись Хемінгуей. І я кажу собі: наш шлях окреслений нашими схильностями та пристрастями. І «немає нічого неможливого, і є шляхи, що ведуть звідусіль; і якщо в людини достатньо волі, то завжди знайдуться і кошти». Коли б ми навчилися привносити в життя трохи краси, хоч би тим, що навчилися насолоджуватися нею, хіба воно не відплатило б нам повнотою почуттів, які, напевно, і є молодість, щастя і таке необхідне людині, хоч іноді, почуття Перемоги.