Чому ми не знаємо власні таланти
У залі Фонду сприяння розвитку мистецтв України і під його ж егідою, а також — Міністерства культури та мистецтв України, Спілки дизайнерів України, Фонду Михайла та Ярослава Стельмахів експонується виставка графічного дизайну «Сто знаків Олександра Мікули».
Перелік відзнак і виставок, у яких брав участь Олександр Мікула, зайняв би значно більшу площу, ніж наш допис. Художник стверджує, що знак — це мале, яке вміщує й виявляє сутність Великого. Як на мене, його роботи вдовольняють споконвічну потребу людини відчути здивування. Драматургія графічного матеріалу змушує глядача ще й ще вдивлятися в чаклунські композиції зменшеного до знаку Всесвіту та брати його з собою в дорогу. Графік майстерно володіє образним кодуванням і щедро ділиться ним.
Тому на виставці «Сто знаків Олександра Мікули» я мала принаймні дві причини для задоволення. Перша — та, що глядачі мають змогу побачити різноманітність талановито висловлених ідей дизайнера, також потішитись його ніжними живописними роботами та порадіти за художника, бо персональна виставка — завжди подія в творчому житті митця. Щодо другої причини — хочу зробити невеличкий відступ.
Згадуються інтерв’ю голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка Івана Михайловича Дзюби особисто мені симпатичному тележурналісту Костянтину Журі («Саме той»). Того року Національну премію було присуджено композитору А.Караманову та повсюдно відомому американському професору українського походження Ю.Шевельову. Коли в розмові ведучий висловив здивування щодо вручення найпрестижнішої премії країни особам, мало знаним серед широкого загалу. На той закид Іван Михайлович відповів: «Та це ж питання не до мене — до вас, журналістів!»
Так сталося, що за декілька місяців до винесення вердикту вельмиповажним Комітетом, я вперше дізналася з передачі радіо «Свобода» про композитора з України, якого вважають одним із десяти найкращих у Європі, та вперше почула вражаючу музику А.Караманова. Тому, ясна річ, дуже зраділа його визнанню в Україні на такому високому рівні. Але широкій публіці й до сього дня, я певна, нічого не відомо про нашого обдарованого співвітчизника. І таких прикладів — безліч.
Слава кожного талановитого митця зазвичай розлітається й поширюється (за деякими виключеннями) з власної країни, і, як наслідок, поширюється й розголос про саму країну (особливо, якщо держава — нова на карті світу). Лише зусиллями державних культурницьких установ, преси, телебачення, інтелектуального гурту нації підноситься те чи інше явище власної культури — і його пізнає світ. «Серйозні» газети, такі як, наприклад, «Дзеркало тижня», «Столичные новости», «День» постійно й фахово освітлюють мистецькі події. Нарікання викликають так звані масові газети, у формат яких не вписуються аналітичні матеріали, рецензії, завдання яких — інформація і ще раз інформація. Але чому нам пропонуються тільки набридлі пасажі про скандали, розлучення, коштовності заїжджих «звезд» і т.д.? Від газетярів часом чую: «Читачеві цікаво саме це». Чому така недовіра й самовпевненість? А ще чую й гірше серед певного прошарку невігласів, мовлене з плебейською зверхністю: «Та що в нас такого є…» (?!) Мені та, напевне знаю, багатьом іншим, було б цікаво знати з коротких оглядів про те, що відбувається в Опері чи філармонії, які старовинні ікони привезла Ліна Костенко з експедиції до Чорнобильського регіону, про те, що, наприклад, у театрі «Колесо» не вщухає регіт під час комедії «Шантрапа» Панаса Саксаганського, яка, до речі, тільки в цьому театрі й побачила вогні рампи вперше після 1917 року — власне, про події суто мистецькі, а не хто з ким, хто кого і т. ін. Світська хроніка може бути мистецтвом теж. І в багатьох країнах, як відомо, публіка поспішає купити вранішні газети, щоб визнати про нову прем’єру чи виставку, що відбулися напередодні. Професійний репортер, всюдисущий газетний чи телевізійний хронікер — часом особа не менш популярна, ніж герої його публікацій чи репортажів, думка його викликає довіру. І він iз гідністю називає себе «репортером». У нас же це слово набуло негативного відтінку, тому що публіка не довіряє їм, не отримує підказки, де пульсує «живий» театр чи правдиве образотворче мистецтво. Репортер — це вовк (від) журналістики, котрого годують ноги, безпомилкове чуття, тонкий нюх, миттєвість реакції, оригінальність тільки йому притаманної мови й своєрідний талант. Поки нам, на превеликий жаль, бракує газетних чи телевізійних хронікерів такого зразка.
А зараз — щодо другої причини мого задоволення на виставці Олександра Мікули.
Після кожного вдалого спектаклю чи вернісажу я — як невиправний оптиміст — хочу вірити, що ще один крок і ще один крок, і ось-ось ми прорвемося через тенета власного болота й невігластва. I акордно з’являться на газетних шпальтах, зазвучать з екранів не тільки в скоромовці останнього повідомлення новин імена обдарованих земляків, на які така багата Україна.
З огляду на вищевикладене треба визнати, що роль громадських організацій, фондів у підтримці й популяризації мистецтва країни надзвичайно важлива. Закінчуючи свої оптимістичні й, разом з тим, трохи невеселі, сказати б, болісно-приємні роздуми, навіяні виставкою «Сто знаків Олександра Мікули», хочу додати, що ентузіазм організаторів, їхнє захоплення проектом передаються глядачевi та посилюють естетичне й емоційне враження.
