«Чонкін» на двох
Режисерський дебют акторів театру Андрія Самініна та Олександра Кобзаря плюс їхнє власне інсценування, напевно, викликали неоднозначне ставлення критиків та й глядачів до майбутньої прем’єри: скепсис, сторожкість, здивування, і, звичайно ж, інтерес (чого ж там намудрили з культовим Чонкіним популярні актори). Крім того, Самінін і Кобзар — не лише режисери-дебютанти, але й першопрохідники в сценічному втіленні роману Войновича в столичному театральному просторі.
В атмосферу вистави «Граємо Чонкіна» глядача занурюють ще до її початку: музичні композиції військових років (музичне оформлення — Олександр Курій), актори на авансцені, одягнуті в солдатську форму, нагадують воскові фігури... Творці вистави немов протягають глядачу руку, щоб відвести його в інше життя — з його закоханими диваками, смішними неробами та абсурдними творцями нового суспільства. Солдати оживають, розігруючи смішну, ігрову репризу солдатської трапези, після якої до кінця першої дії глядач уже навряд чи зможе відволіктися від того, що відбувається на сцені.
Після такої сценічної увертюри відкривається завіса і з’являється величезний літак — центральний елемент декорації (сценографія — Олег Лунєв), на якому, гойдаючись, висить пілот (Антон Вахліовський), який невдало приземлився в село Червоне. Саме цей літак буде посланий охороняти смішний, недоладний і разом із тим зворушливий солдат Чонкін (Віталій Салій), де з ним відбуватимуться насправді дивні події. Спочатку, спостерігаючи за розвитком дії вистави, створюється враження, що вона складається з ігрових реприз, які глядач сприймає як окремі етюди. Чого тільки варте знайомство Чонкіна і поштарки Нюри (Леся Самаєва): сидячи за столом, один навпроти одного, у них зароджується почуття, засноване на інтересі, кокетуванні, сільській сором’язливості й тваринному інстинкті, але головне — бажанні кохати і мати поруч хоч одну рідну душу. Потішний і сценічний етюд за участю Чонкіна і Плечевого (Дмитро Лалєнков), коли Іван «плаває» під авансценою, роздивляючись глядачів, немов риб під водою, заважаючи Плечевому ловити рибу. Комічні сцени чергуються з сентиментально-ліричними: розсерджена Нюра не дозволяє заколоти свого кабана Борьку (адже він їй «як син», який потребує її турботи), навіть якщо Нюрі доведеться пережити розлуку з коханим. І цей сміх крізь сльози провокує глядачів подивитися на нас, сьогоднішніх. А потім усі репризи неначе «пришиваються» до одного сценічного полотна, вимальовуючи єдину картину.
Упродовж першої частини вистави грає абсолютно все — предмети, інтонації, слова... Хрюкає кабан, воркує голуб і навіть горілка ллється завдяки голосовим імітаціям акторів; задіяні неіснуючі предмети, що виникають за допомогою різноманітних акторських фокусів. А діалог різними мовами (німецькою, французькою, польською, англійською) — просто віртуозний. Насичені та колоритні характери: сором’язлива і безпосередня Нюра, патологічно захоплений власними «дослідженнями» і «винаходами» істеричний Кузьма Гладишев (Михайло Кукуюк), дещо епатажний та ексцентричний Плечевой (Дмитро Лалєнков), послужливий голова Голубєв, який постійно вагається (Микола Боклан) — у кожного своя дійова та емоційна лінія. А Чонкін у виставі театру драми та комедії — не такий уже й недалекий недотепа. Вірніше він здається недоладним невдахою, але з певним потенціалом... До речі, деякі мізансцени за участю Чонкіна, Нюри та Голубєва нагадують «застільні посиденьки» з вистави Юрія Одинокого «Дрібний біс». Можливо, гіпертрофованість, хворобливість суспільства виражена за допомогою схожих прийомів.
Тема абсурдності життя суспільства продовжена в другій частині вистави: за сюжетом починається війна, і бідному Чонкіну вже доводиться охороняти літак від «своїх». За своїм емоційним навантаженням, настроєм у навіть стилістиці вона дещо відрізняється від першої. Якщо перша — мозаїчна, комедійна з добродушним нехитрим гумором, побудованим на текстових пасажах і дійових трюках, то друга — більш цілісна, з містичним елементом та соціальною сатирою. У виставі навіть простежується щось гоголівське. Наприклад, діалоги Чонкіна — Голубєва... Ну, чим не Городничий із Хлестаковим?
Загалом вистава «Граємо Чонкіна» чимось нагадує картину живопису, написану досить великими, яскравими мазками, придивившись до якої помічаєш додаткові деталі... Але головне те, що в неї хочеться вдивлятися. І навіть за наявності погрішностей у вибудовуванні логіки дії, провисанні деяких сцен, вистава зроблена з душею, я то кажуть, «смачно». Особлива енергетика постановки, здається, не в останню чергу замішана на величезному творчому ентузіазмі та бажанні «грати Чонкіна». А все наше життя, з його нісенітницями, дивацтвами, невизначеністю почуттів та вчинків, як відомо, і є... Гра.
ЕКСКЛЮЗИВ
ЯВЛЕННЯ АВТОРА...
ВОЛОДИМИР ВОЙНОВИЧ: БЕЗ ЦЕНЗУРИ ПИСЬМЕННИКИ РОЗГУБИЛИСЬ
Прем’єру вистави відвідав творець роману «Життя та надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» Володимир Войнович. Приїзд автора — завжди хвилююча подія для театру та особлива відповідальність для режисерів і акторів вистави. Але, незважаючи на складну творчу долю, Володимир Миколайович виявився справжнім життєлюбом із незвичайним почуттям гумору, готовим ще до прем’єри вистави не просто прийняти сценічну інтерпретацію свого роману-анекдоту, а й підтримати режисерів-дебютантів. Перед переглядом «Дню» вдалося поставити письменнику кілька запитань.
— Чи спілкувалися ви з режисерами вистави «Граємо Чонкіна» на етапі її постановки, і чи були у вас до них якісь вимоги, рекомендації чи побажання?
— Про підготовку постановки я нічого не знав. Мені зателефонували з театру і повідомили, що відбудеться прем’єра вистави за моїм романом, запросили на прем’єру — і я із задоволенням це запрошення прийняв. Тому я абсолютно не підготовлений до того, що відбуватиметься на сцені.
— У першій частині роману прописано, що автор любить свого героя, як дитину... хай яким він є. Наскільки ви як творець Чонкіна ревно відноситеся до його сценічного втілення?
— Дійсно, я люблю свого Чонкіна. Крім того, мені здається, що він удався. Тому мені не дуже подобається, коли я бачу істотний відхід від тексту або певних характеристик героя. Але, на щастя, всі версії, які я бачив, були від непоганих до дуже хороших.
— Тобто, якщо пригадати сценічну історію роману, вистав, які ви внутрішньо не змогли прийняти, просто немає?
— Річ у тім, що роман дуже довго був заборонений, а сам я був вигнаний із колишнього СРСР. Тому коли «Чонкіна» почали друкувати, а після і ставити — а мене завжди запрошували на прем’єри, — я був настільки радий і вдячний, що сприймав ці постановки досить поблажливо. До речі, деякі режисери почали ставити вистави ще тоді, коли до твору відносилися досить неоднозначно, тому бути суворим настільки, наскільки я міг би собі дозволити у звичайній ситуації, звичайно ж, не міг.
— Про що сьогодні хотілося б написати роман?
— Напевно, про сучасне життя: про його дивацтва і недоладності. Більш визначено поки що сказати складно.
— Сьогодні в Росії сформувалося нове покоління письменників — Володимир Сорокін, Захар Прилепін, Михайло Єлізаров та інші. Чи бачите ви в їхніх творах тенденції майбутнього російської прози? Чи встигаєте стежити за тим, що відбувається в сучасній українській літературі?
— Вважаю, що серед російських сучасних письменників є майбутні класики літератури. Щодо тенденцій, поки що я їх не простежую. На мій погляд, письменники сьогодні перебувають у певному збентеженні. Був дуже тривалий радянський період, під час якого вони звикли, що потрібно долати опір, бути готовими до цензури. Через це вироблялася особлива стилістика, поетика. Зараз же, в умовах свободи, коли не стало звичного зовнішнього тиску, як мені здається, письменники розгубилися. Хоча, можливо, деякі тенденції і є, просто відчуття їх у будь-якої людини згодом притупляється — і в буквальному, і в переносному значенні.
В українській сучасній літературі, на жаль, сьогодні не орієнтуюся. Хоча свого часу прочитав усю україномовну класику — Івана Драча, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко...
— Якими, на ваш погляд, сьогодні можуть бути взаємовідносини літератури та політики?
— Бажано, щоб не було жодних взаємовідносин. Політика, звичайно, може бути предметом зображення в мистецтві, і в літературі зокрема. А ось політикам у мистецтво втручатися не варто.
— Наскільки часто буваєте в Києві? Чи є улюблені місця?
— На жаль, у Києві не доводиться часто бувати. Але кожного разу приїжджаю до України із задоволенням. Цього разу, щоправда, нас погода трохи підвела. Я так люблю гуляти Хрещатиком, бувати в Музеї Булгакова, Києво-Печерській лаврі. Звичайно ж, відвідую і театри.
