Чорним по жовтому

Хатка у Кирилівці, де минало дитинство Тараса Шевченка, добре відома нам із хрестоматійного малюнка самого поета. Вона така бідна й самотня. Але, коли вперше бачиш її наяву, вражає от що: чому він не намалював там усього іншого, ані билинки?

Адже варто було, навіть не повертаючи голови, ледь скосити око ліворуч від фасаду - і побачити ставок, у якому він купався, і дерева на тому боці, і горбатий город, що спускається до води. Чудова місцина. Чому він написав "Не називаю її раєм?" Можливо, це був напад відчаю, намагання погасити сором блудного сина, спроба самовиправдання за власне неповернення туди? Або навіть якийсь таємний страх? Слово "страх" пишу невипадково, бо недавно побував у тих місцях і привіз звідти, десь на дні своїх вражень, тривогу, схожу якраз на страх, ні на що інше. Для мене то була не екскурсія, а ділова журналістська поїздка в ешелоні передвиборних автомобільних кавалькад. Звісно, там гарно - м`які пастельні краєвиди української ранньої весни. Та й самі назви обжитих людьми місць - дуже красиві й ніжні: Пальчик, Вербовець, Гончариха, Соколівочка, Гуляйки, Кобринова Гребля, Лисича Балка і навіть своє Гуляйполе. Але саме там у мені раптом заворушилося темне відчуття, котре словами можна передати приблизно так: "Коли щось трапиться, якась гайдамаччина, то я не встигну взнати імена людей, котрі мене добросовісно розстріляють, а вони не встигнуть довідатися, кого й за що розстріляли". Я звик довіряти своїм найхимернішим відчуттям, вони завжди щось та означають. Втім, це відчуття не було химерним, а якимось аж надто явним. Звідки ж воно виросло? Адже люди там зовсім не злі. Але - пригнічені непотрібністю свого бідного існування. Як казав Пришвін, "обедняясь ради Родины все больше, мы скоро увидим идею этой Родины висящей в пустоте". Вже бачимо. Здалося навіть, що вони фатально-свідомо голосуватимуть за тих, кого не люблять. Можливо, звідси й виповзло оте моє відчуття страху й сліпої відчуженості. Тепер, повернувшись до Києва, я не можу цього достеменно пригадати, бо Київ обманює й заспокоює тебе своїм показним благополуччям. Тут навіть жебраки часто респектабельні. А там взагалі немає жебраків. Провінція соромиться цього, у неї свої правила. Та й Київ... Неподалік од мого дому на тумбі ще від виборів збереглася листівка - чорний текст на жовтому тлі: "Діти наших начальників не будуть начальниками наших дітей!" Господи, при чому тут діти? Але, здається, ясно, чому Він написав і свої "Гайдамаки", й жахливу сцену "Гонта в Умані", і чому так туди й не повернувся, в ті чудові місця....