Чи стане Гитя-Петринський «українським Босманом»?

Для непосвячених у тонкощі футболу нагадаємо, що футболіст на прізвище Босман увійшов в історію футболу не своїми спортивними досягненнями, а тим, що зумів захистити право європейських футболістів на працю, звернувшись не до футбольних, а до нормальних судових інстанцій. Результатом кількарічного судового процесу стало скасування ліміту на кількість іноземців з країн Євросоюзу у складах європейських футбольних команд. Сам Босман від цього нічого не виграв, оскільки за тими судами остаточно втратив спортивну форму. Зате виграли футболісти, які тепер без перешкод мандрують із країни в країну. Українців це не стосується, на що нещодавно привселюдно поскаржився Андрій Шевченко, який поступово «входить до авторитетiв» футбольної Європи.

Насправді, перед тим, як заявляти про свої права у Європі, нашим футболістам слід захистити себе вдома. Символом такого захисту і став кілька років тому футболіст на прізвище Гитя-Петринський, який примудрився одночасно заявитися під різними прізвищами у чемпіонатах Росії та України. За це Гитю позбавили права грати в українських професійних футбольних командах. Проте цікавить нас не сам Гитя, який є таким самим посереднім гравцем, як і голандець Босман. Нас цікавить прецедент захисту футболістом свого права на працю. Ця галузь правовідносин у нашій країні практично ніяк не врегульована. Так нещодавно черговий скандал вибухнув навколо профспілки футболістів, організованої у Дніпропетровську. На спроби профспілки заявити про себе пролунав дружній залп із виступів лояльних до нинішніх футбольних керівників засобів масової інформації, які дружно звинуватили дніпропетровських захисників прав футболістів в усьому, в чому могли.

Не збираючись втручатися в цей конфлікт чи ставати на ту чи іншу сторону, не можна не зупинитись на питанні, яке геніально поставив негеніальний футболіст Босман: якщо футболіст — це професiя, то і регламентуватися стосунки між футболістом і роботодавцем маються загальноприйнятим, а не «футбольним» законодавством. Інший би сперечався, ми ж приймемо за основу саме той факт, що правила футболу діють лише на футбольному полі під час гри, в усьому іншому футболісти є такими ж громадянами, як і всі ми. Звідси і виникає низка запитань, на які у наших футбольних керівників поки немає чіткої відповіді. Чому ці запитання виникли тільки тепер?

Відомо, що до недавніх часів професійного футболу у нас не існувало, а гравці команд вважалися студентами, інженерами, робітниками, військовослужбовцями на різних підприємствах, в установах і організаціях, де мали ті самі права і обов’язки, що й решта працівників. Зокрема, футболісти армійських та міліцейських команд (в тому числі й київського «Динамо») були офіцерами і прапорщиками, що давало певні пільги і привілеї. І сьогодні цю систему до кінця не зруйновано, футболістам, як і колись продовжують «робити армію», зараховуючи або студентами стаціонарів, або військовослужбовцями. Ось і перше запитання, на яке ніхто не дасть компетентної відповіді: коли і де служив у війську той же Андрій Шевченко? Якщо він є «офіцером», як колись Блохін, то чи звільнився він зі служби, їдучи до Італії, і чи повернеться на службу, коли завершить виступи за кордоном?

«Закони» нашої Професійної футбольної ліги переписані з відповідних документів зарубіжних ліг з поправкою на місцеві особливості. Переважна більшість постійно створюваних у нас фірм та організацій ставиться до власних статутів і положень як до документів, потрібних для реєстрації, а в роботі покладаються не так на статути, як на здоровий глузд. Так само і керівники ПФЛ не завжди заглядають до свого ж статуту, не говорячи вже про узгодженість цього статуту із трудовим законодавством. Безперечно, Ліга хоче, як краще. Однак, коли на місяць дискваліфікують футболіста-аматора, який має основне місце роботи, а у футбол грає для задоволення, це одне, а якщо людина працює, власне, футболістом, то дискваліфікація — це позбавлення його права на працю. Яким пунктом Кодексу законів про працю передбачені заборона грати у футбол чи «виставлення гравця на трансфер», тобо його продаж? Скажете, що це записано в контракті? Тоді назвіть, будь ласка, відомі вам приклади, коли фірми торгували б між собою інженерами чи водіями, які теж нині мають контракти з роботодавцями. Якщо організація не платить працівникові зарплату, той може подати до суду і вимагати виплати заборгованості. Беззарплатні футболісти замість цього в основному стогнуть через пресу, що з ними «не розрахувались». А в суд подати? Для цього слід було б для початку знати, про які зарплати йдеться. Розміри заробітків футболістів у нас чомусь засекречені ще більш ретельно, ніж справжні імена-по-батькові засновників деяких футбольних клубів. Про зарплати Шевченка, Реброва і Лужного ми дізналися одразу після того, як вони почали грати в іноземних клубах. Деякi футбольнi керiвники виступають за те, щоб не оприлюднювати заробітки провідних футболістів України, аби не дратувати народ. І справді, легко роздратуватися чи роздратувати когось, запитавши, з яких коштів купують собі джипи та мерседеси футболісти, які грають на напівпорожніх стадіонах.

Як правило, розмови про встановлення справедливості ми чуємо від тих футболістів, яких тимчасово чи назавжди відлучено від щедрих зарплат «чорним налом». Як і всі ми, футболісти мовчать, поки їм добре. А коли погано, захистити колишнього кумира практично нема кому. Не говорячи вже про звичайних гравців, які по десять- п’ятнадцять років поспіль без зайвого галасу «захищають честь» різних команд від колгоспної до вищолігової. Повертаючись до Гиті-Петринського, якого упіймали на звичайній підставці, тобто виступу під чужим прізвищем, давайте згадаємо, що подібні приклади відомі кожному, хто хоч трохи грав у футбол навіть на найнижчому рівні. Хіба не були колись підставками наші «військовослужбовці» та «інженери», які виступали у п’ятдесяті — сімдесяті роки на Олімпійських іграх як «любителі»? Хіба не є підставками нинішні наші команди, які виступають на Універсіадах під виглядом «студентів»? Той, хто хоч раз сам порушив спортивні закони, може не сподіватися на всенародне співчуття в разі травми чи конфлікту з тренерами.

Разом iз тим спортивний професіоналізм вже існує у нас, дарма, що у потворній і нецивілізованій формі. Непотворним і цивілізованим наш професіоналізм стане тоді ж, коли таким стане і сам наш спорт. Добре було б, аби ці процеси відбувалися одночасно. Щоб уже сьогодні футболіст, який підписує контракт із «крутим» президентом клубу, не боявся і не соромився проконсультуватися з юристом, щоб привести цей контракт у повну відповідність до чинних законів. Після чого залишиться зовсім небагато — не порушувати ці закони. Так роблять у країнах Євросоюзу, куди нас із нашими контрактами і законами ще довго не прийматимуть, як би не протестував наш кращий футболіст Шевченко. Треба ж так — пограв рік в Італії і побачив утиски і несправедливість по відношенню до футболістів з офіційними зарплатами по сто тисяч доларів на місяць. А у нас грав — нічого не бачив. Та є ще у нас такі футболісти як Гитя-Петринський, яких ніхто і ніколи до Італії не запросить, а тому свої права вони відстоюватимуть тут і відповідатимуть за порушення наших, самих справедливих, законів також тут.