Чим більше Джо Кокер «розкочегарював» себе і київську публіку — тим вище він закочував рукави чорної сорочки

З азвичай виконавці на сцені з’являються ефектно. Виникають у світлі софітів і юпітерів. Кокер вийшов, коли на сцені ще було темно. Його чорний силует вислизнув з-за куліс і одразу ж викликав залп овацій. Ніяких штучних засобів (на зразок феєрверків, спеціальних позолочених труб, з яких треба шльопнутися у центр сцени чи просто запаморочливих костюмів) для великих артистів не треба. Ймовірно, навпаки, все вищеперелічене може тільки відволікати від голосу й обличчя співака. Саме тому Джо традиційно вийшов у чорному.

Джо Кокер взяв одразу ж високий пресинговий темп. Почав він iз речей зі свого останнього альбому «No Ordinary World». І хоча виконання було блискучим, все-таки для його справжніх шанувальників, які знають напам’ять інтонації усіх творів (до яких належу і я) було помітно, що він не видає сто відсотків своїх голосових можливостей. Його голос трішки підсів. Мабуть, позначилася «витраченість» артиста, оскільки його світовий тур закінчується...

Однак чим більше «заводив» він себе і київську публіку, чим вище закочував рукава своєї чорної сорочки — тим більше це відчуття зникало. Немов кочегар, він все більше підкидав душевного вугілля до емоційної топки залу. У цьому йому чудово допомагали висококласні музиканти. Особливо це стосується саксофоніста і клавішника.

Багато хто спочатку не міг розібратися — жінка за роялем чи чоловік. І тільки, коли крізь гриву довгого волосся проступило міцне, мускулисте плече, стало ясно — мужик.

Божевільні, легкі, дивовижні сольні імпровізації музикантів, що клубочились, триваючи іноді по п’ять хвилин — доводили зал до екстазного стану. А коли дробовий розсипчастий ритм рояля зливався з жалібними пищанням саксофона, та до них під аплодисменти приєднувався фантастичний голос Кокера — емоції на сцені і в залі потрапляли в резонанс. Що і є найвищою метою будь-якого мистецтва.

Однак, повторюю, Джо трохи недотягував свої суперхіти, які вимагають надривного духовного напруження, на зразок «Summer In Тhe City». Зате несподівано його більш попсові і менш відомі композиції, які в альбомах були прохідними, на концерті вийшли більш проникливими і чарівливими. Вони стали сильнішими за рахунок артистизму. Уміння заспівати, коли це треба тихо. Але сердечно. (Чим iз роками стала вирізнятися Алла Пугачова, по суті повторюючи один зi своїх найперших досвідів — роботу з Мікаелом Тарівердієвим у фільмі «Іронія долі або З легким паром»).

Але ця якість традиційно потужно прозвучала і в класичній для Джо баладі «You Are So Beautiful». Чутливі дами в залі заплакали.

Чуйному сприйняттю публіки сприяли і характерні для артиста рухи рук — його славнозвісний «танець пальців». Він жестами ніби повторював кожну заспівану ноту. І незважаючи на певну втому співака — емоційне «зчеплення» із залом відбулося. Шквальні аплодисменти супроводили його від першого моменту виступу до останнього (іноді, вони виникали не тільки на початку чи в кінці пісень, але й у середині композицій, коли Джо торкав серця і без того розчуленої публіки особливо щемливою інтонацією).

Кокер себе не шкодував. Наостанок він заспівав кілька динамічних рок-н-ролів. Він навіть «по рок-н-рольному» загонисто стрибав у фіналі кожної пісні. Тобто ФІЗИЧНО Джо викладався повністю. Але він так і не виконав свій легендарний, повний гіркоти, великий блюз «Night Calls». Ймовірно, на ТАКУ річ йому просто б зараз не вистачило ДУШЕВНИХ сил.

Пішовши о чверть на десяту за куліси, Джо Кокер більше не з’явився. І хоча публіка несамовито аплодувала стоячи, він на біс не вийшов. Щоб дати зрозуміти народу даремність його домагань, організатори увімкнули світло в залі. Глядачі розбіглися, як таргани. Це порівняння доречне, оскільки почуття жалю не зникало — дуже хотілося ще покуштувати це музичне блюдо. Організм не наситився! Кокер професійно і здорово відпрацював майже дві години, але зголоднілій за шедеврами київській публіці цього було явно недостатньо.

Те, що Джо не виконав деякі свої коронні речі, які вимагають душевного «згорання» (на концерті з такого роду композицій, на повну котушку прозвучало «My Fathers Son»), продемонструвало — богом бути важко. Особливо, якщо ти людина. І цим він став навіть якось по-людському ближчим і ріднішим.

Сидячи з друзями у кафе, я спостерігав (знову, не без жалю) як ближче до ночі з Палацу «Україна» важко виповз зелений трейлер iз концертним обладнанням і вирушив радувати кокерівською творчістю інші країни і континенти.

Однак магнетичний заряд Джо наздогнав мене і під ранок. Тільки-но я відкрив очі, у мене в голові одразу ж зазвучали прекрасні мелодії і повний чоловік у чорному продовжував розмахувати руками, диригуючи моєю душею...