Чим лев відрізняється від ведмедя

КОВБОЙ У ПУСТЕЛІ

— Ви не забули мови, які вивчали в інституті?

— Доводиться практикуватися. Сусіди — ізраїльська компанія. Та й арабську тему не дають забути. Ось запросили у прямий ефір «Інтеру» як фахівця із Близького Сходу. Довелося там порозумничати, порозповідати, у чому помиляється ковбой Буш.

— І в чому він помиляється?

— Дуже багато поставлено на кін у цьому випадку. Так, справді, не можна заперечувати, що Саддам Хусейн становить загрозу регіональній безпеці. Так, були прецеденти використання зброї масового знищення проти своїх громадян, були загарбницькі наміри щодо Кувейту, співпраця з терористичними організаціями, у тому числі фінансова допомога сім’ям загиблих палестинських камікадзе. Це доведене. З цим борються американці, але недостатньо далекоглядно. Сьогодні ми говоримо про асиметричні — нетрадиційні — загрози, які існують. Раніше це було протистояння двох держав, сьогодні це — міжнародний тероризм. Але підоснова цього, насамперед, — ущемлений психологічно й економічно арабський народ, взяти тих самих палестинців, які живуть без можливості реалізувати своє право на створення власної держави. Ущемлене національне почуття арабських народів потрібно якось згладжувати і знаходити мирний вихід із цієї ситуації. Щорічно американці витрачають на своє озброєння 300 мільярдів доларів. А якби раз на рік із цих коштів узяти хоч би 100 мільярдів і наситити весь ринок незатребуваної робочої сили в арабських країнах... Нехай собі будують дороги — вони б уже забули про терористичні атаки. Я сотні разів бував на окупованих арабських територіях і бачив, як там живуть. Місцевим жителям нічого робити, вони цілими днями ходять на демонстрації і, як хлисти, доводять себе до такого стану, що готові кидатися на ізраїльтян, обв’язані вибухівкою. А якби американці були зацікавлені в покращанні економічних умов життя палестинців й існували б атрибути країни, які б допомагали палестинцям психологічно почуватися більш комфортно, то не було б усіх цих терористичних акцій.

— Ви в Іраку були?

— Ні, але деякі з моїх однокурсників до останнього часу працювали там, і я уявляю, що відбувається. Крім того, можна екстраполювати на цю ситуацію те, що я бачив у Лівії, Сирії, Алжирі, Лівані.

— А наскільки загадковий арабський менталітет?

— Є класичний приклад. Араби часто кажуть: «Приємна зустріч схожа на воду, яка омиває твою печінку». Чому саме печінку? Тому що традиційно в уявленні арабів центральним органом було не серце, як у європейців, а печінка, яка в тому кліматі та зважаючи на жирну їжу більше схильна до захворювань. Ми говоримо, що всі приємні емоції пов’язані з відчуттям тепла, а тепло в тих краях у надлишку, тому для арабів приємні емоції асоціюються з холодом. Тому тоді, коли у нас кажуть «у мене потепліло на серці», у них говорять «у мене похолоділо на печінці». У характері кожного народу є свої особливості, але це не означає, що має бути стіна нерозуміння. Ми також не можемо вважатися європейським народом. Просто є національні особливості, їх слід вивчати.

— І ламати стереотипи?

— Так. Один стародавній єврейський філософ сказав: «Стіни, які ми зводимо між собою на землі, не доходять до небес». Із власного досвіду вивчення різних культур, релігій можу сказати, що всі ці особливості досить умовні. Вони заважають знаходити взаєморозуміння, підніматися над дрібницями. Люблю цитувати Руставелі: «Усе, що б не руйнували ненависть і війна, відновлює любов». Що заважає американцям упокорити своє почуття переваги, почуття самодостатності? Америка — це казан, у якому переплавилося багато цивілізацій, але це не повинне заважати їм чути інші народи і знаходити з ними взаєморозуміння. Днями Бі-Бі-Сі показували американського генерала — ліванця за походженням. І його приклад якраз і був однією із вдалих знахідок американської адміністрації. У США мешкають мільйони людей арабського походження. Їх можна використати як міст для знаходження взаєморозуміння. Я не хочу сказати, що вони в пропагандистському плані ведуть абсолютно неправильну політику, проте слід враховувати те, що відбувається сьогодні. За ці кілька тижнів американці втратили кредит довіри у світі. Якщо ще два місяці тому 70% європейців довіряли США, сьогодні — 35%. І якщо це показники в Європі, то що ж сталося на Близькому Сході? Там і так існували сильні антиамериканські настрої, отже, вони ще більше посилилися. І, таким чином, з’явилося ще більше підстав для появи камікадзе. Це зачароване коло. Я не хочу сказати, що Саддама Хусейна не потрібно було прибирати. Так, потрібно було. Але, можливо, маючи 300 мільярдів доларів на озброєння, слід було знайти більш ефективний спосіб впливу, ніж бомбардування міст?

УСПІХ І РОЗРАХУНОК

— Наприкінці 80-х ще діяли уявлення радянського часу про успіх у житті. Ваша кар’єра складалася згідно з тими канонами. І потім ви раптом відмовляєтеся від цього, йдете з державної служби до приватного бізнесу. Як ви оцінювали свій крок тоді і як сьогодні оцінюєте?

— Для мене це було цілком природним. Мій принцип — усе спробувати і притримуватися кращого. Чому я колись вибрав професію військового перекладача? В умовах радянського тоталітарного устрою вона дозволяла вже у 18 років опинитися за кордоном. Були ще й особисті мотиви. Тоді у мене була дівчина з Москви, а її бабуся була випускницею цього інституту. Цей вуз тоді вважався найсильнішою школою сходознавства. Навіть західні фахівці визнавали, що перекладачі з Військового інституту іноземних мов — найкращі. У наших викладачів був улюблений вислів: студент — це не посудина, яку потрібно наповнити, а це факел, який потрібно запалити. І пробудити інтерес до професії вони намагалися власним прикладом. Мені нині не вистачає того спілкування, яке тоді було в інституті. Можливо, став більш вимогливим.

А що стосується переходу до бізнесу, то коли я тільки почав працювати в Ізраїлі, мене здивувало, наскільки змінюються люди, потрапивши туди: вони переналаштовуються на комерційний лад, і починаються «танці навколо золотого тільця», як я їх тоді дещо зарозуміло назвав. Але коли я повернувся до України, я відчув, як цього тут не вистачає. Там люди заражалися духом підприємництва, були зацікавлені у розвитку власних бізнес-проектів. Коли я повернувся сюди в 1996 році, то застав тут болото, застиглість. Ще в Ізраїлі я познайомився з Михайлом Бродським. Він відрізнявся від усіх тих бізнесменів, які тоді приїжджали до Ізраїлю переважно для того, щоб вигідно розмістити гроші, зароблені тут. Він дивився навколо і говорив: «А ось це я зроблю у себе в Україні». У нашому представництві в Ізраїлі я працював консулом, і моя робота полягала в допомозі громадянам рідної держави (а це, на хвилиночку, — півмільйона наших співвітчизників), які опинилися у складній ситуації. Там я почувався на місці. Але після цього повернутися сюди і ходити на протокольні заходи МЗС, які у більшості випадків нічого країні не давали, для мене було неприємно. І тому я із задоволенням почав займатися медіа-проектами, які тоді були в рамках банку «Денді» (газета та радіостанція «Киевские ведомости»). І ця зміна долі була природною для мене.

«СВІЙ» ФОРМАТ

— Ви людина, яка готова змінюватися. Але в якому становищі опинилися ваші слухачі, коли радіо «Киевские Ведомости» перетворилося на «Доросле радіо «Шансон»?

— Це також був абсолютно логічний перехід, зважаючи на формат моїх програм. Ми сьогодні знаходимося на «Діва-продакшн» — це творча лабораторія, тут ми робимо програми: «Ведомости по-киевски», «Теленостальгию», «Синего воробья» і багато інших. Ми їх продаємо, розміщуючи на 25 радіостанціях всієї України, натомість отримуючи рекламний час, який продаємо. Так ось, коли ми перейшли у новий формат, то всі персонажі «Розиграшів» вписалися у нього. Раніше музичний формат нашого радіо становив таку собі гримучу суміш Брітні Спірс, Алли Пугачової і Володимира Висоцького. Для співробітників радіо це, можливо, і краще, тому що більш різноманітно. Але з погляду сьогоднішнього розвитку радійного бізнесу, це — нонсенс. Не можна погнатися за всією аудиторією. Наше завдання — створити ефект високого очікування. Глядач точно повинен знати: те, на що він очікує, він отримає.

А наші програми, оскільки вони розважальні, легко вписалися у новий формат. Вони краще поєднуються з шансоном, ніж та сама Брітні Спірс і один із моїх героїв — професор Хохмадуров. Допускаю, що молодіжній аудиторії наш гумор не зовсім підходить. Хоч у нас є «Синий воробей» — ніби український варіант Масяні. Ми тут намагаємося створити програми для абсолютно всіх форматів, але насправді це програми для дорослої аудиторії. Тобто аудиторії радіо «Шансон».

Про мене важко сказати, що я дуже захоплений шансоном. Вважаю найкращою музикою тишу. У крайньому випадку, можу слухати музику в машині. Мене як професійного перекладача завжди цікавили новини, переважно слухаю Всесвітню службу Бі-Бі-Сі.

— А ваші багаторічні розіграші по телефону вам не набридли? Може, пробували перейти в інший формат, на телебачення, наприклад.

— Почнемо з кінця. На телебаченні на сьогоднішній день ситуація несприятлива для творчості взагалі. У нас десять загальнонаціональних телеканалів, а ринок телереклами — 100 мільйонів доларів. Для нормального існування телеканала, скажімо, у Польщі, не кажучи вже про Німеччину, Францію, потрібен мільярд доларів. А у нас виходить — по десять мільйонів доларів у середньому. Як можна за ці гроші створити телесеріали, шоу, кореспондентську мережу по всьому світу? У Берлусконі на його каналі бюджет шоу, яке виходить у прайм-тайм у п’ятницю, — це половина річного бюджету одного нашого каналу. Тим більше, як конкурувати із Росією, де на п’яти національних каналах крутяться два мільярди, тобто по 400 мільйонів доларів на кожного. Це однаково, як на «Запорожці» погнатися за «Феррарі». На сьогодні жоден український канал не може «підняти» нормальну розважальну програму. Я, за великим рахунком, недешево оцінюю свої радійні програми, вони, тьху-тьху-тьху, добре продаються. Сьогодні ті самі спонсорські пакети, які я можу отримати на радіо, не дорівнюють тим пакетам, які потенційно могли б бути у мене на телебаченні. У нас тут маленька студія, яка дозволяє створювати десять гумористичних програм щодня. Такі програми у світі існують десятки років. Головні умови їхнього успіху — нові персонажі та нові ідеї. Сьогодні у нас було два дзвінки — до Луганська і Дніпропетровська. У регіонах ще не звикли до розіграшів, «ведуться» на них. А у Києві в тій віковій категорії, на яку ми працюємо, практично кожен другий може «розкусити» розіграш.

Завжди важливо знайти больову точку людини. Знайти того, хто є для неї безумовним авторитетом. Так, наприклад, вдалося розіграти керівника одного рекламного агентства, використавши її пієтет перед міністром культури. Минулого тижня мене попросили розіграти головного рабина СНД. Щоб бути переконливим, довелося послатися на одного не зовсім традиційного рабина. (Дмитро змінює голос і починає говорити з характерним акцентом.) «Ты знаешь, я с женщинами раньше не церемонился, ну, значит, — не бракосочетался. Ну, теперь пришло время. Мне нужно бы завтра какую-то девочку. Я знаю, что у вас много девушек ходит в синагогу. Кстати, у вас еврейская синагога? Я тоже не случайный человек. Я из Бердичева. У меня дедушка был незаконнорожденным сыном бердичевского ребе.»

— І він повірив?

— Так.

ШОТЛАНДЦІ ТА ГАБРОВЦІ, ЧУКЧІ ТА МОЛДАВАНИ

— Вважається, що усмішка — «приналежність» західної цивілізації. Радянських людей на Заході раніше сприймали як похмурих людей у сірому. Як, на вашу думку, щось змінилося відтоді?

— Відоме арабське прислів’я свідчить: «Усміхнися світу — і світ усміхнеться тобі». Горін подарував мені афоризм: не сміятися у житті — точно так само неприродно, як сміятися на похороні. Мені здається, що минуло ще дуже мало часу, щоб щось змінити. Але якщо порівняти з Москвою, то у Києві люди легше йдуть на контакт, вони більше усміхаються. Тут місто тепліше, ніж там. Нам гріх скаржитися — ми не затиснуті, недаремно гумористи люблять київську аудиторію.

— А чи є якісь особливості національного гумору?

— Традиційно для англійців об’єктом для жартів є шотландці, у німців — шваби, у Радянському Союзі були чукчі. У болгар — габровці. Я писав дисертацію з паремії. Паремія — афоризм, що має вигляд закінченого речення, яке легко вкладається у свідомості. Не обов’язково це народні прислів’я і приказки, це й фрази. На зразок «партія — розум, честь і совість нашої епохи». Як стверджують психологи, людська пам’ять здатна втримати від 500 до 800 висловів, загальних для того соціуму, в якому живе людина. Я брав найбільш уживані слова в прислів’ях і приказках арабських народів і російського й українського. Там це були лев, осел і вовк, а тут ведмідь, вовк і заєць. Тобто реалії різні, але моделі, за якими творяться ці логічні формули, однакові. Тобто жарти можуть бути переінакшені з чукчів на молдаван або на нашого Василя, «який за копійку вб’є». Наприклад, зіткнулися в центрі Лондона два таксі, загинуло 18 шотландців. Так сміються над шотландською скупістю. І це можна переінакшити на нашу ситуацію. Або взяти, наприклад, «підручник із математики, випущений у Західній Україні: стоїть смерека, на смереці вісім москалів, під смерекою десять гуцулів. Чи не гарно жити у нашій Україні?» «Пріїзжає Путін до Львова. На пероні вишикувалися націоналісти з транспарантами «Геть москалів!», «Ганьба!», «Смерть московським катам». А він дивиться на плакати і говорить: «И дались им московськие коты...»

— Чи не заважає ваша творча робота вашій діяльності як керівника?

— Я навмисно відійшов від керівної посади. Номінально — президент «Дорослого радіо «Шансон». Я підписую якісь документи, проводжу засідання, але адмініструванням, щоденним керівництвом я не займаюся. Для цього є генеральний директор. А я займаюся творчістю. Так сталося, що з 18 років я весь час був керівником. У інституті — секретар комсомольської організації, потім — партійної, після того — старший перекладач, консул, віце-президент «Денді», потім — президент радіо. Для мене оптимальна кількість співробітників — п’ять-шість чоловік. Більша кількість підлеглих мене пригнічує. Чим більшою кількістю людей я повинен керувати, тим менше я можу займатися тим, що мені подобається.

— А те, що ви займаєтеся професійним розігруванням, не заважає вам у встановленні ділових контактів?

— Сповідую принцип Бернарда Шоу: «Ставитися до життя дуже серйозно — це перша ознака психічного розладу».

— Когось зі своїх партнерів вдалося розіграти?

— Звичайно, раз у раз. Те, що спрацьовує: це коли ми телефонуємо дилерам наших партнерів, вітаємо зі святами, тим самим привносимо у їхні контакти більш неформальний характер. Потім вони ці касети розповсюджують зі своїм логотипом як рекламну продукцію. У своїх розіграшах я сміюся не над людьми, яких я розігрував, а над своїми персонажами. Тому вони необразливі.

— Ваше професійне свято?

— 14 лютого та 1 квітня.

— Як відзначаєте?

— За традицією — «мы пьем и этим разрушаем печень, кричат нам доктора в глухие уши, но печень мы при случае подлечим, а трезвость иссушает наши души».

— Якщо це все закінчується зруйнованою печінкою, то, може, ми не вміємо веселитися?

— Ну-ну. До мене нещодавно приїхали друзі з-за кордону. Так вони відразу побігли за відеокамерою і почали знімати наше застілля, примовляючи: «Ми так за цим усім скучили!». Там люди у гостях поводяться манірно: прийшли, налили по 50 грамів, посиділи і розійшлися. Наше застілля цікавіше, ніж застілля європейських країн.

— Ваш рецепт веселощів — це хороший тамада і багатий стіл?

— І красиві дівчата.