Даєш хабара!

Якби нас послухали й ухвалили лише один-єдиний правильний закон, то чхати б Україна хотіла на якийсь російський Газпром, а Кеперу ми могли б самі давати безвідсоткові кредити. Але не хоче наша Верховна Рада приймати цей закон! Ось хронологія наших поневірянь.

Вперше ми подали свій проект першому товаришеві на Україні Івашку. Але він раптом захотів стати першим товаришем Союзу, і в поспіху поїхав до Москви разом із нашим проектом. Там незабаром, у серпні, стався переполох — куди після нього подівся т. Івашко з нашим проектом — ми не знаємо. Але ми не зневірилися й навіть не засмутилися — ми були оптимістами. Тоді всі були оптимістами. Ми звернулися до наступного Голови — Леоніда Макаровича. Він відчайдушно відбивався від нашої пропозиції і, подавшись у перші Президенти, відпасував нас до І.Плюща. Як викручувався й відбрикувався від нас Іван Степанович — це треба було бачити, і справи до голосування за наш закон, так і не довів. Навіть у порядок денний жодного разу не включив. Сан Санич наші пропозиції заморозив на пнi. Пам’ятна ніч прийняття Конституції стала для наших прихильників другою Варфоломіївською.

Ми до неї готувалися довго й ретельно. У той пам’ятний день наші люди проникали в приміщення Верховної Ради всіма можливими способами. Під виглядом журналістів і охоронників, помічників депутатів і обслуговуючого персоналу. На карту було поставлено долю України! Наша мета була високою й безкорисливою — включити положення нашого закону окремим пунктом до Конституції у вигляді додаткових прав громадянина. Обробка несвідомих депутатів була тотальною й ретельно спланованою. Усіма видами впливу ми обробляли їх у фракціях і персонально кожного окремо. Робота проводилася в кабінетах і кулуарах, на сходах і під ними, в буфетах і навіть у туалетах.

Історичний момент настав в 0 годин 13 хвилин, тобто після півночі (О! Це число — 13). Для прийняття ухвали при голосуванні нам забракло одного- єдиного голосу. Найбільш драматичне полягало в тому, що цей голос не зміг вчасно віддати основоположник і натхненник нашої справи незабутній Сидір Сидорович, царство йому небесне. За півгодини до голосування бідне його серце не витримало й з інсультом його забрала швидка. Невдача нашої справи при голосуванні підвела риску під цією найсвітлішою особистістю.

Особливі надії ми покладали на Олександра Миколайовича. Де там! Дострокове винесення його тіла з-за трибуни президії завдало відчутного удару в моноліті нашого руху. Але черговий сплеск надій вiдродився у нас з новим пришестям Івана Степановича. Цього разу ми його притиснемо і він не відкрутиться.

Що, що? Про який закон я веду мову? О, Боже ж ти мій звичайно, про Закон на офіційне право давати та отримувати хабара!

Хто не знає хрестоматійного вислову — «Мистецтво давати хабара належить народові!» Отже, справа ця всенародна. Хто з вас не давав (або не брав) хабара? Хто не стикався з масою непорозумінь, не впадав у піковий стан при здійсненні цієї обов’язкової процедури при розв’язанні того або іншого питання? Хто з вас не спалював мільярди своїх невiдновлюваних нервових клітин при визначенні відповідності безмежності своєї вдячності з межами розумного? Кому потрібні мільйоноразові едісонівські потуги при визначенні методу й форми передачі хабара? Але все це дрібниці. Головне ось у чому. Щосекунди, щохвилини, кожного дня, з кишені в кишеню, з портфеля в портфель передаються, перетікають, перекочовують суми, сумірні з держбюджетом, але такі, що йдуть повз бюджет. Адже з хабарів той, хто їх отримує, не платить податків! Ми всі знаємо, що хабарництво таке ж реальне, як місяць на небі. З ним навіть ніхто не бореться, бо справа ця безглузда й некорисна. Поодинокі випадки розкриття давання хабара можна віднести на рахунок недбалості або нещасного випадку. А навіщо взагалі боротися? Треба просто це узаконити.

Побачите, як усе буде добре. Прийшли ви до потрібного кабінету. На його дверях висить інструкція про розмір і порядок передачі вашого хабара. Отримали ви свій підпис і гордо, не ховаючись вручаєте столоначальникові необхідну суму — навіть без конверта. Він при вас її перерахував — ви розписалися у відповідній відомості. Взаємне рукостискання, люб’язні усмішки — всі задоволені. У вас є підпис. Чиновник отримав належну йому винагороду. З неї він заплатить відповідний податок. І потечуть до держбюджету не струмочки, але повновартiсні фінансові ріки. А який удар буде по корупції? Невигідно буде чиновникам затримувати зарплатню і пенсії або робити їх мізерними. Чим більше буде грошей у народу, тим більше можна буде брати на «лапу».

Прийшов час покласти край цьому свавіллю, і наш народ монолітним натовпом повинен вступити в правове поле. Якщо парламентська більшість і на цей раз не почує наших криків, то ми змушені будемо спровокувати черговий референдум. Нехай народ скаже своє вагоме слово.

Від імені Всеукраїнської
Народної Спілки хабародавців
підписав М. БЕСХМЕЛЬНИЦИН