Діалог по-індонезійськи
Київ і Джакарта зустрілися на вечорі дружби
Співробітники посольства — індонезійці та українці — створили свій ансамбль «Анклунг» (таку назву має традиційний індонезійський музичний інструмент з бамбука). Їхня ініціатива не має нічого спільного з «рознарядкою центру», це — щире бажання краще знати культуру одне одного, поділитися здобутками своїх народних традицій. А хореографії співробітників посольства навчає професійний танцюрист — пан Абділла. Індонезійські танці — справді наука, адже танцювальних шкіл у цій країні — понад сто. Гості вечора також мали змогу пересвідчитися, що для того, аби танцювати так, як сам пан Абділла, необхідно мати серйозну фізичну підготовку. І, звичайно ж, — особливе почуття краси ритму й руху. Недарма танець здавна став одним із засобів виразності традиційного індонезійського театру, зокрема, театру масок ваянг-топенг, який уперше згадано в яванських хроніках IX століття.
На вечорі виступали учасники ансамблю «Анклунг» і дитячого ансамблю «Пролісок», діти співробітників посольства Індонезії, студенти Київського міжнародного університету та Київського педагогічного коледжу. Справжнім сюрпризом стала пісня «Карі очі, чорні брови», яку виконали дружина першого секретаря посольства Генрі Самосіра пані Хені Гесіна і співробітник посольства Прабово Хімаван. На гітарі акомпанував особисто Надзвичайний та Повноважний Посол Індонезії в Україні Ремі Р. Сіахаан. Ось так індонезійці розуміють популярне нині поняття «народна дипломатія».
«Близька серцю Індонезія» — таку назву обрали для вечора його організатори. Ця далека від нас країна дійсно здається дуже близькою. Напевно, тому, що власне серце держави, яка розташована на понад 17 тисячах островів і населена майже 150 народами, б’ється в єдиному ритмі. Толерантність — головний секрет індонезійців, багатовіковий шлях до якого був нелегким. Секрет, необхідний всім народам без винятку.
