Дню гончаря — статус національного

«Ви щаслива людина, бо вже в Опішному» написано крейдою на дерев’яній дошці при вході у Національний музей-заповідник українського гончарства в полтавському селищі. Відтак відразу відчуваєш себе своїм на І тижні національного гончарного здвиження в Опішні «Здвиг-2009», який проходив тут з 29 червня по 5 липня. «День» потрапив сюди, коли свято було у самому розпалі: уже кілька днів у селищі проводилися наукові симпозіуми про роль та вклад Опішні у світову керамологію. У музеї-заповіднику тривала виставка «Керампік в Опішному», де зібрані найкращі роботи 52 гончарів з різних областей України: двоголовий лев, підсвічники, скелет риби, скульптури богинь, селян та козаків — всього на території музею просто неба виставили 119 глиняних виробів. Також працював ІІІ молодіжний фестиваль, у якому взяли участь 70 гончарів віком від 10 до 21 року з України, Росії, Молдови та Білорусі. Але основним заходом тижня був Національний день гончаря, який відзначали 4 липня.

З ГЛИНОЮ НА «ТИ» МАЙЖЕ ВСІ ОПІШНЯНИ

На цей день були заплановані майстер-класи від провідних гончарів України, виставка-ярмарок глиняних виробів, екскурсії до місцевих музеїв гончарства, творчі змагання між майстрами, а найголовніше — мало вирішитися питання чи отримає це свято статус державного, на що в Опішні чекають уже понад 20 років (вперше День гончаря провели 1989 року). Вирішити це питання пообіцяв міністр культури та туризму Василь Вовкун, який став гостем свята.

— З понеділка я буду ініціювати, щоб День гончаря став державним святом, — зазначив міністр. — Бо ми живемо справді у щасливому часі, коли Опішне відроджується в тих традиціях, які ще передали діди-прадіди, і сидять поруч з нами старійшини гончарного мистецтва, які відомі далеко за межами Полтавщини. Цього року було непросто провести таке велелюдне свято, але як від нього відмовитися, коли Опішні це так потрібно?

Як кажуть самі опішняни, доки буде світити сонце і доки не скінчиться у них глина, вони не полишать цього мистецтва. Чимало надій покладають на молодь, яка переймає знання від своїх дідусів та бабусь. Також у селищі діє Державна спеціалізована художня школа-інтернат «Колегіум мистецтв в Опішні», вихованці якої вже довели, що є достойною заміною майстрам. Принаймні на Дні гончаря їхні майстер-класи були такими ж вмілими та вправними, як і в досвідчених митців. Дівчата теж на «ти» з гончарним кругом і прикрашали готові вироби виробами з глини.

— Це наліпний декор, — каже учениця 9-го класу колегіуму Інна і показує на тарілку, на стінках якої наліплено кілька квіток та листочків. — Спочатку я зробила на гончарному крузі мисочку, тепер з глини розкачую маленькі кульки і ліплю з них елементи декору (Інна розповідає, а її пальці ні на мить не зупиняються, весь час крутять з глини качалочки, пелюстки квіток). — Перш ніж розписати ці елементи фарбами, миску ще треба випалити у печі при температурі тисяча градусів, потім полити глазур’ю, це надає виробам блиску, після цього ще раз випалити миску, і виріб готовий.

— Ти забула ще один момент — про розпис фарбами, — підказує Інні ще одна учениця колегіуму, Софія. — Їх наносять після першого випалювання, роблять це спринцівками, у яких знаходяться фарби з природного матеріалу. Їх ми робимо самі: розводимо білу глину і додаємо сині, жовті, зелені чи інші барвники. Для роботи також потрібна волога губка та клаптик чистої тканини, щоб постійно зволожувати пальці та витирати їх, бо глина не любить сухих і брудних рук, а також стек — дерев’яний тесачок, яким вирізають лінії, проколюють дірочки.

Окремо майстер-класи проводили досвідчені митці. За їхніми словами, найважливіше — навчитися ставити глиняний виріб на центр круга, бо як тільки він зміститься вбік, виріб вийде кривим.

— Спочатку беремо шматок глини, кидаємо на центр круга і починаємо крутити ногами нижній диск, — розповідає гостям свята Наталія Бурині, сидячи за гончарним кругом. — Звужуємо руками глину, а потім витягуємо, формуючи стінки глечика. Коли виріб готовий, його треба зняти з круга. Для цього треба провести між кругом і дном глечика спеціальною ниткою або дротиком.

У пані Наталі це вийшло справно та швидко, бо глечик був невеликого розміру, а от у її колеги-гончаря не все склалося добре —горщик був сантиметрів 30—40 заввишки, тому підняти його з круга було непросто: глина сира і надто важка.

ДЛЯ МАЙСТРІВ ВАЖЛИВЕ СПІЛКУВАННЯ З КОЛЕГАМИ

Подивившись на роботу молодих та досвідчених майстрів, і самому захотілося спробувати себе в ролі гончаря. Якраз поруч з ученицями колегіуму за столами сиділи бабусі-гончарки і вчили робити свищики. Справа ніби нескладна, але так тільки здається на перший погляд. Коли сидиш поряд із Лідією Онашко, яка робить свистунці уже 38 років, відчуваєш себе абсолютно непридатним до гончарства: пальці ніби дерев’яні й зовсім не слухаються, глина швидко пересихає у руках, тріскається і доводиться починати все заново.

— Спочатку відщипуємо від глини шматочок, — каже Лідія Онашко. — Тепер качаємо у долонях качалочку і робимо знизу дірку, пальцем пробиваємо глину всередину. Це треба для повітря, щоб коли дути у свистунець, був звук. Потім ліпимо з іншого боку качалочки вушка. Витягуй глину, не бійся, і руки постійно мочи, — підказує пані Лідія.

Дотримуючись рекомендацій майстрині з горем пополам робиш своєму зайчику вуха, потім хвостик, проколюєш стеком очі, а от дірочку для того, щоб свистіти, майстриня не доручає проколювати нікому. Каже, тут треба уміння та досвід, а один невдалий рух стеком — і вся робота нанівець.

— І останній момент — перевірити свистунець на ділі: набрати в легені повітря і свиснути на все Опішне, — каже майстриня і дме у свистунець: звук вийшов хоч і глухий, але радієш і такому результату. Зроблений власноруч свистунець не порівняти з тими, які робить гончар Микола Пошивайло. Він гончарює вже 49 років, а в Опішні створений музей-садиба Пошивайлів, де зібрані найкращі цієї родини. Є в майстра і свої секрети, як зробити свист мелодійним: він ллє у середину свищика трішки води і тоді звук схожий на спів солов’я. Робить пан Микола з глини усе, що завгодно — тарілки, чашки, глечики, горнятка, копилки... Такі ж вироби продавали і інші майстри, але в того з білої глини, в іншого — червоної, в когось — глазуровані, а в когось — ні.

Ціни на вироби є досить помірними: по 5—10 гривень свистунці, 35—40 гривень глечики та горнятка, 10—20 — глиняні тарелі. А от вироби художника-кераміста Сергія Денисенка з Василькова по кишені не кожному — від 150 до 800 гривень за одну тарілку. Як пояснює гончар, це авторські роботи, які можна побачити в колекціях багатьох музеїв України та світу. А ціна висока, бо використовує дорогі матеріали і на розпис однієї тарілки витрачає мінімум шість годин. Як каже гончар, на цей час він стає аквалангістом і затамовує подих, щоб кожна лінія була насичена, рівна й обов’язково співала. Для самих же учасників тижня національного гончарного здвиження була набагато важливіше спілкування між собою.

— На «Здвиг-2009» ми зібрали всю гончарну еліту України, і мене це втішає, оскільки без таких заходів кожен із майстрів живе по собі. А їм потрібне спілкування, обмін досвідом. Так вони надихають один одного на творчість, їм хочеться робити кращі і кращі вироби. Потім вони їздять один до одного на виставки, заряджаються енергією, без таких зустрічей вони починають деградувати і працювати на замовлення, а це не потребує багато часу та душі, — каже доктор історичних наук, керамолог, етнолог та один з організаторів свята Олесь Пошивайло, син гончаря Миколи Пошивайла. — «Здвиг» означає зібрання, скупчення людей, а здвиження гончарства — це крок для того, щоб зрушити з місця ремесло. Адже найбільші в Україні опішнянські заводи художньої кераміки нині стоять — один припинив роботу у 2003 році, а інший торік викупив бізнесмен усього за 500 тисяч гривень. Нині на заводі займаються перемоткою трансформаторів та іншими справами, не причетними до гончарства, а печі просто розбирають на цеглу і продають за безцінь. В самій Опішні гончарством займається осіб 25 — на вісім тисяч населення це дуже мало.

Наступного року опішняни хочуть повторити тиждень гончарства й переконані, що поки в Опішні живуть гончарі, святу бути.