До і після Шурика

Кожний, хто зустрічав його, ляскав його по плечу, виявляв бажання поправити окуляри, смикнути за вухо та кричав: «Шурик!» Спочатку його це дуже дратувало, потім перестав звертати увагу, а під кінець життя усміхався у відповідь і дякував за пам’ять. Очкарик Шурик, якому було невідомо, що таке нудьга, затьмарив свого творця, Олександра Дем’яненка, а потім і пережив його, повідомляє gzt.ru. Дем’яненко був небагатослівним, навіть мовчазним. Про себе розповідав неохоче. Про багато які вчинки артиста та факти його біографії стало відомо лише нещодавно. Він не любив публічності й зовсім не був схожим на батька — режисера та педагога, людини дуже відомої й шанованої в Єкатеринбурзі. Сергій Петрович Дем’яненко до кінця свого життя мав славу кращого у місті масовика-витівника. Він напрочуд легко міг організувати шоу з будь- якою кількістю людей — від десяти осіб до цілої площі, й під його керівництвом усі співали, танцювали, читали вірші. Про його незвичайний талант знав кінорежисер Гліб Панфілов, який запросив Дем’яненка-старшого знятися в епізоді картини «Початок». Персонаж виходив на сцену та представляв знімальну групу фільму про Жанну д’Арк.

Олександр Сергійович Дем’яненко у гарному сенсі слова заздрив енергії батька, його фантастичному відчуттю радості життя. Але успадкував лише безмежну любов до театру. І в 16 років з’явився перед комісією Школи-студії МХАТ, яка приїхала за молодими талантами на Урал. Олександр Дем’яненко так розхвилювався, що не склав іспиту. Рік провчився у Свердловському юридичному інституті й рвонув до Москви. Але не один, а із цілим десантом драмгуртківців, серед яких був Альберт Філозов та Юрій Гребенщиков.

Додому полетіла телеграма: «Перемога! Мене прийнято до ДІТМ і Щукинського. Залишаюся у ДІТМ». Студентом Олександр Дем’яненко був не найкращим. Навчався добре, але багато прогулював. На першому курсі постійно їздив додому, до батька. Посеред занять міг підняти руку: «Можна вийти?» — і від’їздив до Свердловська. Але Дем’яненку все прощалося за його талант. «Сашко, приходь хоч би на майстерність», — прохав професор Йосип Раєвський.

На третьому курсі Олександр Дем’яненко почав багато зніматися. Його помітили у першій же ролі — сором’язливого героя революції Міті у фільмі «Вітер». На кілька років за молодим актором закріпилося амплуа інтелігента, який здійснює подвиг. Нелегкий шлях пізнання життя, людей, самого себе став лейтмотивом багатьох картин, у яких він знімався, в тому числі й найкращих — «Мир тому, хто входить» і «Кар’єра Діми Горіна».

На початку 1960-х років Олександр Дем’яненко став одним із найулюбленіших акторів вітчизняного кіно. Про нього писали газети й журнали, в кіосках продавалися його фотографії, Дем’яненко не встигав знятися в одному фільмі, як його уже чекали на зйомках іншого. Актору вдалося подолати стереотипи, й тема становлення особистості у скрутних умовах виявилася пройденим етапом. Він почав активно зніматися в комедіях.

Коли актора відвідав Леонід Гайдай зі сценарієм «Операции «Ы» и других приключений Шурика», він одразу зрозумів: фільм приречений на успіх. Нічого подібного в радянському кіно ще не було. Але яким саме буде цей успіх, не знали ані Дем’яненко, ані сам Гайдай — узагалі ніхто. Комедія стала однією з найкасовіших в історії нашого кінематографа й побила всі рекорди 1965 року. Шурика назвали новим типом сучасного героя, це ім’я стало прозивним. Перед глядачами з’явилося уособлення всіх тих особливостей, які прийнято було ставити у провину інтелігенції. І Шурику аплодували, як колись Чарлі Чапліну. Його людяність та неідеологічність стали викликом, спробою протистояти часу функціонерів.

І тут у житті Олександра Дем’яненка почався новий період. Він раптом випав із обойми акторів, які знімаються. Не те, щоб випав зовсім, але головних ролей йому більше ніхто не пропонував. Як це нерідко траплялося в радянському кіно, режисери злякалися упізнаності. А раптом усі бачать у ньому лише Шуріка? А раптом фільм сприймуть як комедію? А раптом він уже заштампувався й нічого не зможе зіграти? Виникла жахлива пауза. Телефон мовчав, тиша зводила з розуму. Допомогли друзі, стали кликати на епізоди. На межі 1960-1970-х років Олександр Дем’яненко зіграв три прекрасні ролі: прикажчика Іллі Сохатих в «Угрюм-ріці», Уткіна в мелодрамі «Мій добрий татусь» і Тимофєєва в комедії «Іван Васильович змінює професію». З яких причин Гайдай знову запросив на знімальний майданчик Дем’яненка, тепер невідомо. Леонід Гайдай був глибоко порядною людиною та режисером. Може, він відчув себе певною мірою винним у тому, що після успіху «Пригод Шуріка» актор опинився безробітнім. А може, таким чином режисер вирішив поставити точку в епопеї з Шуріком і довести його історію до логічного завершення: колишній студент став інженером і винайшов машину часу.

Другою віддушиною для актора став дубляж. Голосом Дем’яненка заговорили Жан-Поль Бельмондо, Омар Шаріф, Уго Тоньяцці, Джон Війт, Роберт Де Ніро. А Донатаса Баніоніса він озвучував ледве чи не у всіх російських фільмах. Говорять, литовський актор одного разу навіть написав папір із проханням, щоб його завжди дублював Олександр Дем’яненко.

Він ніколи нічого не просив. Коли пропонували — відмовлявся. Якщо виникала необхідність звернутися до автомеханіків, лікарів або м’ясників, він міг наївно попросити друга: «Познайом мене з ним, а то мені ніяково до нього звертатися зі сторони». Неначе в Петербурзі була людина, яка не знала б Олександра Дем’яненка.

Настав час, коли актор почав сумувати за театром, за сценою. Його запросили до знаменитого Театру комедії, але незабаром прийшла новий головний режисер Тетяна Казакова, у плани якої артист Дем’яненко не входив. Кілька років він просидів без роботи, а з 1995 року почав грати у «Притулку комедіантів». Подарунком стала роль Креона в «Антігоні» Жана Ануя. Над виставою працювали два роки й випустили якраз до 60-річчя Дем’яненка. Це була прекрасна робота. Актор був у бездоганній формі й королівський одяг носив по-королівському. І мало хто здогадувався, що Олександр Дем’яненко важко хворий, що він переніс операцію на очах, що в нього дуже слабке серце.

Влітку 1999 року стояла небувала спека, дуже схожа на нинішню. У серпні Дем’яненко опинивася в лікарні. За півроку до цього актор перебував у кардіоцентрі на обстеженні. Там йому сказали, що необхідна коронарографія. Він усіляко відтягував цей момент, оскільки більше за все на світі боявся операцій. Тепер уже слід було бити тривогу. Лікарі дзвонили по республіках, шукали фахівців, просили прооперувати улюбленого артиста. Але не встигли.

22 серпня 1999 року Олександр Дем’яненко помер. Удова Людмила Дем’яненко дала десятки інтерв’ю. Вона трималася, хоч було видно, як їй важко і тоскно. Свого чоловіка Людмила Дем’яненко пережила всього лише на чотири роки.