Дороговказ

У столичній пресі та в колі фейсбук-блогерів — невеличкий гвалт. Причина сум’яття — рука. Точніше, долоня. Синього кольору. Заввишки 3 метри. На невеличкому постаменті.

Стоїть вона на початку бульвару Шевченка, напроти Бесарабського ринку, трохи нижче колишнього пам’ятника Леніну, ребром до тротуарів. З обох боків — тильна: якщо дивитися від Бесарабки, то виглядає як ліва, якщо від Леніна — як права. Автор назвав композицію «Середній шлях» (Middle Way).

Автора звати Богдан Раца. Йому 34 роки, він із Румунії. Навчався скульптури в Західному університеті Тімішоари (2003—2006). 2008 року здобув ступінь магістра в галузі скульптури в Бухарестському національному університеті мистецтв, 2012-го — ступінь PhD в Західному університеті Тімішоари.

У ранній період Раца використовував власне тіло в якості моделі. Надалі будував образи на основі людської анатомії. З майже хірургічною точністю відтворюючи руки, ноги, лікті й торси, поєднуючи їх з більш абстрактними елементами, виробив власний оригінальний стиль. Найвідоміші роботи: Punk (2008), Torsso (2008), Lonely (2011), The Cure (2010), Tits (2010), The Pressure (2015).

Ідею Middle Way Раца вперше реалізував 2014 року. З тих пір подібні руки він уже встиг встановити в Ліверпулі, Порто, Лісабоні й Бая-Маре (Румунія). Ті роботи — червоного кольору. В нас же — вельми резонно — зупинилися на синьому. Всі ці скульптури встановлені в рамках проекту Moving monuments («Пам’ятники, що рухаються»).

З інсталяції на бульварі не покепкував хіба що тільки лінивий. Найкращий демотиватор з’явився в Мережі десь у п’ятницю: намальовано так, що рука — це частина якогось підземного колоса, голова якого визирає з-під землі на острові Великодня, а ноги — це Стоунхендж у Великобританії.

ЛОНДОН. РОБОТА КОНЦЕПТУАЛЬНОГО ХУДОЖНИКА ДЕВІДА ШРІГЛІ

А втім, обурення здебільшого патетичне й без тіні гумору: як смів автор спотворити прекрасне древнє місто Київ, як такою гидотою можна псувати нашу високу культуру!

Аргументи про те, що скульптура тимчасова, що Ліверпуль і Лісабон не менш древні й прекрасні, що район інсталяції й так забудований висококультурними — аж повіситись хочеться — радянськими й новими будинками, не діють. Переполох здається особливо кумедним ще й з огляду на те, що буквально в сотні метрів від «Середнього шляху» розташований Центр Пінчука, який виставляв речі набагато радикальніші, й не тільки в своїх стінах, а й у прилеглих кварталах.

Мета в Богдана Раци з цими дивними долонями завжди одна: показати, що місто, де скульптура встановлена, — місце мира й порозуміння. Таке собі мистецьке хіпповство.

Але, як буває з публічними роботами, київський Middle Way дуже швидко наростив власне поле означень. Перше, що, звісно, спадає на думку — це така собі знущальна репліка на шаблонний образ вождя світового комунізму, якого зазвичай зображали якраз з простягнутою вказуючою рукою.

Також синій як визначення прив’язаний до води, тож рука може вважатися одним з символів Дніпра — який завжди поєднував Україну, незважаючи на всі спроби інших держав розділити її. А двобічність — цілком адекватне висловлення щодо єдності України: схід і захід, при всіх «але», дійсно нероздільні.

Одне слово, цілком позитивні інтерпретації.

Ба більше.

Поява «Середнього шляху» й шум довкола нього вчергове актуалізує питання щодо подальшої долі цієї київської локації.

Постамент з-під Леніна вже 4 рази ставав основою для різних арт-проектів. Скульптура Раци просто продовжує цю тенденцію, згідно з якою колись офіційне й нудне місце має стати — та й уже стало — майданчиком для мистецьких експериментів. Аналоги у світі є.

Так, приміром, на одній з найважливіших площ Лондона — Трафальгарській — уже багато років діє проект «Четвертий постамент».

Як відомо, постаменти по кутах Трафальгарської площі споруджено 1841 року. На три постаменти встановили скульптури британських державних діячів (Георг IV, Генрі Хейвлок і Чарльз Джеймс Напір). Четвертий залишався порожнім. З 1998 року постамент надається Королівським товариством опіки мистецтв у користування сучасним скульпторам.

Заснований Товариством проект-конкурс «Четвертий постамент» був очолений дорадчою групою на чолі з письменником сером Джоном Мортімером і мистецтвознавцем Річардом Корком. Перший конкурс викликав ажіотаж: самих лише тем було нараховано 328, а число учасників перевищило вісім тисяч.

1999 року влада Лондона вирішила встановити на Четвертому постаменті скульптуру Христа («Ecce Homo») роботи сучасного художника Марка Воллінгера. Статую 2000-го замінила скульптура Білла Вудро, а її, в свою чергу — арт-об’єкт британської художниці Рейчел Уайтред. Він являв собою... перевернутий зліпок внутрішнього об’єма постаменту, інакше кажучи — пам’ятник постаменту у дзеркальному відображенні, виконаний із прозорого пластику. Відкрив інсталяцію міністр культури Великобританії Кріс Сміт. Він зазначив:

— Це не просто чудовий твір, що відображає собою рух і метушню центрального Лондона, він ще й створює спокій. А це наріжний камінь всього нашого задуму. Незважаючи на те, що жменька скептиків може сказати, нібито твори мистецтва повинні зберігатися в музеях, я вважаю: що чим більше ми будемо нести мистецтво в народ, то краще.

Складно, до речі, уявити собі подібні слова з вуст наших культуртрегерів.

2009 року на постаменті, згідно з задумом скульптора Ентоні Гормлі (до речі, виставлявся в Центрі Пінчука), протягом 100 днів, змінюючи одне одного, стояли живі люди.

2010-го на постаменті була розміщена робота художника нігерійського походження Йінка Шонібаре, що зображала модель англійського військового корабля в пляшці з африканськими тканинами замість вітрил.

23 лютого 2012-го встановили скульптуру скандинавського дуету Майкла Елмгріна та Інгара Драгсета «Безсилі структури. Фігура 101», яка зображала хлопчика на іграшковій конячці. Інсталяцію відкрила британська актриса і фотомодель Джоанна Ламлі.

25 липня 2013-го постамент увінчав велетенський синій півень — твір німецької художниці Катаріни Фрітч, який так і називався — «Півень».

І так далі, і тому подібне.

Ми, мені здається, нічим не згірші за лондонців.

Просто Києву пора нарешті почати сприймати себе як столицю сучасної європейської держави, а не як російський губернський центр, який понад усе пишається своєю затхлістю.

Сказали «А» — мусимо сказати «Б». Зробили політичну революцію — робимо революцію мистецьку.