ДОСЛІВНО

Олександр Зельдович: «Життя авангардніше за культуру»

Москва внаслідок краху тоталітаризму — не тільки радянського — в 90 роки стала столицею світового постісторичного простору. Та зараза, яка розлита в усьому світі, тут присутня найбільш виразно. Ця зараза є темою і змістом картини. Пояснюю про заразу.

Москва — деякий полігон, воронка від вибуху. Після вибуху із цієї воронки-діри тягне протягом. Відбувається спустошення свідомості. Це симптом кінця століття. Релігію в ХХ столітті було витіснено ідеологією тоталітаризму. Потім і тоталітаризм здохнув. Постмодерністська свідомість стала знаряддям, яке розхитало ідеологічну свідомість. На його місці виникла пустота. Картина — про цей феномен пустоти. Про нових людей. Нових в тому значенні, що у них відсутній орган, який визначає психологічний статус особистості. Так у житті, а життя авангардніше за культуру.

В історії створення картини немає нічого випадкового. Я хотів зняти маленьку камерну московську картину. Володя Сорокін чудово працює зі словом і продовжує традицію російської літератури, але пише текст і діалог не знизу, а ніби зверху. Він мене якось запитав: «Чи не написали ми психологічну драму?» Я відповів: «Це не психологічна, а феноменологічна драма». Напівжарт...

Тієї Москви, яка у фільмі, насправді немає. Цей сконструйований простір. Адже ніколи не було й того життя, що описане в російських романах. Також сконструйована річ. Все вигадане. Жартували, коли знімали, про жанр: це монументальний мінімалізм.

Я ще в 95 році відчув, що якщо російське життя навколо чогось і кристалізується, то навколо російської класичної літератури. Ця основа непорушна. Має бути будинок, навколо будинку має бути сад, а серед мешканців бажаний лікар. Усіх цих елементів у нас дотримано... Чехов — це культурний троп, культурний код. Його п’єси знаходяться на містичному, метафізичному рівні. Там холодно, ніякого тепла немає. Досить холодна драматургія за уявної людяності... Жорсткий, авангардний автор. Тут у нас збіг, тому що Володя уміє писати діалог, відділений від персонажів, як це відбувається в чеховських п’єсах...

Багато у фільмі пов’язано з реальними людьми. Квартира режисера Микити Тягунова, який був моїм другом, стала прообразом квартири Марка. Там не відкривалися вікна, з кухні було винесено плиту, а на газетах виставлено сорок пар жахливого взуття, у ванній стояло п’ятдесят флаконів з різними парфумами. Ще були детективи в страшенній кількості. І алкоголь. До фільму не увійшов кадр із взуттям. Коли Вітя Гвоздицький заходив, то знімав черевики і ставив їх на пусте місце, як автомобіль на стоянку. Дуже гарно було... Всі дико нервували, тому що не розуміли, що відбувається. «Що він від нас хоче?» — не витримували актори. Я мав терпіти. У роботі з кожним була проста і жорстка метода. Коли ми репетирували до зйомок, я кожному давав тему. Початкову й конфліктну. Раз є конфлікт, значить, це можна зіграти.