Фільми, люди і тварини

Берлінський фестиваль серед усіх інших кінофорумів вирізняється  потужною  політичною аурою. Дуже часто прем’єри тут стають не стільки кінематографічними, скільки суспільними подіями — причому якість самого фільму інколи навіть лишається другорядною.

Подібне трапилося з документальною роботою росіянина Аскольда Курова «Процес: держава Росія проти Олега Сенцова» (Естонія — Польща — Чехія). Куров стежив за процесом Сенцова із самого початку і вже представляв у Києві чорнові матеріали. Результатом стала 75-хвилинна хроніка суду, збагачена коментарями адвокатів, політологів і родичів Сенцова, а також новинними сюжетами і злободенними зйомками, не пов’язаними з судом напряму. Режисер  опрацював чимало матеріалу, зробивши, по суті, публіцистичну програму  із невисокою  кінематографічною цінністю. Тут майже немає внутрішнього ритму, немає своєї історії, деякі коментатори підібрані невдало. Але головне завдання цей фільм виконав —  нагадав європейському глядачу про злочини путінської Росії, що доводять рецензії, котрі вийшли наступного дня у спеціальних фестивальних номерах провідних кінематографічних журналів Screen i Variety. Рецензенти обох видань, не змовляючись, нагадали у зв’язку з прем’єрою «Процесу» про недавнє інтерв’ю Трампа консервативному телеканалу «Фокс», де нинішній президент США вчергове намагається обілити Путіна. Журналісти уточнили, що Трампу було би корисно подивитися цей фільм. Інтуїція це чи один з тих прикметних збігів, котрі трапляються в історії, але картина Курова сьогодні є аж занадто актуальною на тлі розмов про ймовірне полегшення західних санкцій проти Росії.

Що до власне кіна як мистецтва, то поки що фестиваль проходить без потрясінь. В основному конкурсі одним з мотивів раптом стали стосунки людей і тварин: в угорському «Душею і тілом» (режисер — Ілдіко Енейді) головні герої бачать себе у снах в образах оленів, у польському «Сліді» (Агнешка Холланд) провінційна вчителька англійської не на життя, а на смерть воює з мисливцями на дичину, а в чилійській драмі «Фантастична жінка» (Себастьян Лейло) одним з предметів розбрату стає собака. На жаль, ставлення авторів цих стрічок до глядачів не таке співчутливе, як до тварин, бо всі названі фільми мають серйозні проблеми з акторською грою, почуттям гумору і переконливістю сюжетів. А ось  «Дика миша» австрійського коміка Йозефа Хадера — не про мишей, а про невротичного, жовчного музикознавця, котрий після звільнення з роботи пускається берега й починає коїти щоразу більш ексцентричні і ризиковані речі. Хадер сам написав сценарій і виступив режисером,  по суті, влаштував собі бенефіс. Фільм міг би бути кращим, проте для дебюту це цілком якісна робота.

Поки що ж всі сподівання кіноманів — на вівторок, коли відбудеться прем’єра нового фільму одного з найкращих на сьогодні європейський режисерів фіна Акі Каврісмякі «Другий бік надії» — соціальної трагікомедії, в якій зачіпається питання біженців — це ще одна наскрізна тема Берлінале.