Футбол як релігія
Кажуть, що футбол — питання життя й смерті.
— Нісенітниця, — відповідають англійці, що вигадали його, — футбол набагато важливіший.
Намагаючись зрозуміти, хто має рацію, я стежу за чемпіонатами 44 роки і пам’ятаю всі фінали. Раніше, втім, мене хвилював не лише спорт, а й політика. Найбільше я переживав за чехів, коли вони помстилися за Празьку весну. Але то був не футбол, а хокей, і дві вже не існуючі держави. Трохи пізніше я відкрив футбол голландців: Круїффа й компанію. Вони грали, як «Бітлз»: широко і вільно. Здавалося, що їх завжди більше, ніж суперників. Точні й стрімкі, помаранчеві проникали, куди хотіли, рухаючись полем, немов ртуть.
Я знаю, що кажу, тому що якраз в ті роки мені довелося служити в одній малахольній конторі, де в мої обов’язки входило збирання ртуті з непридатних градусників. У грунтознавців вони бувають величезними, і ртуті набиралося з цілу клізму. Добути її, проте, вартувало багато зусиль, тому що рідкий метал розтікався невловимо й непередбачувано. Як голландці, що сповідували тотальний футбол. Тепер так уже не грають. Голи стали дорожчими, і до перемоги йдуть будь-якою ціною, але футбол мене п’янить, як і раніше.
Чемпіонат включає особливий режим, що позбавляє звичайного життя. Удень я матчі дивлюся, ввечері переказую, ночами вони мені сняться. Весь місяць я їм що доведеться, газету починаю зі спорту, в гостях сідаю з уболівальниками й з жахом очікую, коли все скінчиться.
Вища форма ескапізму (Голівуд відпочиває), футбол — канікули душі, й я люблю всіх футболістів, окрім, зрозуміло, знаменитих захистом і облудою італійців. На них найприємніше дивитися, поки виконують гімн: і музика приємна, й самі — гарні. Решта, густо вкриті татуюванням, нагадують бриттів і галлів часів Юлія Цезаря, причому настільки ж нещасливих. Архаїзм футболу панує не лише на полі, а й на трибунах. Усі тягнуться до коріння. Мексиканські вболівальники вдягаються ацтеками, датські — вікінгами, швейцарські — коровами, американські — Елвісами. Усіх, проте, об’єднує та ж пристрасть, і в цьому — велика сила футболу: підкоривши людство, він зробив його єдиним. Хто стане сперечатися з тим, що ФІФА володіє більшою владою, ніж ООН або Ватикан, навіть разом узяті?
Перед футболом усі рівні, немов Давид перед Голіафом. Тому географія футболу чудернацька, як історія представлених ним країн. Лише на зеленому полі та ж Голландія — все ще велика держава, в якій колись не заходило сонце. І лише у футболі США на рівних б’ються зі Словенією, яку американці не можуть відрізнити від Словаччини, не кажучи про те, щоб знайти на карті.
Байдужість до масштабу піднімає футбол над світом — як Бога. Поклонятися йому можуть всі, хто хоче, а хочуть всі, хто може. По суті, футбол — єдина світова релігія, якій всіх удалося навернути до своєї віри, зазвичай без воєн і майже без крові. Про це мріяли всі фанатики, але даремно: на Землі ніколи не було єдиної релігії — окрім футболу. У міру ревнива й безмірно терпима, вона відкрита всім, окрім тих, хто грає руками. Проста, дешева, загальнодоступна і зрозуміла, вона не боїться суперників, бо кожному дозволяє молитися собі по-своєму. Захопивши планетарну свідомість, бог футболу став його господарем.
Щоб стати світовою, релігія не обов’язково повинна обіцяти більше, ніж давати. Адже Віра не завжди має на увазі замогильне життя. Будда про нього мовчав, і Конфуцій, і Ветхий Завіт. Релігія — про інше. Вказуючи альтернативу, вона вносить до нашого життя надприродний вимір.
— Тому, — пояснюю я дружині, — футбол несумісний з роботою.
— Не в Америці, — відповідає вона.
І дійсно, — безперечний факт безконечної важливості полягає в тому, що американці володіють стійким імунітетом до футболу. З цим ніхто нічого не може зробити. Ні Пеле, що грав на Східному березі; ні Бекхем, що грає на Західному, ні перемоги американської збірної, ні її поразки. В середньому кожен матч нинішнього чемпіонату дивилося менше одного відсотка населення США. В Японії — глупою ніччю — 40%, в Росії — третина чоловіків, в Бразилії — вся країна, включаючи жінок, дітей і тварин.
Не можна сказати, що всім американцям наплювати на футбол, але можна сказати, хто його тут любить: іноземці. У космополітичному Нью-Йорку на кожну країну — окремий бар, на кожну команду — прапор, на кожну перемогу — парад. Але що далі вглиб, то менше вболівальників. Віддаляючись від моря, футбольна релігія стає екзотичною сектою, що живе за рахунок нелегальних емігрантів.
Намагаючись все-таки захопити Америку, телевізор вирішив спокусити її тривимірною трансляцією матчів, але й це навряд чи допоможе.
«Дивився футбол в 3D, — пише критик одного часопису, — нічого не допомагає: вони все одно не грають руками, ніяк не можуть поцілити у ворота і гасають полем, як кулі в більярді без луз».
Що ж утримує від футбольної віри в усьому іншому набожних американців?
— Футбол, — кажуть одні, — як всі популярні ігри, належить бідним, але в Америці для цього вже є баскетбол.
— Футбол, — кажуть інші, — монотонний, як молитва, не може зайняти глядача, що чекає від спорту результату, а не медитації.
— Футбол, — кажуть треті, — справді вимагає терпіння: коли-небудь він проросте і в Америці.
— Футбол, — відповідаю я першим, — належить всім — від жебраків на пустирі до мільйонерів на полі.
— Футбол, — кажу я другим, — вже точно цікавіше за бейсбол, який мені здається не спортом, а хворобою.
— Футбол, — кажу я, утомившись чекати, третім, — переможе Америку лише тоді, коли вона стане, як всі, а цього ми, сподіваюся, не діждемося.
Справа не в характері гри, а в природі історії. Футбол — суто національна гра, і в цьому він йде всупереч глобалізації. Що менше сенсу залишається в державних кордонах, то крутіше пристрасті на полі, де гравці вдають, що політичні мапи означають те саме, що раніше. Старомодний, як Жюль Верн, футбол годується національними забобонами. Всупереч будь-якій очевидності ми віримо в дисциплінований марш німців, у артистичну вільність італійців, у мушкетерський балет французів. Усе це, як кожен знає з телебачення, не так, але це — не важливо, тому що чемпіонат світу — умисний анахронізм на зразок феодальної війни. Футбол повертає нас до доби геральдичних битв. Своїми перемогами і поразками футболісти, як раніше — солдати, наповнюють історію, що тане на очах.
Напередодні матчу Німеччина — Англія німецькі вболівальники показували англійським три пальці, а ті їм — два. Перші натякали на три перемоги в чемпіонаті, другі, — на дві світові війни.
Змінивши військову форму на спортивну, футбол виправдовує патріотичний раж. Кожна країна, часто скупчившись в столицях, чекає на гол, немов телеграми з неба. Гол — це знамення і благодать, винагорода й обіцянка, магічне спокутування і державне виправдання. Поклоняючись одному богові, всі б’ються за його окрему увагу. У термінах такої релігії світ (якщо дивитися на нього з футбольного поля) здається таким же строкатим, яким він був до того, як міжнародний тероризм, інтернаціональні банки і тотальні екологічні загрози зробили його загальним, але не дуже щасливим домом.
Коротше кажучи, футбол — релігія не лише універсальна, а й національна. Америка обійшлася без другого заради першого. Виникнувши замість попередньої історії, вона задумана другим шансом, а не ще однією країною на мапі. І цим одна Америка разюче відрізняється від іншої. Як авеніди Ліми й опера в Манаусі, Латинська Америка перебільшувала Старий Світ. Не дивно, що тут і футбол вдалий. Натомість інша, з цього погляду — справжня, Америка ніколи не хотіла грати за чужими правилами.
Не футболу американці не можуть прийняти, а історії, що стоїть за ним. І доки вона не стане для всіх загальною, Америка житиме окремішно, копаючи ногою довгий, схожий на диню м’яч і називаючи гру з ним футболом.
ДО РЕЧI
Символом чемпіонату світу в ПАР визнана вувузела
Вувузела визнана головним символом чемпіонату світу з футболу в ПАР, що закінчився минулими вихідними перемогою збірної Іспанії. Глобальна лінгвістична організація Today Translations, яка базується в Лондоні, у своєму прес-релізі повідомляє, що слово «вувузела» стане кращим спогадом про перший в історії чемпіонат на африканському континенті. «Ще довгий час після того як конкретні матчі та голи будуть забуті, про цей чемпіонат згадуватимуть як про турнір вувузел», — цитує ІТАР-ТАРС директора Today Translations Юргу Зілінскене.
Понад 75% лінгвістів із 60 країн, яких попросили назвати слово, що мало, на їхню думку, найбільший вплив на першість, вибрали саме «вувузелу». Після ЧС-2010 це слово увійшло в багато мов світу й більше не вимагає перекладу. Воно обігнало інші слова-прикмети чемпіонату — назву офіційного м’яча, «Джабулані», талісману «Закумі» і назву збірної ПАР «Бафана бафана», які отримали в тому ж голосуванні небагато відсотків.
Вувузела — «нащадок» рогу антилопи куду, що застосовувався в африканських селах, аби закликати жителів на збори. Також вувузели використовувалися при полюванні для відлякування павіанів. Вувузела може видавати рекордний рівень шуму — до 130 децибел. Наприклад, ланцюгова пила видає лише 100 дб, нагадує NEWSru.com. Вже в ході чемпіонату деякі з керівників ФІФА висловлювали ідею заборонити ці «музичні» інструменти, а європейські телевізійники навіть вигадали спеціальну програму, що дозволяє понизити рівень шуму від «рою мух» для телеглядачів.
