ГУЧНОМОВЕЦЬ №1

У першому випуску нашої музичної сторінки ми розкажемо про три безумовно непересічні рок-проекти.

Американська група «Гоголь Борделло» — найзнаменитіша зі створених нашими земляками. Заснований колишнім киянином Євгеном Ѓудзем, «Гоголь Борделло» справляє цього року — між іншим, на 200-річчя Гоголя — свій 10-річний ювілей.

У рубриці рецензій — про нові альбоми хвацької івано-франківської команди «Перкалаба» й патріарха світового року, дідуся панк-революції Іггі Попа.

«Гоголь Борделло»: через дах у андеграунд. Iсторія успіху

Цього року заснований у Нью-Йорку багатонаціональний музичний колектив «Гоголь Борделло», що нині проголошує місцем свого проживання планету Земля, відзначив десятиріччя творчої діяльності. За ці роки раніше просто весела банда однодумців зайняла своє гідне місце як у рок-музиці, так і серед прибічників процесу глобалізації культури. «Гоголь Борделло» вже десять років долають музичні бар’єри, граючи музику, що ѓрунтується на циганському ритмі. Їхній звук також круто замішаний на традиціях панку, ска, репу, фламенко, реггею і дабу.

«Український співак, циганський скрипаль, ізраїльський гітарист, каліфорнійський барабанщик і російський акордеоніст ідуть до бару. Якщо це учасники «Гоголь Борделло» — вони розірвуть це місце на клапті», — писав про них журнал «Роллінг Стоун» ще 2002 року. Відтоді названі діячі встигли зробити багато. Той же «Роллінг Стоун» включив їхній диск «Super Taranta» до кращих альбомів 2007 року, а BBC нагородили групу премією «World Music Awards». Того ж 2007-го лідер групи Євген Гудзь і скрипаль Сергій Рябцев разом із Мадонною виконали пісню «La Isla Bonita» на концерті «London Live Earth» на Вемблі.

Успіхи в кіно — окрема тема. 2006 року вийшов фільм «Eveything is illuminated» («І все освітилося») режисера Льва Шрейберга, де Євген Гудзь знявся разом з Елайджею Вудом. Тоді ж Євген став головним героєм неігрової картини «Pied Piper of Hutzovina» (Велика Британія), що розповідав про різні аспекти циганської культури. А торік з’явився відомий і в нас режисерський дебют Мадонни «Filth and Wisdom» («Бруд і мудрість») із Євгеном у головній ролі. Можна ще відзначити драму «Wristcutters» (2006 р.), де один із героїв, російський музикант Юджін, дуже нагадує командира «Гоголь Борделло». Також через цей фільм проходить пісня групи, яка дуже відповідає сюжету. «Through the Roof’n’Underground» — співають герої фільму, гасають автівкою дивним світом, куди судилося потрапляти самовбивцям.

Вони так і називають свій стиль — «циганський панк» — Gypsy Punk.

«Я хотів би, щоб люди знали, що ми не арт-гурт, не етно-гурт, ми — нью-йоркська команда, яка грає циганський панк. Скільки б культур не сходилося в нашій музиці, це — наш оригінальний стиль», — стверджує Євген Гудзь, українець із циганським корінням, виходець із Закарпаття, котрий довгий час мешкав у Києві.

Рок-н-рольна доля звела нас із ним іще 1987 року, коли у Києві, як і в усьому колишньому Радянському Союзі, в роки перебудови «дозволили» грати рок. Це був час, коли рок-концерти сприймалися як важливі події, а рок-музиканти — як особливі люди. Це був час початківців «Воплів Відоплясова», чиї виступи тоді вирізнялися неймовірною енергетикою. І перші гастролі у Києві гурту «Звуки МУ» з Москви, які справили незгладиме враження на київських шанувальників нетрадиційної музики. Припускаю, що саме тоді майбутній голова банди «Гоголь Борделло» зробив свій головний творчий висновок: «Уся музика походить від «Звуків МУ», про що він через багато років заспівав у пісні «Start Wearing Purple». А ще були великі київські рок-експериментатори «Коллежский Асессор», які так само, як і «Гоголь Борделло» зараз, любили використати в одній пісні відразу кілька мов.

Незважаючи на юний вік, у Жені в Києві був свій гурт. Називався він «Уксусник» і любовно опікався учасниками «Коллежского Асессора». Результатом творчої діяльності «Уксусника» став альбом «Вигадка — це треба».

Крім наполегливого награвання музики, Женя виявив себе й на ниві рок-журналістики — писав статті для рок-самвидавного журналу «Гучномовець», що редагується мною. Я була приємно здивована, виявивши, що ця сторінка в біографії нинішнього пропагандиста циганського панка не лишилася забутою. Нещодавно на офіційному сайті «Гоголь Борделло» була рубрика «Hutznomovetz», нині перейменована на «Hutzovina». У цій рубриці Євген Гудзь ділиться своїми думками про культуру, глобалізацію, а також дає список своєї улюбленої та рекомендованої до прослуховування музики.

У 17 років він разом із батьками емігрував до США, жив у невеликому місті у штаті Вермонт. 1994 року, коли почалося моє емігрантське життя, присилав мені касети з записами свого вермонтського гурту «The Fags», а також добірку хітів зомбі-панків із «The Cramps». А пізніше поїхав до Нью-Йорка, де й вигадав таку розвагу — «Гоголь Борделло».

Філософія цього гурту дуже проста. Вона базується на переконанні, що музика може трансформувати негативну енергію в позитивну та впливати на слухачів.

Сьогоднішня музична культура є однією з найбільш комунікативних сфер творчості. Музика охоплює всі сфери життєдіяльності людини, формує особливе культурне, мовне й інформаційне середовище. Жорж Батай, французький філософ, дивак і письменник-сюрреаліст, що стояв також біля початків надпопулярного нині постмодернізму, ще в першій половині ХХ сторіччя писав про «понятійну мову», що грунтується на ідентичностях, що задаються нею. Взаємодія різних музичних культур, комунікативність сучасної музики, її технізація саме і дозволяють визначити всю музичну сферу як цілісну систему, як ця понятійна постмодерністська мова, доступна всім.

Одна з концепцій гурту «Гоголь Борделло» полягає у визначенні New Rebel Intelligence — NRI — Нового бунтівного інтелекту, що виник в умовах глобалізації, політичного катаклізму та повсюдної комерціалізації культури.

«Реггей і циганська музика створюються бідними людьми, яким нічого втрачати. Їм необхідно шукати новий шлях для того, аби знайти спосіб для виживання», — вважає Гудзь.

Проголосивши Gypsy Punk, гурт активно творить у глобальному режимі серед інтернаціональних спільнот. Вони гастролюють містами й містечками США, стають хедлайнерами на фестивалях у Британії, а заразом займають там же вищі позначки в хіт-парадах. А також викликають бурхливий захват своїх фанатів у Західній і Східній Європі, в Японії.

Їхні концертні виступи повні непідробного драйву — енергетики, яка йде від серця, вона заводить умить, і саме в цьому полягає таємниця неймовірної популярності й успіху «Гоголь Борделло» у різномовної публіки. Крім того, сучасна музика втягує в себе різні, часом дуже віддалені територіальні, історичні культури, які раніше знаходилися у відносній автономії одне від одного. На цьому шляху «Гоголь Борделло» досліджує багато напрямів «бунтівної музики» й використовує їх у своєму звучанні.

Працює і вдало обраний Гудзем сценічний образ, який він сам називає «трикстер» — постмодерністський термін, який дуже приблизно можна перекласти як «обманщик», «хитрун». «Це артистична фігура, яку неможливо розкусити через те, що він сам себе не може розкусити», — говорить він. Багато хто з тих, хто побував на концертах «Гоголь Борделло», відзначають їхню театралізованість, називають їх карнавалом і фарсом. Журнал «Біллборд» визначив те, що робить «Гоголь Борделло», зовсім ні на що не схожим музичним досвідом, що заворожує з першого погляду. «Це більше, ніж музика. Це спосіб життя. Це місія. Це спроба створення свого світу», — підтверджує Євген Гудзь.

А ще розповідали, що на одному з концертів «Гоголь Борделло» дівчатам-офіціанткам бракувало рук, аби встигати наповнювати водою склянки, які роздавали всім бажаючим для запобігання в них серцевого нападу, істерики, мозкового вибуху та передчасних пологів.

Хто їхні глядачі? Лунатики і єретики, що не визнають загальноприйнятих рамок поведінки? Або все це просто люди, здатні хоч би трохи мислити поза шопінгом і барвистими рекламними паузами на телеекранах?

«Гоголь Борделло» стирає рамки скам’янілих традицій і дають ковток свіжого повітря в усталені стандарти музики й поведінки на сцені. Вони через високий дах творчих експериментів, сформований героями минулих років, знову спускаються в рок-андеграунд, назвавши мотузяну драбину, що використовуються ними для цього, ємко і зрозуміло: циганський панк — символ життєлюбства й веселощів.

«Перкалаба»: «!Чидро»

Від 1999 року, коли івано-франківський апокаліптичний часопис «Кінець кінцем» учив читачів правильно писати назву села в Карпатах, до сучасного статусу вітчизняних «Лєнінграда» та «No Smoking Orchestra» гурт «Перкалаба» пройшов десятирічний шлях, гартуючись у горнилі весіль, поховань та інших перформансів, і залишив за спиною кілометровими стовпами чотири альбоми різного ѓатунку.

Уже перша записана програма колективу «Свято грибів і форелів» (вона ж — «Горрри!») змусила повірити, що їхня юнь ще не минула: самовигаданий мікростиль gutzul roots (буквально — «гуцульські корені») струсонув не тільки національно піѓментовані ділянки мізків населення, а й завдав ніщивного естетичного задоволення філофоністам зі всесоюзної кузні смаків — Москви. Платівка «Говорить Івано-Франківськ», наспівана 2007 року, настільки епохального значення не мала, проте життєствердний пафос та гумористичний підхід до форми та змісту диску продовжували тиснути на необхідні важелі в душах поціновувачів.

Новий диск «Перкалаби» з назвою-метатезою «!Чидро» вже під час першого прослуховування не-від-порно спонукав звертатися до реѓулятора гучності — несамовито тихий альбом, як на «Перкалабу». Згодом виявилося, що окрім гучності «Перкалабі» на платівці бракує ще її питомого драйву — а це вже жодним регулятором не виправиш. Якщо «Свято грибів і форелів» та «Горрри!» фактично нічим не поступаються концертним виступам і, як кожен вдалий концерт, слухаються однією неподільною піснею, то «!Чидро» — це 12 треків, 12 зарубок на тілі компакт-диску — якісно записано, але бажання гулєти не викликає. Можливо, це природний процес перенасичення досвідом. Упродовж 45 хвилин «Перкалаба» у звичному для себе стилі балансує на межі несмаку, вигукуючи сороміцькі тексти під еклектичний клекіт духової секції, але по-справжньому залози внутрішньої секреції здригаються лише під час останньої пісні альбому. Трохи брутальна батьківська «Колискова» — ось ледь не єдиний шедевр платівки (ну так, є ще філософська притча про «маєш ровер і катайси», настанова, що вже пішла в народ) — таку колискову дитині на ніч може співати лише людина ненабагато молодша за мертвих; особливо рекомендується шанувальниками творчості Василя Стефаника.

А загалом платівка незла: можна заінтригувати себе назвами композицій — тут «Перкалаба» направду перевершила себе, можна подивитися на дуже файну обкладинку роботи Гриці Ерде. Але слухати таку «Перкалабу» варто наживо.

Iггі Поп: «Прелімінарії»

Зустрічати рок-н-рольну старість можна по-різному. Найкраще, звісно, просто вмерти, не дочекавшись поблажливих поглядів наступного покоління. Можна як святі мощі їздити в турне такими екзотичними країнами, як, приміром, наша, з ѓітами 1978 року та викликати несамовиту екзальтацію у напівзаповненої зали однолітків. Але більшість все ж вчиняють в інший, не такий обтяжливий для совісті, спосіб, скидаючи оберти, здаючи в секонд-генд «косуху», стаючи абстинентом, веѓаном та захисником прав тварин, торуючи собі шлях до кабаре. В Україні віднедавна це ще називається шляхом Вакарчука.

Власне, отим шляхом і вирушив Іггі Поп. І вирушив, здається, ще 1993 року, коли здивував шанувальників музикою до фільму Еміра Кустуриці «Мрії Аризони». Новий альбом Іггі «Прелімінарії», попри свою назву, якраз усталив та зафіксував остаточний вихід у сфери, ледь-ледь дотичні до панк-року. Зрештою, одразу слід зазначити, що диск також є не самодостатньою роботою, а саундтреком документальної стрічки «Останні слова», присвяченої модному французькому письменнику Мішелю Уельбеку. Серед дванадцятьох треків, зафіксованих на платівці, до традиції, започаткованої першою, легендарною панк-групою Попа «The Stooges», з певними умовностями можемо віднести хіба що «Nice To Be Dead» та «She’s A Business». Решта альбому виявилася окупованою рефлексіями Іггі з приводу новоорлеанського джазу з невеликими домішками французької шансонної романтики у «Les Feuilles Mortes». Погодьтеся, записувати такі диски в американській рок-тусівці личить хіба що хрипкоголосому ваѓантові на кшталт Тома Вейтса. Зрозуміло, що старий добрий Іггі-Іѓуана, дідусь панку та гранжу в одній особі, став заручником власного іміджу — він останні 40 років перебуває в семіотичній площині, де найменший порух до Музики з великої літери кваліфікується як ренегатство та дегенерація.

Звичайно, не дивно чути від правовірних адептів панку саркастичні коментарі «він би ще Сінатрів ѓіт «Моя путь» виконав». Не особливо шокують і слова самого Іггі про «панків-відморозків, від яких уже нудить». Та, як на мене, хай Іггі навіть «Мою путь» співає, аби його непересічний талант не марнувався від нудьги. Адже тільки самий факт іггіпопового авторства, підхід, інспірований рівнянням на ідеологію, заважає визнати: альбом «Прелімінарії» таки вполював мене; шикарна пластинка.