Iсторія — більше, ніж історія

Автори та експерти «Дня» діляться першими враженнями від веб-проекту «Україна Incognita» та розмірковують про те, чому правдива історія в мережі — не менш важлива, ніж на папері.

Володимир СЕМИСТЯГА, доцент кафедри історії України Луганського національного університету ім. Т. Шевченка, голова Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта», редактор журналу «Бахмутський шлях»:

— Такий проект, як «Україна Incognita», має бути. І він цікавий. Тому що сьогодні свого коріння, особливо на сході України, фактично ніхто не знає, а правдива інформація пробуджує до національного самоусвідомлення. І тут би хотілось сказати про те, що за кордоном україномовні газети, такі, як американська «Свобода» або газети канадські, мають електронний архів і щомиті можна її почитати, подивитись історичний блок. Дуже добре, що таке є і в нас.

Якщо говорити про Луганськ і Луганську область, тим паче такий проект є дуже актуальним. Бо «ліві» сили зазвичай перебріхують, перекручують усе те, що є, тому правдивої інформації населення не отримує. Або знає тільки про подвиги, можливо, навіть і в лапках, які були за роки радянської влади. А справжньої історії нема. Тому хотілось би, щоб такий сайт нічого не приховував. Бо правдива історія дозволяє бути громадянином своєї країни. І хотілось би, щоб такі «білі плями», що стосуються голодоморів в України, діяльності ОУН-УПА, ОУН-Б, ОУН-М, зокрема на Донбасі і в Луганську, висвітлювали, і інформація доходила до людей.

Безумовно, ми живемо в такий складний час, коли розпочинається глобалізація. Але потрібно мати своє етнонаціональне, чи етнокультурне, «Я», щоб ми знали, що ми ось цим відрізняємося від інших етносів. Якщо ми цього не будемо мати, то, на превеликий жаль, виховати громадянина України буде практично неможливо. Давайте пригадаємо Гарібальді, який заявив про те, що «ми завоювали країну, ми створили Італію, потрібно створити італійську націю». Вони досягли цього, ми, на жаль, не змогли. Якщо в Польщі кожен урок у школі починається з того, що маленький поляк встає і говорить: «Я є поляк!», то, на превеликий жаль, у нас цього немає. А частина наших людей досі мріють про повернення до Радянського Союзу.

Свої історичні пам’ятки має і Луганська область. Спочатку на цих землях жили татари й українці, причому боротьбу за колонізацію цього краю виграли українці. За часів Російської імперії сюди приїхало дуже багато росіян. Чим і відрізняється схід від заходу: вони сюди приходили тимчасово, щоб заробити копійку на життя. А на заході України, у центральній частині всі добре розуміли, що вони на своїй території назавжди. Цю характерну рису тимчасовництва треба змінити. Через бурхливий промисловий розвиток тут були і татари, і євреї, і росіяни, і ще багато національностей, але все одно корінним етносом залишаються українці — українців тут більше половини.

Проект «Україна Incognita» потрібен більше за все молоді. Молодь як ніколи потребує правдивої, об’єктивної інформації. Сподіваюсь, що й студенти будуть під час написання курсових, дипломних робіт звертатись до ваших матеріалів. Тому що підручники постійно змінюються, але все одно не встигають за свіжою інформацією.

Сьогодні на теренах Луганської області немає жодної україномовної газети. Тому дуже добре, що цей проект створили саме в Інтернеті, таким чином зробили його доступнішим і для нашого регіону.

У Луганській області дуже багато людей не знають своєї історії. Про це говорить і те, що поставили в нас пам’ятник «Жертвам бандеровских преступлений в Луганске». Люди, які поставили цей пам’ятник, зовсім не знають своєї історії. А історія говорить про те, що і в Луганській області було підпілля ОУН-Б. І навіть у тому ж Краснодоні було оунівське підпілля, ми вже достукалися до цих документів, тобто там діяла не тільки «Молода гвардія», а й свідомі українські люди, які любили українську мову, ставили українські п’єси.

Такий проект буде сприяти самоусвідомленню українців. Це головне. Це дуже благородна справа.

Ігор ГУЛИК, політичний експерт, Львів:

— Респект «Дню» за його нехвилевість і небуденність. Новий віртуальний майданчик «Україна Incognita» приємно здивував і водночас наштовхнув на роздуми про те, що маємо наразі. А маємо купу газет, які пишуть ні про що або ж про «щось» потрібне обмеженому колу людей. Маємо телебачення, яке говорить здебільшого нерідною мовою, але зазвичай не говорить, а співає. Маємо й чудових, мудрих істориків, філософів, культурологів, які, на жаль, спілкуються лише з однодумцями або з монітором комп’ютера.

Проект «Дня» засвідчив, що можна робити цікаву, корисну, а головне — розраховану не на потребу моменту, а на майбутнє справу. Справу, яку, до слова, намагалися зрушити з місця за допомогою розмаїтих галузевих ресурсів, зокрема віртуального архіву СБУ. Проте ці спроби, незважаючи на корисність, вузькоспеціалізовані, а ось «Україна Incognita» претендує, і я переконаний, матиме значно ширше коло прихильників та відвідувачів.

Проблема не в тому, щоб констатувати невідомий факт нашої з вами історії. Проблема в тому, що всі чи майже всі ці факти, події, явища наразі сприймаються спільнотою неоднозначно. А тому потрібна дискусія, майданчиком для якої і стане «Україна Incognita». У тому, що це буде саме так, немає сумнівів, бо навіть той короткий період функціонування сайта вже дав певні на те надії.

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова:

— «Україна Incognita» — однозначно актуальний проект, тому що таке поняття, як політика історичної пам’яті, нині дуже болюче. Зараз у Росії та інших країнах історію використовують як націотворчий чинник. Можна дискутувати, чи то погано, чи добре, але факт є фактом: історія — більше, ніж історія. Вона стає частиною інформаційних воєн, є сучасною проекцією на процес націотворення. На жаль, в українських ЗМІ, Інтернеті недостатньо таких проектів, а «Україна Incognita» — надзвичайно потужний веб-ресурс, і дуже добре, що він запрацював.

Багато різноманітних рубрик, звісно, роблять йому честь. Особливо мене зацікавила рубрика «Сімейний альбом України». Думаю, ще дуже багато можна написати про життя українців у містах. Мене особисто цікавить переважно кінець ХІХ — початок ХХ століття. Дослідження історії повсякденності може дати досить несподівані для багатьох результати. Наприклад, забудова Одеси наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття: дуже багато збудували саме українські архітектори разом із французькими, італійськими, польськими майстрами. Напередодні 24 серпня одна журналістка запитала мене: «А що є в Одесі українського?» Архітектура — один із прикладів. Але є багато інших. Ось для відповідей на такі прямі побутові запитання й має працювати цей сайт. Адже для багатьох українське в Україні є справді іncognitо.

Дуже добре, що є рубрика «Полеміка». Головне, щоб обговорення було конструктивним. Варто не так звертати увагу на заяви українофобів, як самим порушувати нові питання, освоювати те, що вони ще не заплямували, боротися проти міфів, розвіювати їх.

Велике значення має також фактаж. Не варто применшувати його роль. Звичайно, важливим є й переосмислення, проте нові дослідження мають ѓрунтуватися також на новому фактажу. На цьому сайті фактаж і осмислення вдало поєднуються. Варто також обережно ставитися до жанру популяризації, не зводити його до спрощень, як, наприклад, у книзі В. Білінського «Країна Моксель».

Тобто цей проект — важливий виклик усім нам: й історикам, і простим громадянам. Усе залежить від того, як суспільство відреагує на цей проект, чи воно зможе його сприйняти і розвинути. Наприклад, написати змістовний коментар — це вже внесок, допомога й собі, і сайту. Не треба жалітися (як це в нас зараз модно), чекати, поки хтось щось зробить, треба долучатися до наповнення й діяти самим.