Ієрогліф "Крил пітьми"

Зі стилем буто кияни вперше познайомилися 1994 року, коли на "Мистецьке березілля" запросили японського танцівника Тадаші Ендо. 1997 року Тадаші знову відвідав Київ, і ми стали свідками незвичайного театрального видовища "Під сонцем", у якому гармонійно злились одразу кілька, на перший погляд, несумісних жанрів: вокал (Ніна Матвієнко), імпровізація на міді-гітарі (Олександр Нєстєров), лозоплетіння (Тамара Бабак) і танець буто.

А втім, чи танець? Швидше, транс, медитація. Уявіть собі, скажімо, підвішене на канатах, зібране в тугий клубок, майже оголене тіло виконавця, який п'ять хвилин висить над сценою не поворухнувшись... Погодьтеся, прихильника класичної хореографії таке видовище бентежить. А тим часом, статика, сповільненість для буто-танцюриста - органіка найвищого гатунку. Танок, у його уявленні, - це строкатий калейдоскоп станів, розсипаних у часі. Інколи здається, що в нескінченно тягучих рухах виконавця буто закодовано сам час, а образи черпаються із багатовікової колективної пам'яті людства.

Постановка вистави в стилі буто різко відрізняється від звичайного способу створення хореографічного тексту. Режисер, наприклад, не дає детальних вказівок, не диктує конкретних рухів та пози виконавцям, як це прийнято в традиційному балеті. Пропонується лише найзагальніший смисловий малюнок. Далі кожен із акторів, імпровізуючи, створює власний "танець", дослухаючись до голосу природи, що лунає в ньому, і підкоряючись йому. Такий экзистенціальний підхід до здійснення задуму стосується всіх без винятку: акторів, музикантів, художників, світлорежисерів. Стосується це, між іншим, і глядачів: кожен із присутніх під час "обряду буто" наче здійснює свою подорож у глибини прапам'яті, збагачуючи загальне дійство своїм особистим досвідом.

Але найголовніше в буто - невіддільність танцю та образу життя. Не випадково прихильники буто керуються буддійським постулатом "Бути людиною в кожний момент існування". Танець для виконавців буто - запрошення до глибокого пізнання себе. Втягуючись у похмурий хаос підсвідомості, актори ніби викорінюють у собі все страшне й хибне, щоб досягнути наприкінці виступу просвітління, щастя звільнення від тлінного та уявного, нірвани.

Чи бува не про прояснення суєтних киян думали насамперед керівники Національної опери України, ініціюючи постановку вистави в стилі буто "Крила пітьми"? Автор ідеї, хореограф-постановник, сценограф, художник по костюмах, а також один із головних виконавців - Іппей Ямада з Японії. Крім автора, в балеті брали участь і наші танцівники - прима-балерина Національної опери Ганна Кушнерова та молодь столичної трупи: Ксенія Іваненко, Людмила Васильєва, Ольга Устименко, Юлія Васько, Олександр Камінський і Олександр Шаповал.

Сам постановник охарактеризував основну думку свого твору так: зустріч пластики буто і класичного балету. "За своєю суттю цей балет - твір філософський. І йдеться тут не про те, що і як танцювати, а про серйозний пошук фундаментальних принципів людського буття, - наголошував хореограф. - Народи, які населяють нашу планету, відрізняються і кольором шкіри, і мовою, і історією, і культурою, вони існують у різних кліматичних умовах, однак за всією цією різноманітністю прихована єдина людська суть. Я прагнув засобами хореографії виявити цю основу - пластичним малюнком, динамікою тіла передати універсальний, загальний для всіх людей "танець"...

Керівник популярного в Японії колективу "Північна танцювальна група" Іппей Ямада, втім, як і його вчитель, корифей буто Тацума Хідзіката, вважає, що цей стиль не є прерогативою японського національного мистецтва - "він так само близький Сходу, як і Заходу". На думку сучасних критиків, танець буто дав світу кардинально нову філософію тіла, перетворивши традиційну танцювально-пластичну мову в хаос - танцювальну "пітьму", із синкретизму якої поступово народилися "звуки" нової пластики і нового танцю, - дивні, незвичайні, але водночас емоційні і розбурхують, наче мова німого.

Треба, щоправда, чесно визнати, що вистава "Крила пітьми" викликала у завсідників нашої опери складні почуття, наголосивши зайвий раз на неможливості синтезу непорівнюваних жанрів і напрямів. Їй богу, дивно було спостерігати за тим, як професіонально навчені артисти київського балету боязко вживалися в атмосферу вистави, старанно пристосовуючись до незвичного для них стилю виконання, намагаючись при цьому забути все те, чого їх багато років учили. Гадаю, і глядачам, вихованим на естетиці "Лебединого озера" та "Шопеніани", теж було з чого подивуватися. Як ви вважаєте, чи сумісні висока класика з її традиційною академічною гордою поставою і босонога лапатість, неестетична скарлюченість доволі специфічних поз буто? А як сумістити політ і ширяння з дивними уповільненими рухами, що нагадують епілептичні конвульсії?

А втім, напевно і глядачі, і артисти мріють про те, щоб сцена Національної опери України стала експериментальною базою для найрізноманітніших хореографічних постановок. Балетомани були б просто щасливі, якби, скажімо, після вистав головного балетмейстера театру Анатолія Шекери ми змогли подивитися нові опуси Олексія Ратманського або Георгія Ковтуна, а потім роботи Моріса Бежара, Твайли Тарп, Джона Ноймайєра, Іржі Киліана, Матса Екка... Отоді й наше сприйняття незвичайної і вельми своєрідної пластики танцю буто, очевидно, було б зовсім іншим.

А сьогодні нам залишається лише гадати, що спонукало дирекцію театру зупинити свій вибір на виставі в загадковому стилі буто і який інтерес був запрошувати з цією метою балетмейстера з далекої Японії. Можливо, "інтерес" цей для дирекції і великий, та от чи є користь від цього іншим?!..

Фото Леоніда НАЙДЮКА (за меценатської підтримки компанії "New Wind")