Карпати як об’єкт і суб’єкт мистецтва

У мальовниче гуцульське село Шешори, що на Івано-Франківщині, закохуєшся з першого погляду. Воно тягнеться уздовж гірської річки Пістенька, яка на території села спадає кількома невеликими водоспадами, й де б ти не був — у центрі чи на околицях — поруч тебе — смерекові ліси, ялини, соковито-зелені галявини та оповиті синім туманом гори. Тут їздять лише кілька бричок, у які запряжені маститі, з дивними прізвиськами коні (одного з них, наприклад, звуть Лисий), а на місцевій автозаправці навіть не вказані ціни на бензин (непротоптана стежка та закриті двері вказують на те, що користуються нею вкрай рідко). А якщо хтось побачив гірські стежки вперше й не може впоратися з підйомом, то місцеві жителі залюбки можуть підвезти на возі та, щоб завести розмову, розповісти легенду про походження назви, що тепер носить село. «Коли мандрівники шукали сюди шляху, то їм відповідали: «Ще шуруй», — посміхаючись, розповідає старенький дідусь. — Може, через те його так і назвали». От сюди й «шурує» на три липневі дні уже третій рік поспіль III Міжнародний фестиваль етнічної музики та ленд арту з однойменною назвою «Шешори».

ГАЛЕРЕЇ ТА МАЙСТЕРНІ ПРОСТО НЕБА

На «Шешорах» все просто й демократично. Хочеш — живи на березі річки в наметовому містечку, хочеш — у наметах на подвір’ї гуцулів, а хочеш — у затишному місцевому будиночку. Хочеш покуштувати «фірмових» страв, як от, наприклад, сирних коників, пиріжків, у яких зазвичай начинки більше ніж тіста, бануш або куліш — будь-ласка. Хочеш навчитися плести солом’яних бичків, малювати по склу, робити вузлову ляльку-мотанку або кувати підкову — будь-ласка. А охочих — не перерахувати. Практично з кожного рюкзака виглядала своя лялька-мотанка й пахло запашне гуцульське сіно. Причому, як не дивно, ляльок завзято робили і дівчата, і хлопці. У хлопців, звичайно, ляльки мали більш жіночі форми. Складалося враження, що таке диво вони роблять уже не вперше. «Треба обов’язково починати з голови. Слід намотати сіно за такою ж технологією, як роблять дідух. А потім ретельно обмотувати його яскравими нитками. Можна додавати й тканину, — радив мені один юнак. — Буде в тебе справжній оберіг». До речі, як розповіла майстриня Людмила Тесленко-Пономаренко, раніше, перш ніж покласти у колиску новонароджену дитину, туди клали Лялю. За повір’ями, Ляля забирала звідти увесь негатив.

Чимало людей на фестивалі носилися й з пензликами, щоб встигнути помалювати на склі. Говорять, що по Україні ця традиція розповсюдилася саме з Гуцульщини. То ж метелика або ромашку просто гріх було не намалювати. Спочатку бажаючі затискали скло в рамку, щоб і руки були цілі, і скло трималося. Брали олійну фарбу, туші, колонкові кісточки, фісташковий або піхтовий лак — і малювали, як уже в кого працювала уява. Хтось починав із графіки, хтось — зі звичайної плями. Та коли руки та носи у фарбі, це вже було не важливо. А ті, хто не зачисляв себе в ряди художників ентузіастів, могли просто купити раритетний гуцульський сувенір. Бо було все, що душа забажає. І свити, і вишиванки, і глиняний посуд, і намиста, і плахти, навіть старі сімейні фото на полонинах... Охочим до жартів та розваг теж було чим зайнятися. Грецькі, болгарські, східні та українські танці тримали в ритмі та знайомили з культурою відповідного регіону.

КАРТИНИ, ЩО ЗМИВАЄ ДОЩ

У Шешорах при нагоді наголошують, що поєднання етномузики та ленд арту — не випадкове. Бо іперше, і друге базується на гармонійних стосунках людини та світу, що її оточує. Напевне, кожен із нас хоча б раз у житті спостерігав як колоски пшениці лягають так, що коли дивишся зверху, то все поле перетворюється на «зебру». І хто при цьому не затамовував подих? А за допомогою лендарту можна отримати ще більше. «Можна завершити недовершеність і не ставити питання про доречність», — кажуть художники про ленд арт чи, як ще говорять, «мистецтво довкілля». Зробити землю посеред карпатських гір об’єктом і суб’єктом мистецтва й намагалися такі художники, як Андрій Гуренко, Юлія Толмачова, Ілона Сільваші, Ярослав Присяжнюк, Жанна Кадирова та інші. Спираючись на використання реального пейзажу як головного художнього матеріалу, художники розфарбовували скелі (до речі, тільки природними матеріалами, наприклад, крейдою), домальовували гірські тіні, нагромаджували каміння, тим самим ніби намагаючись повернути мистецтво в природу. Мандруючи вздовж річки, можна було наштовхнутися на величезну рибину, сплетену з сухих гілок дерев і звисаючу над водоспадом, зазирнути у підвішені над річкою флюорографічні знімки чи побачити як над тобою височить виточений із дерева птах. Жаль лише, що ленд арт, потребуючи від майстра чималих затрат та енергії, може бути зруйнований природою за кілька хвилин. Єдиною згадкою залишаються лише фото тих робіт, якими вже встигли помилуватися чиїсь очі, а, можливо, їх змиє дощем чи річкою і вони так і залишаться ніким не оцінені.

ЕТНОВИДОВИЩЕ БЕЗ КОРДОНІВ

А щовечора на фестивальному майданчику починалося етновидовище без правил та кордонів. Різношерста за віком та уподобаннями публіка спілкувалася, як говорять, без перешкод, ділила одне з одним пиво чи вино, грала на козі-дуді, барабанах чи дримбах і танцювала у вишиванках та запашних від квітів вінках українські народні танці під музику різноманітних гуртів. Відкрився ж фестиваль так званою новою сценою, де були представлені гурти, що вперше грають на «Шешорах», другого дня була джазова сцена, де грали етноджазові колективи з Молдови, Болгарії та України, а третього — фолькова, з народними колективами Східної, Центральної та Західної України, Гірського Алтаю та «автентичною» музикою. Цього року Шешори співали з 32 колективами, що прибули з Польщі, Молдови, Болгарії, Росії, Словаччини, Франції, Чехії та України. Можна було почути все: весільні награвання та ліричні пісні гурту «Буття»; етнорок, акустичні інструменти (віолончель, флейта), конги, тамтами та апелювання до скандинавської, балканської та арабської традицій у поєднанні з українським мелосом гурту «Вій»; балканську й кельтську народну музику в інтерпретації українських музикантів із «Гурту Йо’Гурт»; українські народні пісні обрядового циклу та елементи містерії етнохаос гурту «Даха Браха»; музику Карпатії у виконанні «Бурдону»; суміш англо-саксонського року та традиційної бретонської музики від французького «Red Cardell»; реггі, рок, транс, поп та реп від польського «Habakuk»; лемківську та гуцульську музику (бубон, віолончель, гітара, мандоліна, цимбали, скрипка, чуринга, уд тощо) «Оркестра Св. Миколая»; відчути вплив українського мелосу у старих та нових піснях гурту «Гайдамаки», та легкість, гумор, безтурботність від «Перкалаби» тощо. Проте своєю неординарністю найбільше вразив етнохаос гурт «ДахаБраха». Дійсно, дівчата з гурту ще раз доводили, що етнічна музика дозволяє не лише реконструювати, а й створювати нове. Давні й сучасні, християнські й мусульманські мотиви за допомогою індійських табл, буддійського гонга, віолончелі, маракаси, російських трещоток на шешорських просторах на очах переростали у містичне дійство, до якого могли залучитися всі бажаючі. Звичайно, такої нагоди не пропустили місцеві мешканки, з яких можна було б уже давно створювати етноколектив: кожна просто досконало знає в ньому свою роль. Вони дякували гурту «ДахаБраха» за пісні, танці, вогнище, печений на ньому хліб та шанування національних традицій. А незабаром уже все село зможе подякувати фестивалю за виділений сміттєвоз, якого в цій курортній зоні ніколи не було (на фестивалі сміття збирали добровільно організовані бригади молоді), збереження довкілля та місцевих традицій.

ВРАЖЕННЯ

Олександр ЯРМОЛА, гурт «Гайдамаки»:

— Враження просто фантастичні. Дуже класне село, публіка, настрій і багато свободи. Цього року вже набагато більше людей, аніж було минулого. Більш святкова й позитивна атмосфера. Більше гостей із-за кордону. Отже, фестиваль набуває там популярності. Хотілося би, щоб побільше було в Україні таких фестивалів як «Шешори» або «Країна мрій». Враження від гуртів дещо не таке піднесене. Проте знаю чому. Фестиваль має фінансові проблеми й приїзд закордонних гуртів та їхні гонорари оплачували різні культурні центри, що діють в Україні. Українські ж гурти працювали без гонорарів. Тому українським бізнесовим структурам слід було би пильніше ставитися до етнічних фестивалів.

Владислав ТРОЇЦЬКИЙ, Центр сучасного мистецтва «ДАХ»:

— Фестиваль тільки розвивається. Добре було б, якби побільше було майданчиків на природі. Це краще, ніж сцена. Ми вже говорили з організаторами, що наступного року зробимо кілька площадок. Щодо публіки, то у неї трішечки ще не вистачає культури. Але це не проблема. Вона повинна виховуватися. І завдяки таким фестивалям, зокрема. А так усе добре. Думаю, ми кожного року будемо робити прем’єру спеціально для Шешор.

Юлія ЗІНЧЕНКО, група «СполохЪ»:

— Насамперед хочу сказати, що етнічний фестиваль у Шешорах мені подобається більше, ніж фестиваль Скрипки «Країна Мрій». Це пов’язано і з місцем проведення фестивалю (посеред живописної й практично первозданної природи Карпатських гір), і з людьми, які приїжджають на фестиваль. Можливо, через доступність «Країни» в Києві, туди приходить багато людей, яким просто ніде проводити час. У Шешорах усе по іншому: слухач цілеспрямовано приїжджає вже настроєний на етнічний лад фестивалю, долаючи сотні кілометрів. Звичайно ж, якби фестиваль проходив у вихідні, то глядачів було б значно більше. Минулий фестиваль також проходив серед тижня, він був присвячений святу Івана Купала й називався «Братки». Так що в цьому році концепція фестивалю була частково загубленою. Що стосується організації фестивалю, то тут були приємні сюрпризи: привезли — відвезли, є де жити, є що їсти, інструменти під охороною (це в порівнянні з іншими фестивалями, де музиканти просто віддані самі собі). Що стосується команд, то мені, наприклад, більше сподобався перший день — «нова сцена». Думаю, цей день по звучанню був найбільш суцільним. Другий день — етноджаз — подарував безумовно яскраві враження від виступу «MARACA» і театрального дійства Центра сучасного мистецтва «ДАХ», який супроводжувався українськими та російськими народними піснями у виконанні «ДахаБрахи». Ну, а третій день був втраченим. Думаю, організаторам варто було скористатися досвідом минулого року, коли чиста аутентика звучала в перший день і без яких-небудь вкраплень сучасної музичної культури. А в цьому році вона просто загубилася в жорсткому звучанні гітар і духових секцій. А загалом фестиваль пройшов здорово: багато красивих і розумних людей, багато чудової музики і цікавих майстер-класів! Низький уклін організаторам. Дуже хочеться, щоб фест «Шешори» став доброю традицією, яка б розвивалася і ніколи не припинялася.