Картина єлеєм
Олександр Колчак у виконанні Костянтина Хабенського немов скутий в броню адміральського мундира, незмінно підтягнутий і спокійний, навіть перед розстрілом. Він є сильною людиною, поставленою долею в безнадійні обставини і яка пройшла свій шлях до кінця. Колчак у фільмі — передусім справжній лицар. Лицар-моряк, герой Першої світової війни. Лицар-правитель, що взяв на себе безнадійне завдання порятунку російської державності, що руйнується під натиском революційної стихії. І нарешті, лицар-коханець, що схиляється перед своєю Прекрасною Дамою — Ганною Тімірєвою.
Проте, на екрані Олександр Васильович більше з’являється у своїй військово-морській і державницькій іпостасі, і на демонстрацію любовних почуттів у нього залишається обмаль часу. Проте Колчак-лицар у фільмі вийшов. І батальні сцени, морські та сухопутні, зняті майже з голівудським розмахом. Головне ж, із фільму стає зрозуміло, що над усе цікавить російську публіку і владу в нещодавній історії.
Від картин дореволюційного офіцерського побуту віє затишком, теплом і спокоєм. Навіть світова війна не може зруйнувати цієї стабільності: бої минають — і Колчак, і його бойові товариші повертаються до родин і світського життя в мирний Гельсінгфорс. Офіцери — всі як один хоробрі люди з загостреним почуттям честі, які не завагалися під німецькими снарядами. А ось революція цю стабільність руйнує. Бунтівні матроси розстрілюють і топлять офіцерів. Колчак намагається цю стабільність відновити — на жаль, безуспішно. Ще один позитивний герой картини — православна церква. Персонажі фільму багато моляться. А священики відспівують в одній братській могилі й червоних, і білих, оскільки всі вони православні.
Події Громадянської війни автори фільму показують вибірково, стискаючи хронологію. Так, Тімірєва, подорожуючи разом із чоловіком Транссибом, дізнається, що Колчак в Омську, і, порозумівшись із чоловіком, вирушає до коханого. Насправді 1918 року, прямуючи до чоловіка у Владивосток, Ганна Василівна дізналася, що Колчак у Харбіні, і вирішила з ним зустрітися. Їхній роман розпочався за декілька місяців до того як адмірал став верховним правителем. У фільмі ж їхня зустріч відбувається в Омську, вже після колчаківського перевороту.
Про сам цей переворот, однаково як і про політичну програму Колчака і його стратегічні задуми, ні пари з вуст. Це й не дивно. Повалення більш або менш законної влади Директорії (законної, принаймні, в порівнянні з більшовиками) у плюс Колчаку записати ніяк не можна. А якщо показати, згідно з історією, що адмірал нічого не розумів у сухопутній війні, в організації армії, а головне — в політичних засобах залучення народу на свій бік, світлий образ лицаря міг би істотно потьмяніти. Щоб підкреслити лицарство Колчака, у фільмі його кохання до Тімірєвої представлене в основному як платонічне: близькими вони стають лише в останні дні перебування адмірала на свободі, у штабному потязі, що везе його на загибель до Іркутська. Насправді роман між ними тривав півтора року, і в Омську про це було досить добре відомо, хоча своїх стосунків Колчак і Тімірєва не афішували. Колчак навіть відправив чоловіка Ганни, контр-адмірала Сергія Тімірєва, командувати морськими силами Далекого Сходу.
Ще один приклад стиснення історії: взяття колчаківськими військами Пермі, Уфи і прорив їхнього фронту Південною групою червоних у фільмі відбуваються мало чи не за один день, тоді як ці події насправді розділяло кілька місяців.
Проте завдання «Адмірала», звичайно, не в тому, щоб дати публіці повну картину Громадянської війни на Східному фронті. З історії білого руху нинішня влада готова використати в своїх цілях, передусім, образи окремих білих генералів і офіцерів як хоробрих і доблесних воїнів, які ладні були віддати своє життя заради блага держави і народу російського. Годиться й те, що білі воювали з червоними під захистом православ’я. І ще білі вожді виявляються корисними як державники, що боролися за єдину і неподільну Росію. Це збігається з ідеологією нинішньої російської влади. Решту ж, включаючи білий терор і конкретну політику білих урядів, краще забути.
