«Кавказька полонянка» — Наталя ВАРЛЕЙ
Одна з найулюбленіших актрис мого покоління Наталя Варлей після ролі Ніни знялася в десятці інших картин. Та жодна з них не принесла актрисі стільки популярності й слави, як роль «студентки, комсомолки, спортсменки і просто красуні». Наприкінці шістдесятих — початку сімдесятих по СРСР прокотився бум: усі носили чубчики-гривки, фарбували очі і, звісно ж, танцювали твіст, як Варлей... Та найголовніше — всі прагнули бути схожими на її героїню характером: виглядати такою ж веселою, незакомплексованою і оптимістичною людиною.
Про неї хотіли знати все. Скупа на подробиці приватного життя преса повідомляла, що в кіно актриса потрапила випадково. Помічник режисера побачив її у цирку: Наталя працювала в ньому повітряною гімнасткою. Варто їй було на якийсь час зникнути з великого екрана, як глядачі, нічого не знаючи про складні життєві випробування, що випали на долю молодої жінки, тлумачили це зникнення по-своєму: країною пішла гуляти чутка, що Наталя повернулася в цирк і розбилася, зірвавшися з трапеції.
— Травм у мене дійсно багато, — розповідає Наталя Варлей. — Ще в пору учнівства у цирковому училищі набивала собі гуль і синців, але до подібних трагедій, які приписували народні чутки, справа, звичайно ж, не доходила.
— В одному з інтерв’ю ви сказали, що набагато складніше пережити душевні травми, ніж біль фізичний.
— Згодом я навчилася справлятися і з цим болем. Гідно сприймати випробування долі навчив мене мій хрещений батько та хрещений моїх дітей Олексій Грачов. Він врятував мене двічі: вперше, коли виходив мого вмираючого, народженого раніше потрібного терміну сина (Олексій Володимирович працював тоді дитячим лікарем у пологовому будинку), а вдруге, коли здобувши сан священика після духовної семінарії, допоміг мені знайти віру в Бога і віру в людей. На нещастя, для багатьох Олексій Грачов загинув у автокатастрофі. Коли це трапилося, я була у шоку, буквально захворіла після його загибелі й дуже тяжко виходила з того стану.
— Що допомагає вам справлятися з життєвими труднощами?
— Молитви. Хрестилася я пізно — в 25 років. Саме тоді відчула, що після «Вія» за мною тягнеться слід якихось поганих подій. Хрещення допомогло. І тепер, коли особливо тяжко, їду до храму в Сергіїв-Посад. Там є отець Георгій, який допомагає вигнати з душі бісів.
— Судячи з того, що ви не відмовилися від акторської професії, приймаєте участь у концертах і фестивалях, ви знайшли компроміс між покликанням душі і забороною церкви на небогоугодну справу — акторство.
— Про це ми багато і довго розмовляли з моїм духовним отцем. Категоричної заборони немає. Головне — не нести своєю творчістю і мистецтвом зла, не викликати у глядачів низьких пристрастей. Намагаюся наслідувати це. Мені поталанило зніматися в кінематографі, скажімо так, чистому, коли на екрані майже не було вульгарного натяку на еротику. Мене взагалі неможливо було роздягнути ні на знімальному майданчику, ні в театрі.
— Наталя, ви професійний літератор: свого часу закінчили літературний інститут. Щось із написаного вдалося видати?
— Вірші я пишу з чотирьох років. Але за увесь цей час у мене вийшла одна збірка «Кружась над золотими куполами». Хоча віршів написано набагато більше, як і спогадів, есе, розповідей про тварин. Про них, до речі, у мене взагалі готовий цілий науковий трактат. Та через суєту ніколи зібрати все докупи і донести до видавництва.
— Що за суєта?
— Старший син п’ять років тому подарував мені онука і я стала люблячою і любимою бабусею. Молодший у п’ятнадцять років, закінчивши школу екстерном, вже другий рік вчиться в Російському гуманітарному університеті на факультет журналістики. Я йому сказала: «Якщо твої перші сюжети на телебаченні будуть схожими на ті, котрі зараз заполонили російське ТБ, бережись: я тебе породила, я тебе й уб’ю».
— Суворо. Це абсолютно не в’яжеться з тим, що я знаю про вас як про дуже м’яку, терпиму матір. Свого часу ви спокійно ставилися до «наскельного» живопису молодшого сина, тоді як інші батьки втратили б свідомість. Побачивши зіпсовані дорогі шпалери. Для вас же головним було підтримати творчий початок у дітях.
— Я і зараз вважаю, що дітям треба давати більше свободи для творчості, для виявлення свого «я»: Якомога раніше треба приводити їх до церкви (в три роки це вже пізно). Бо там вони отримують етичні орієнтири, котрі допоможуть вистояти в житті. Ну, а якщо чесно, то згодом я зрозуміла, що нічого не знаю про виховання дітей і нічого не вмію. Чого б ти не навчав дитину, які б уроки не давав їй, наступає момент, коли діти дорослішають і намагаються почати все з нуля, винаходячи велосипед. Є два шляхи: чи дати їм можливість самим зрозуміти, в чому вони помиляються, чи натиснути своїм авторитетом, але тоді ви перестанете розуміти одне одного. Я обрала перший варіант.
— Ви мужня жінка, тому що обох синів вам довелося піднімати і виховувати одній.
— На жаль, обидва сини позбавлені батьківського впливу. Мій чоловік, Володимир Тихонов помер напрочуд рано, старший Василь його так фактично й не бачив... Володя був доброю людиною і дуже талановитим.
— Було в кого — В’ячеслав Тихонов і Нонна Мордюкова.
— Так, але на ньому лежала печатка якогось трагізму. Палко обожнювані ним батьки рано розійшлися і це розлучення для нього стало драмою. І те, що не було дане йому батьківською сім’єю, він не зміг втілити і у своїй. Сім’я має бути, і без батька в домі хлопчикам погано. Хоча ми з Василем завжди були одним організмом (і це «пуповинне» розуміння існує й зараз), моя любов і ніжність раптом наштовхувались на впертість, замкнутість, прихованість мені незрозумілі.
— Як ви вважаєте, чи потрібно зберігати сім’ю заради дітей?
— Не знаю. Можливо, й треба. Зараз я, напевно, вирішувала б це питання інакше. Одна моя подруга докоряє собі за те, що все життя прожила з чоловіком заради дитини. А я вважаю, що у хлопчика склалося нормальне дитинство і сім’я збереглась. Правда, коли він виріс, сім’ї як такої нема — є власне, дві дорослих і чужих одне одному істоти. Непросто все це. Тому я всі свої сумніви звикла вирішувати на сповіді.
— Але жінці так нелегко бути одній...
— Коли я була вже упевнена, що до кінця життя мені доведеться бути самотньою і на чоловіче плече у скрутних ситуаціях мені не спертися, коли я перестала страждати з приводу своєї самотності, раптом з’явився Володимир, мій нинішній чоловік. Він будівельник і до мого «кіношного» життя відношення ніякого не має. Нещодавно ми вінчалися в церкві.
— Зате складності в особистому житті цілком компенсували, на мою думку, ваші успіхи в творчості.
— Знаєте, ми, актори, страшенні зануди. Хоч як би склалась акторська доля, завжди знайдемо привід, щоб поскаржитися на неї. Я знялася у 61 фільмі, всі ролі дуже різні. Але після «Кавказької полонянки» до мене дуже довго ставилися, як до циркачки. Ця роль була заслонкою, котра заважала багатьом режисерам, а головне — глядачам — розгледіти в мені актрису іншого плану. Мене — і в житті стали асоціювати з Ніною, хоча я зовсім не схожа на свою «полонянку», за характером я швидше лірик, така собі романтична Ассоль. Але до імені Ніна звикла, пишаюся і не ображаюся, як ображався Олександр Дем’яненко на Шурика.
Після фільму Гайдая було навчання в Щукінськоу училищі, 10 років роботи в театрі, ролі в спектаклях за Мольєром, Шекспіром і Вампіловим. Якісь ролі в кіно так і не зіграла, але оскільки вважаю, що в кожного з нас доля прописана, то все відпущене мені я зробила. Тепер я дуже спокійно, філософськи ставлюся до того, що деякі ролі, про які мріяла, не зіграла.
— Після такого вдалого дебюту в кіно вам багато хто заздрив. Вам це не заважало?
— Критика мене зачіпала. Але я ж і сама до себе ставлюся і завжди ставилася досить самокритично. Мій учитель у Щукінському театральному училищі Катін-Ярцев не раз казав мені: «Наталя, ти повинна менше займатися самоаналізом. Розслабся, і в тебе все вийде». Я завжди була дуже сором’язливою. Все життя в собі це долаю, навіть тепер, коли вже сама бабуся.
— А виглядаєте ви все тією ж студенткою, комсомолкою, спортсменкою і просто красунею...
— Ох, скільки слів хороших ви мені наговорили. Глядач хоче мене бачити спортсменкою, і красунею — я намагаюсь його не розчарувати. Ніщо інше, як вага, не видає вік жінки. Тому я стараюся тримати себе у формі. У мене є спеціальний комплекс вправ, майже йогівський, на розтяжку м’язів. Гімнастика, а ще баня — найкращій засіб для схуднення. Є в мене і свій рецепт омолоджуючої маски для обличчя — це зайва сметана. Вмиваюся гарячою водою, накладаю товстий шар сметани. Вмиєшся потім теплою водою — шкіра, як у немовляти.
— Живете, як і раніше, у Москві? Не наслідували прикладу деяких зірок і не переїхали жити за місто?
— Живу я у Москві, в самому центрі. За містом є ділянка з фундаментом, де так і не збудували будинок, а хотілося б.
— А як же чоловік — будівельник? Чи у вас класична історія, коли чоботар без чобіт?
— Коли-небудь, я сподіваюся, він його мені збудує. Зате Володя прибудував до іншої квартири шикарний балкон. Вийшла додаткова кімната на 19 квадратних метрів. Коли будували, Володя жартома говорив старшій кішці Асьці: «Ну от, буде в тебе свій кицькин дім». А коли збудували, побачили, яка краса вийшла, кішкам дозволяли заходити туди тільки під наглядом.
— І багато у вас кішок?
— У мене живе 14 кішок і одна собака.
— Всі якісь особливі, породисті?
— Ні. Безпородні, дворові кішки. Спочатку з’явилася одна — Аська, яку я підібрала на кіностудії, а всі решта — діти від її дачних романів. Мені кішки дорогі за розуміння. Вони тонко відчувають, коли тобі погано. Можуть не підходити до тебе, жити своїм життям, aле коли тобі погано, прийдуть, ляжуть під ковдру, і, тихенько нявкаючи, знімуть будь-який біль. Ви коли-небудь дивилися в очі кішкам? У них є щось бездонне: іноді навіть відчуваємо незручність, неначе ти істота більш нижча за кішку.
— Чомусь частіше люблять собак, вважаючи їх відданішими.
— Щодо відданості собак, можу і посперечатися. У мене був собака, котрий тікав туди, де смачно пахло. І я повзала під столами у сусідів, намагаючись забрати його додому. Собаки бувають іноді злими, боязкими і нечесними. Збившись у зграю, вони можуть напасти навіть на дитину. В цьому вони схожі на людей...
Не буду гнівити Бога і скаржитися на життя, дітей, улюблену роботу, можливість займатися тим, чим мені хочеться займатися, і відмовлятися від того, що мені не по душі.
