Хто посадить новий сад?

Посеред робочого тижня в столичному театрі Російської драми ім. Лесі Українки відбулася прем’єра «Вишневого саду» Антона Чехова. У центральному проході партеру приставні стільці роблять святково стрункою ходу глядачів. Палуби ярусів дихають схвильованим чеканням відплиття нового ковчега кумирів, з-під стелі світяться кетяги допитливих студентських очей. Прихід акторів Валентина Шестопалова і Тетяни Назарової концертна зала зустрічає оплесками, дзвінкішими за ті, що тішать слух гастрольних героїв.

За перебігом вистави — море сміху, острівці співчутливих зітхань, айсберги промовистого мовчання. Гавань фіналу розливається сльозами... І зрештою, точка призначення — внутрішній світ усіх, хто відчув присутність Антона Павловича Чехова цього вечора у сценозалі чи залосцені, знов захитався, як земля під ногами в мандрівника, який зійшов із корабля.

Прийти на ранню, а не, як личить колегам, усталену десятьма показами виставу мене спонукали газетні публікації. Крім природного прагнення авторів до самовираження, мене заінтригував потяг до порівняння нового прочитання з баченим раніше або знаним із роману життям цієї комедії Антона Чехова. Швартові канати пам’яті часом наближають до берегів режисерського задуму і поєднують із тими, хто живе за його законами артисторолями.

Постановник вистави, народний артист Латвійської РСР Аркадій Кац декларує: «Жорсткі конструкції, радикальні розв’язки і загалом зайва старанність — не для Чехова... працює лише довіра до вибраного актора».

І справді, принцип дедраматизації, найяскравіше виражений Чеховим у цій останній його п’єсі, розвинуть у постдраматичному театрі спадкоємці його пера С. Беккет та Е. Іонеско.

І все ж таки, ідея не як традиційне «те, заради чого», а як наскрізна вісь спектаклю — виразна, актуальна й енергомістка для всіх персонажів без винятку — еміграція з дійсності.

Ритуально цілуючись, присягаючись у любові до Батьківщини та хвилюючись, в унісон із рідними й близькими, Раневська-Назарова хоч і була присутньою, але насправді відсутня. Бал, затіяний під час торгів для продажу маєтку, звичайно ж, невчасний, але краще втекти в нього. Спогади про сина, який потонув, любу матусю, безтурботне дитинство та квітучий сад, немов фантомні болі, опановують її лише на якусь мить. Зате як артистично Раневська-Назарова страждає! Навіть рідні та її брат, переконавшись, що ані грошей, ані планів порятунку саду в неї немає, теж починають із нудотною сльозою страждати за обридлим садом. Діловитість залишення проданого маєтку, продумане складання речей і план проїдання виручених грошей виявляють жінку, сповнену передчуттям себе справжньої.

І лише бездонно гіркий і картинний погляд дами у вишуканій сукні для похорону на прощання.

Гілки саду, які горять у заграві, прощально змахують, й обезголовлений птах минулого життя відлітає в небуття, забираючи з собою немов засохлі на древі життя портрети предків (сценограф — Тетяна Швець).

Прощальний монолог забутого Фірса під прискорений пульс вирубування саду задихається в імлі, що спустилася на землю...

Пригадалася вистава Анатолія Ефроса в Московському театрі драми та комедії на Таганці, дію якої художник Валерій Левенталь помістив у щось схоже на цвинтар, а у фіналі однозначно придатне для тихого відходу слуги, який заснув біля порогу полишеного будинку. Фірс — Готліб Ронінсон, усе розумів, але нічого висловити не міг, утім, що й казати, хіба не ясно — все прийшло, щоб розквітнути й померти. Фірс — Валентин Шестопалов, по-родинному виховує, сварить та опікає постарілих дітей, його молодий колега Яша (В’ячеслав Ніколенко), який з Раневською пізнав емігрантське життя, їх же тихо висміює та обкрадає.

Господар нового життя Лопахін (Володимир Ращук) емігрує з холопського походження, щоправда, шампанське розливає в гранчаки й наївно вважає, що з дачників, яким він продаватиме вишневий сад за частинами, вийдуть господарі. Дача ж — це теж еміграція, щоправда, ненадовго і недалеко. Його залицяння до Варі (Наталя Доля), яка «ув’язнила» себе в утриманні маєтку, — пристрілка для залицяння до справжньої пані. А Варя вже й жестів від нього нахапалася і могла б залишатися хазяйкою при ньому, та тільки немає в цьому радісного захвату служіння іншим, а без нього порятунок — еміграція в монастир, щоб служити Одному. Якраз служіння і є трапом до дійсності, і як сенс існування його на свій лад декларує Петя Трофимов (Віктор Семирозуменко), Симеонов-Пищик (Віктор Алдошин), Шарлотта (Ольга Когут), Єпиходов (Андрій Пономаренко), Дуняша (Олена Червоненко), Аня (Ольга Олексій), проте чомусь сенс служіння чи то дуже дрібний, чи то зовсім загубився так само, як секрет сушіння вишні. Гаєв (Олександр Гетьманський), який промовляє тостами, — людина без смислу, розсипчасто-люб’язна, розсипчасто-корисна, розсипчасто-розумна. Розсипчасте життя, яке обсипається засохлими смислами! Пустеля духу в океані життя! Бігти чи емігрувати в себе? Залишитися тут, але бути не тут?

Пригадався також «Вишневий сад» француза Роже Планшона. Усі персонажі в білих костюмах, у білих кріслах, на білих стільцях, за білим столом із білим самоваром тонуть у поховальній завірюсі білих пелюсток. Звук струни, яка лопнула, вливається до поминального подзвону. В усіх бачених мною виставах цей звук і Перехожий, який з’являється після нього в маєтку, котрому збанкрутіла Раневська дає золотий, був тривожним подзвоном авральної ринди, що закликає не проѓавити прототипу катастрофи, що насувається. У «Вишневому саду» англійця Пітера Брука Перехожим виявився замурзаний робітник з чималим гайковим ключем та викрученими із залізничного полотна болтами. Від його пролетарського погляду ціпеніли всі, а Раневська відкуповувалася золотим.

У постановці Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки Перехожий (Олег Замятін) — інтелігент, який спився. Від такого не відкупишся, можна лише відтягнути наступний візит подачкою у вигляді певної суми. Отже, за зовнішньою легкістю прем’єрної вистави доволі виразно прочитуються сигнали маяка рятівного смислу. Велика кількість вигадок і пристосувань, покликаних підтримувати баланс комічного, з часом органічно зростуться з акторами, ролі відточаться, і концепт — мета досліджень критиків — вийде на поверхню. Раневська і Гаєв прощаються зі своїм садом, втиснувшись у шкільну парту. Спало на думку — уроки, які підносить нам сьогоднішнє життя, надихають саджати дерева в саду майбутнього, чи то ну його...